Як нам говорити з Заходом, аби він зробив цивілізаційний крок назустріч Україні

Що я думаю про ситуацію, яка склалася на комунікаційному напрямку?

Зараз реалізується сценарій, який мої колеги Валерій Пекар, Андрій Длігач та Михайло Винницький називають «Сирія». Тобто це війна на виснаження з руйнуванням можливостей цивільної інфраструктури в Україні.

Виходів зі сценарію «Сирія» є кілька. Перший — це вихід, який був у Сирії. За умов нестачі ресурсів і великого політичного навантаження Володимир Путін може прийняти рішення та оголосити, що він переміг у війні. Сказати: «Ми вже все звільнили. Ми провели денацифікацію та демілітаризацію України. Перемога. Забираємося геть, бо ми перемогли». І відсвяткувати свою перемогу. Було б добре, щоб так відбулося. Це дало б нам можливість досягти зупинки бойових дій і врятувати цивільне населення.

Наступний вихід зі сценарію — розглядати питання відмови від євроатлантичної інтеграції України та в будь-якій формі визнати Крим або Крим та Донбас. Це те, що нібито запропонував Україні прем’єр-міністр Ізраїлю (в Офісі президента України це заперечують, як і в уряді Ізраїлю, — ДМ).

Третє — це «палацовий переворот» у Москві. Є вже багато інформації, що там щось відбувається. Вчора надійшла інформація, що керівник п’ятої служби ФСБ Сергій Беседа, який керує українським напрямком із часів Революції гідності й початку війни на Донбасі, під домашнім арештом. Була також інформація про нібито короткострокове відсторонення від виконання обов’язків начальника штабу російських Збройних сил Валерія Герасимова. Немає підтвердження ні першої, ні другої інформації. Тому сподіватися на «палацовий переворот» у Росії  ми, звичайно, будемо, й будемо докладати до цього зусиль. Але він має таку саму вірогідність, як і рішення Путіна про публічне визнання перемоги, або розгляд питання про визнання Криму й відмови від євроатлантичної інтеграції. Є ще багато варіацій цих сценаріїв у різному порядку.

Які цілі зараз ставляться перед комунікацією на різні цільові авдиторії?

Очевидно, від Заходу ми вимагаємо включитись до порятунку цивільного населення України, просимо їх закрити небо, надати винищувачі й врятувати Україну, допомогти перемогти Росію. З моєю точки зору, є дуже низька вірогідність того, що це відбудеться.

Те ж саме стосується і наших зусиль, спрямованих на російську цільову авдиторії. Вмовити або спонукати їх до дій — виходити на вулиці або сприяти іншим частинам політичних еліт Росії, щоб вдався «палацовий переворот» і щось там змінилося, — навряд чи вдасться.

Ще один варіант — наша тотальна перемога. Але зараз складно намалювати сценарій тотальної перемоги. Оскільки тотальна перемога України може закінчуватися тільки у випадку звільнення Мінська від терористичного режиму, який сидить у Мінську, і звільнення Кремля від терористичного режиму, який сидить у Кремлі.

Які ми робимо зараз помилки? Я постійно думаю про статті та відеодоповіді, які можна знайти на ютубі від Юваля Ноя Харарі. Він стверджує й переконує, що те, що відбувається в Україні, спричинить зміни всього світу. І в цьому контексті єдиним правильним для нас сценарієм комунікації є саме переконання себе самих і всього світу в тому, що зараз мова не йде про захист і звільнення України або захист цивільного населення України; мова зараз іде про переформатування цивілізації.

Я вважаю, що останні комунікації, спрямовані на західну авдиторію, є не дуже успішними через те, що ми намагаємося пресувати Захід. Багато людей поширюють відео та дописи, що, мовляв, Захід нічого не робить. Хоча декларує, що бореться за цінності та людське життя як найвищу цінність людства й найвищу цінність політичної системи, яку ми відстоюємо. На мій погляд, ця принципова та досить агресивна комунікація не досягне свого результату. Нам треба змиритися, що головною ідеологією та принципами, на яких побудована західна спільнота, є, перш за все, вигоди та інтереси. Якщо вигоди та інтереси виконуються, це йде на користь безпеці, добробуту, захисту, розвитку й збагаченню спільноти — значить, це добре. Якщо ні, то це погано. Цінності свободи слова, демократії та інші, які декларує Захід — це інструменти, якими забезпечується досягнення цих інтересів. Тобто демократія є інструментом, який допомагає західній спільноті розвиватися й забезпечувати свої інтереси.

