Як бути солдатом інформаційного війська

… аби це справді приносило користь Україні та наближало перемогу.

Ви не можете спокійно дивитись, як Україна обливається кров'ю й борониться від орди російських загарбників. Ви дуже хочете допомогти, долучитись до спротиву, зробити бодай щось… Але ви не вмієте стріляти, не маєте фізичної змоги возити гуманітарну допомогу, готувати їжу, наповнювати мішки піском абощо. Єдине, що ви можете робити, — це писати щось в інтернеті. Тож ви долучаєтесь до багатомільйонної строкатої інтернет-армії.

Але минають дні, й усередину починає заповзати відчуття, що ваша робота з поширення інформації — навіть не крапля в морі. Що ви ні на що не впливаєте, все дарма, результатів нема і не буде. Що можна було б натомість робити щось справжнє. Ще трохи — й ви опустите руки…

І абсолютно дарма.

Українська віртуальна армія — потужна штука. Це наша перевага над ворогом, у якого нічого подібного немає й бути не може. Росія може запустити мільйон ботів, які будуть поширювати в соцмережах меседжі під копірку, але не мобілізувати мільйон живих людей, які від щирого серця розповідатимуть світу, що справді бачать, переживають і відчувають. Тому російську державну брехню-пропаганду зараз вичищають з інформаційного простору в усьому цивілізованому світі, а українські голоси чують і слухають.

В інформаційного війська є три важливі фронти.

Глобальний / західний. Доносити до світу новини про напад Росії на Україну, озвучувати українські потреби і прохання про допомогу, закликати до посилення санкцій та міжнародної ізоляції агресора. У перші тижні війни Україна й так була на перших шпальтах усіх видань і в перших сюжетах усіх випусків новин, але, на жаль, із часом увага світу буде слабнути. Тоді листи, повідомлення та підписи під петиціями будуть необхідні, аби цю увагу втримати. До того ж, правдивій версії події доводиться змагатися з російською пропагандою — а Україна поки що не має потужного іномовлення, здатного поширювати українську позицію на весь світ. Тому бути «іномовленням» доводиться пересічним українцям. Для цього створили вже чимало ресурсів, наприклад, We Are Ukraine та багатомовний Post to Stop War in Ukraine.

Російський. Ламати план російської влади, за яким усе тамтешнє суспільство має існувати у вигаданій реальності, створеній кремлівською пропагандою, і вірити впутінську маячню. Цей фронт приносить українцям чимало розчарувань, адже росіяни часто виявляються безнадійними. Проте важливість російського напрямку засвідчує панічний поспіх, із яким тамтешня влада добиває рештки свободи слова та відрубає своїм громадянам доступ до будь-яких ресурсів, де можна побачити зруйновані українські міста (замість «хірургічно вражених військових цілей»), відважну українську армію та народ (замість «нацистів на бандеромобілях»), а також звитяжний брухт, кров і нутрощі російської армії. А це значить, що зупинятись не можна.

Український. Поширювати важливу й правдиву інформацію; допомагати владі, військовим і волонтерам працювати й координуватися; піднімати бойовий дух і гасити паніку, просто розважати — чого варта історія киянки, яка збила дрон банкою помідорів! У ситуації постійного стресу, небезпеки, невизначеності здорова комунікація помічна й необхідна людям. Знову ж таки, це відрізняє нас від ворога: кожна людина в Україні має доступ до правди, тоді як росіяни — як солдати загарбницької армії, так і цивільні — загублені й загрузлі у брехні.

Отже, роботи багато — але робити її треба системно й раціонально, інакше ризикуємо не лише змарнувати час та інші ресурси, а й допомогти ворогові у створенні вигідного йому інформаційного хаосу. В децентралізованості — наша сила, але водночас і наша слабкість, адже безліч людей роблять поодинці те, що могли б із набагато кращим результатом робити разом.

Робіть те, що вмієте найкраще. Подумайте, які ваші суперсили можна використати сьогодні найкраще. Знаєте іноземні мови — перекладайте. Вмієте фотошопити чи монтувати відео — це зараз потрібно багатьом ініціативам. Розумієте тікток — танцюйте і співайте перед камерою. Вмієте програмувати — вам в ІТ-армію. У вас є сайт — є спосіб впливати на росіян і білорусів, які туди заходять. Вмієте створювати анімацію — зніміть мультик про смерть Путіна. Якщо, наприклад, ви науковець зі зв'язками в академічному середовищі за кордоном, буде тупо, якщо ви будете днями натискати кнопку на сайті, з якого ддосять російські ресурси. Але якщо у вас немає специфічних вмінь і навичок, ви все одно можете приносити користь — не здавайтесь!

