Україна – ліквідаторка російських військових міфів

Ще кілька тижнів тому, коли заходила мова про російську армію, багато хто представляв її непереможною військовою машиною: із сучасною зброєю, з геніями військової стратегії та тактики, з мотивованими та якісно підготовленими солдатами, з героїчним минулим та міцними військовими традиціями.

Уявлення про саме таку російську армію формувалось протягом багатьох років. Як результат, побутувало багато міфів, які вселяли і страх, і повагу до РФ. І таке сприйняття залишалося б і надалі, якби не 24 лютого 2022 року. На світанку цього дня розпочалась путінська «спецоперація» в Україні. Вже за перші кілька днів вона показала: російська військова машина зовсім не така, якою її зображає російська пропаганда.

Війна Росії проти України почала руйнувати багато російських військових міфів. Найбільш поширені: про непереможність російської армії, про високі моральні якості та традиції російських офіцерів. Перший із них зруйнувався об тотальний опір українського народу. Другий міф розтоптали самі російські офіцери, які продовжують монотонно знищувати українську громадянську інфраструктуру, житлові будинки, мирне населення. Тепер вони можуть характеризуватись не як військові, а як справжні міжнародні терористи та банальні мародери. Доказів цьому більш, ніж достатньо.

Що стосується першого міфу, то згідно з ним, російська армія – це сучасна військова сила, яка вміє воювати новими методами із застосуванням нових військових стратегій і тактик, яка володіє надсучасною зброєю. Цим вихвалявся Путін, цим лякали «військові експерти» з екранів російських телевізорів. Реальність виявилася зовсім іншою. Армія, про яку говорили, що вона може за кілька днів дійти до Львова, вже два тижні не може зламати спротив українських збройних сил біля українських кордонів.

Москва досі не може повірити у ту велику кількість знищеної військової техніки та особового складу, серед якого є й вищі офіцерські чини. Україна вже взяла багато полонених, а Росія стикнулась з проблемою дезертирів та занепадом бойового духу. Це, зокрема, результат того, що в Росії перед вторгненням недооцінили не лише здатність України до опору, а й свої можливості. Тому «друга армія світу» (як її нерідко називали) виявилася нездатною вести бойові дії навіть проти слабкішого за неї в кількісних і якісних показниках противника.

Замість легкої прогулянки, яку пророкували на російському ТБ численні «військові експерти», російська наступальне угруповання забуксувало в українських лісах, полях та болотах, і повільно, але впевнено зменшується. Воно все ще пробує за інерцією і під благий мат своїх воєначальників рухатися вперед, але з кожним днем йому це вартує титанічних зусиль. Великі українські міста, які російські військові намагаються захопити, поки що для них є недоступними фортецями. Тому, російське військове командування, під гнівний крик свого бункерного головнокомандувача, продовжує віддавати накази на обстріл цих міст з усього, що в них є, і посилати раз-по-раз на їх штурм все те, що поки що може воювати. Але результат постійно виходить один і той же: російська армія продовжує вбивати мирне населення, нищити цивільну інфраструктуру і сама зазнавати втрат і в техніці, і в особовому складі.

Загалом війна проти України показала, що сучасна російська армія нічим не відрізняється від тієї, яка бездумно посилала на забій своїх солдатів і під час Другої світової війни, і під час війни в Афганістані, і обох чеченських воєн. Що вся сила і міць російської армії, як і раніше – це велика кількість обробленого пропагандою гарматного м'яса та військового командування – державного керівництва, готового бездумно посилати його на забій. Фраза, яка приписується шанованому в Росії маршалу Жукову «бабы еще нарожают» досі не втратила своєї актуальності у Росії.

Тепер про другий міф. Як мовиться у російській військовій літературі, імператор Петро І, створюючи регулярну армію, записав у Військовому Статуті своє розуміння офіцерської честі. «Офіцер – це благородний захисник Вітчизни, чесне ім'я, найвище звання. Честь – його внутрішня гідність, вірність, доблесть, шляхетність душі, чисте сумління, шана та повага. Вона є головною коштовністю для офіцера, священний обов'язок якого зберігатиме її в чистоті та бездоганності. Честь оберігає гідність офіцерського звання, зобов'язує робити відмінні вчинки, великі справи, ратні подвиги, класти «душу свою за своїх друзів», – говорив він.

«Володіти честю за всіх часів – необхідність для офіцерського кадру. Честь – святиня офіцера, яка веде до славних подвигів», – писав учасник російсько-японської війни, генерал-майор російської імператорської армії Михайло Галкін.

Але сучасним російським офіцерам зовсім далекі поняття «честь», «шляхетність», «відмінні вчинки». Вони – покірні, безвольні та безініціативні служаки, які без найменшого докору совісті можуть віддавати накази про обстріли крилатими та балістичними ракетами шкіл, лікарень, пологових будинків, гуртожитків, будинків, розстріли «зелених коридорів» для евакуації мирного населення та машин медичної допомоги. Вони цинічно розміщують вогневі позиції у школах та дитячих садках, використовують як прикриття житлові будинки та цивільне населення. Російські офіцери здійснюють авіаційні нальоти на мирні українські міста.

Точну характеристику нинішнім російським офіцерам, як і всій путінській армії, дав міністр оборони України Олексій Рєзніков. «Російські кафіри злякалися ганебної поразки і почали чинити злочини проти людяності. Вони обстрілюють лікарні, вбивають жінок та дітей. Це вже не армія – це звичайні боягузи та терористи», – зазначив міністр.

Загалом, хоч як би закінчилася розв'язана Росією проти України війна, у вищезгадані російські військові міфи вже мало хто віритиме. Більше того, ця війна розвінчає ще чимало міфів не лише про російську армію, а й про саму велику, але точно не величну Росію.

Ігор Федик, для «Главкома»