Коли я в приватних розмовах пропоную представникам Заходу замислитися й подумати над різними варіантами розвитку ситуації; коли я пропоную відео та тексти, які генеруються в України і змушують їх виходити з зони комфорту, це їм дуже-дуже не подобається. Знову ж таки, не можна їх звинувачувати, тому що так влаштований їхній світ та їхня реальність.

Що більше ми будемо силувати, штовхати агресивною комунікацією до того, що «ви неправильно себе поводите, ви повинні зробити більше», то більше вони будуть закриватися в собі, тому що це нормальна захисна реакція людської психіки. Вони скажуть: «Ми стільки всього вже зробили! Німеччина вже переформатовала свою військову доктрину, чого ніколи не робила. Почала поставляти Україні гранатомети. Ми жили рвемо тут, щоб Україна вистояла!»

Те ж саме відбувається на східному напрямку комунікацій, коли ми вимагаємо від росіян зупинити війну. Російський народ, як мені не раз казали психологи, жахливо травмований. Неможливо спонукати його до якихось кроків, щоб змінити статус-кво. Ми спонукаємо їх виходити з зони комфорту в той момент, коли вони травмовані. Щойно ми їм говоримо, що вони повинні робити більше, щоб зупинити війну, вони починають закриватися й бігти до Путіна. Вони будуть просити: «Роби, що хочеш. Вбий скільки завгодно українців. Ми тобі все подаруємо. Головне — поверни нам ковбасу по 5 копійок, Радянський Союз і побєдобєсіє». Тому намагання переконати їх, що вони бомблять цивільних людей, вбивають породіль і дітей будуть спонукати їх казати: «Так, ми все віддамо, айфони віддамо. Головне, що Путін робить усе правильно, що він нас врятує». Бо Путін — це їхнє бомбосховище.

Тепер щодо України. Я вже бачу, що розповсюджуються настрої й наративи, коли ми не отримуємо надії з Заходу й не отримуємо надії зі Сходу: мовляв, українське політичне керівництво має зробити якісь кроки, щоб зупинити війну — «зробіть будь-що, тільки зупиніть убивство цивільного населення».

Не може українське політичне керівництво цього зробити. Українська реальність полягає в тому, що змінюється цивілізація. Дії України спонукають Захід, який керується виключно інтересами й вигодами, перестати це робити й усе ж таки перейти до декларованого ними прийняття рішень на підставі цінностей, на підставі людського життя, жертвувати грошима, статками й майбутнім заради чогось більшого.

Я думаю, всі знають, що я не голосував за Володимира Зеленського й не є його великим прихильником. Але! У цей момент я вважаю, що знаковим і цивілізаційним значенням є те, що він не політик. Усі прекрасно розуміють: хоч яким він є президентом, управлінцем, верховним головнокомандувачем, усі приймають те, що він хороша людина. І всі знали це на момент виборів у 2019 році. Тепер він є головним спікером того, що відбувається в Україні.

Знову ж таки, для Заходу він не є своїм, бо він не говорить із Заходом мовою інтересів — «баш на баш». Тому що все, що він зараз робить публічно, він комунікує своїм розумінням людськості та людського підходу до системних речей. Хоч яким він є президентом чи управлінцем, він є хорошою людиною. Це говорили всі, навіть ті, хто його не підтримував. Я вважаю, що це є нашою перевагою. Змінюючи цивілізацію можна не досягти успіху з управлінцем чи макіавеллістом. Але якщо ти досягаєш чи не досягаєш успіху з хорошою людиною, це інший коленкор.