Запасіться терпінням. Робота з інформацією не дає негайних намацальних результатів. Тому людина, яка з ентузіазмом береться за роботу, невдовзі відчуває зневіру й бажання опустити руки, адже вона пів дня тиснула на кнопки, а Путін так і не вмер. Почуватися краплею в морі не так і легко. До речі, саме через це надшвидке «вигорання» серйозні організації побоюються мати справу з волонтерською допомогою — завжди є ризик, що людина, на яку вони покладаються, встане й піде геть. Тож якщо хочете воювати на інформаційному фронті, одразу налаштуйтесь на тривалу кропітку роботу й думайте про те, що ви виконуєте одну мільйонну спільної справи — але без вас ця справа не зробиться.

Координуйтесь із іншими людьми. В ідеалі — долучіться до великої команди чи кампанії, де вам ставитимуть завдання професійні люди. Як і у справжній, в інформаційній війні стратегія надзвичайно важлива. Без координації ви ризикуєте змарнувати час і сили на роботу в безперспективному напрямку або дублювати чиїсь і без того достатні зусилля. Є чудові й важливі ініціативи, наприклад, збір доказів про воєнні злочини Росії,даних про переміщення російських військових,інформації про становище в пунктах перетину кордону тощо. Зрештою, на тринадцятий день війни виник і офіційний Інформаційний полк, до якого можна долучитися.

Робіть самі, а не радьте іншим. Коли люди дії — волонтери, організатори тилової роботи, комунікаційники — потребують поради, вони про неї просять. Та зазвичай їхні месенджери просто переповнені ідеями, пропозиціями та рекомендаціями, для втілення яких немає ні часу, ні сил. Навіть якщо це не поради на зразок «перевернути прапор», «відмовитись від гидкого матюччя» чи «пити йод», а щось справді корисне — краще почніть із себе й втілюйте їх, аж поки зможете продемонструвати іншим результат. Тоді інші підтягнуться.

Перш за все задійте свої контакти — в Україні, у світі, навіть у Росії. Комунікація з людьми, які знають вас особисто і мають підстави вас слухати, найефективніша. Проте звертатися до них, звісно, варто з конкретним закликом.

Беріть інформацію з достовірних джерел, насамперед зофіційних. Це більш-менш надійна гарантія, що матеріали, факти чи заклики, які ви поширюєте, не виявляться кремлівським вкидом. Втім варто періодично перевіряти джерела, з яких ви взяли інформацію, адже там можуть з'явитись важливі оновлення чи навіть спростування.

Переконайтеся, що ви не поширюєте того, чого поширювати не можна. Наприклад, фотографії української армії або інформація про місця вибухів чи пострілів — не найкраща ідея. Армійське керівництвонаполегливо просить не поширювати певну інформацію, і ці побажання слід виконувати дуже ретельно.

Не ведіться на заклики на зразок «максимальний репост», якщо не впевнені у джерелі. Чимало з цих повідомлень — просто інформаційне сміття, але трапляються серед них і небезпечні, ініційовані ворогом. Завжди ставте собі запитання «навіщо я це поширюю? Який ефект це матиме? Яку користь принесе?» Примноження інформації без потреби — точно не на часі, люди й без того не можуть зорієнтуватись у грандіозній кількості контенту.

Не вигадуйте й не поширюйте «патріотичних фейків» буцімто для підняття бойового духу українців. Це не працює й лише шкодить. Інформаційний простір уже наповнений неправдивою та напівправдивою інформацією, а спростовані фейки знижують рівень довіри до інформації з проукраїнських джерел — у тому числі з офіційних. А ось жартувати можна і треба — це справді підвищує бойовий дух.

Робіть перерви — час від часу корисно братись до якоїсь ручної роботи або просто відпочивати, аби не збожеволіти від нескінченного потоку комунікації та страшних новин.

Пам'ятайте: ви — важливі. Ваш досвід, думки, переживання, відчуття, ваші страхи й невпевненість, ваші надії і молитви про перемогу — всім цим можна і треба ділитися з іншими людьми. Завдяки проєктам на зразок «War. Stories from Ukraine» чи подкасту «UA : The day we survived» світ може не тільки дізнаватися факти й бачити картинки про війну, в якій Україна боронить свою свободу від російської навали, а й розуміти й відчувати нас. А українці, читаючи та слухаючи слова інших українців, — відчувати, що вони не самі, й мати сили триматися до перемоги.