Нашою метою є не тільки захисти Україну та українців, захистити Захід і змінити статус-кво. Ми маємо зробити цивілізаційну зміну в тому плані, що насильство має перестати бути інструментом розв’язання проблем. Не можна за допомогою насильства досягати своєї мети. На превеликий жаль, ця «червона» парадигма, яка панує в російській реальності та спільноті (відсилка до спіральної динаміки), демонструє той факт, що ми не можемо достукатися й не маємо шансів достукатися до росіян. Хоч хто вони є — опозиціонери, антипутінці або прості громадяни, матері загиблих солдат або їхні дівчата, блогери тощо. У цій парадигмі живуть люди, які точно знають, що на насильство можна відповісти лише насильством. І отримати результат можна лише шляхом насильства. Якщо я хочу, щоб мені було добре, мені потрібно делегувати апарат примусу та делегувати право чинити насильство комусь на кшталт Путіна. Для моєї мети та мого добробуту Путін використає насильство, щоб зробити мені добре. Зараз це змінити фізично неможливо, але парадокс полягає в тому, що це і є нашою метою.

Цьому процесу дуже сильно опираються ті, хто живе в парадигмі насильства. Вони кажуть: у вас все одно не вистачить сил захопити Москву, привести 144 мільйони росіян і 8 мільйонів білорусів до Гааги, щоб вони відповідали за свої злочини. Вам не вдасться ізолювати десятки мільйонів людей, щоб вони сиділи у гетто. Це фізично неможливо. Тому треба піти на домовленості; треба створити конструкцію, де інтереси всіх сторін будуть враховані, і виторгувати наше життя за рахунок компромісів.

Захід говорить з позиції інтересів і вигод: мовляв, ми не можемо забезпечити вас літками, тому що, якщо ми вам їх дамо, це поставить під загрозу наші інтереси, безпеку наших громадян та наше майбутнє.  

Більше того, Олаф Шольц непублічно говорить, що все одно ми нікуди не дінемося від нафти і газу. І у Франції, і в Німеччині люди думають однаково. Тобто зараз треба перетерпіти та переформатувати процеси закупівлі вуглеводнів, але в результаті все одно настане момент, коли буде нормальна Росія та буде нормальна Україна й ми будемо торгувати.

Так ми опиняємось у ситуації, коли наша комунікація й наш контент стають усе більш агресивними. Ми вимагаємо, щоб Захід вийшов зі своєї зони комфорту й зробив цивілізаційний крок назустріч Україні. Вони опираються — закриваються в собі. Я вже чув меседжі європейських спікерів: «не робіть такого, бо це матиме абсолютно зворотний ефект».

Щодо Росії і так усе зрозуміло. Блогери й люди в соцмережах кажуть: «Будьте ви всі прокляті, нехай ви всі помрете або на вас скинуть ядерну бомбу, але я від свого не відмовлюся. Я краще побіжу до Путіна й він мені зробить добре: дасть мені інтернет "Чебурашка" й там я продовжу транслювати свої стріми, сторіс тощо».

Очевидно, що переконати українців, щоб вони були поблажливі й до Заходу, і до Сходу — неможливо. Тому що надто велику ціну ми платимо, щоб танцювати з ними й казати: «Давайте знайдемо спільний вихід». Але українську авдиторію, вважаю, потрібно переконати. Ми зараз із вами значимо більше, ніж можемо собі уявити. Це говорю вам не я. Це говорить Юваль Ной Харарі, який є світовим та загальновизнаним інтелектуальним лідером. Він про це говорить не перший день і не перший тиждень. Він говорить, що Україна — це те місце, де змінюється світова цивілізація. І це правда. Шляхом захисту України, шляхом допомоги один одному,  шляхом змін парадигми відносин між людьми, шляхом убивства наративу, що насильством у цьому світі можна чогось досягнути, шляхом вбивства наративу, що обміном інтересів та вигод можна чогось досягнути — ми руйнуємо цей цивілізаційний порядок денний і перебудовуємо його на новий.  

Я не знаю, чи можна донести цю думку до західних лідерів. Я не дуже вірю в їхню спроможність розуміти, що відбувається. Макрон зайнятий своєю виборчою кампанією. Він продасть скільки завгодно людських життів, щоб перемогти у виборах. Олаф Шольц так само продасть скільки завгодно людських життів, щоб німці були в теплі, взуті, вдягнені й їм не заважали біженці. Це їхні інтереси, їх не можна за це звинувачувати, бо це їхня реальність — вони живуть на іншій планеті. Але ми з вами трошки змінимо цю планету. Коли ми це усвідомимо, то в нас почнуть з’являтися ідеї, яким чином ми будемо цю ідею доносити до всіх сторін і до себе самих. Ми робимо багато помилок. Але те, що ми робимо — набагато більше, ніж наше життя.