Розіп’яті хлопчики Гітлера: як світ карав нацистських пропагандистів

“Вас обов’язково притягнуть до відповідальності за співучасть у воєнних злочинах. А потім, і це обов’язково буде, вас зненавидять громадяни Росії”, – пообіцяв російським пропагандистам у своїй промові нещодавно президент Володимир Зеленський.

За вісім років, що минули від окупації Криму та початку війни на Донбасі, українці звикли до того, що розповідають з екранів російських телеканалів, сторінок газет та сайтів і в радіоефірах про Україну. Якщо раніше обіцянки засипати світ ядерним попелом, роздуми “експертів” на ток-шоу про поділ нашої країни на частини та розповіді про розіп’ятих хлопчиків у трусиках спричиняли страх, розпач та нерозуміння, то нині викликають лише запитання щодо адекватності тих, хто це вимовляє, і тих, хто в це вірить.

Однак після початку повномасштабної війни Росії в Україні, яку керівництво РФ виправдовує то таємними біолабораторіями, то нацистами при владі, чимало людей починають ставити собі інше запитання: як відповідатимуть після української перемоги ті, хто роками переконував росіян у необхідності нападу на сусідню країну?

ZMINA дослідила історії двох нацистських пропагандистів, яким після Другої світової довелося відповідати за скоєне.

На початку лютого 1885 року в маленькому містечку поблизу Аугсбурга в Баварії в сім’ї Штрайхерів народилася дев’ята дитина – син Юліус. Його батько викладав у римо-католицькій початковій школі, й чи то йдучи його шляхом, чи то з інших причин після закінчення Першої світової війни Юліус Штрайхер став викладачем.

О другій годині ночі 16 жовтня 1946 року Штрайхера стратили, визнавши винним у співучасті в злочинах проти людства. Він став одним з двох нацистів, обвинувачення щодо яких у Нюрнберзькому процесі і базувалися лише на їхній діяльності як пропагандистів. Другим став Ганс Фріче, якого судді виправдали за трьома звинуваченнями.

На відміну від Фріче, який на суді заявляв, що “той, хто після Освенциму все ще підтримує расову політику, сам зробив себе винним”, Шрайхер не каявся в тому, що роками брехав німцям.

У газеті “Der Stürmer” (“Штурмовик”), видавцем якої він був, публікували статті про вигадані зґвалтування євреями жінок, нацистські гасла, карикатури й матеріали, що розпалювали ненависть до католиків, капіталістів, комуністів та інших “ворогів Рейху”, якими, зокрема, вважали ромів та гомосексуалів.

Добірка карикатур, якими ілюстрували газету “Штурмовик”. Карикатуриста Філіпа Рупрехта, який робив антисемітські малюнки для видання, після війни ув’язнили на 10 років. Фото: Архів малюнків за 1924–1944 роки

Своє місце на шпальтах видання знайшли й “Протоколи сіонських мудреців” – збірка вигадок, яку видавали за документальне підтвердження всесвітньої єврейської змови. Прочитати в “Штурмовику” можна було й листи від пересічних німців.

“Берлінці стали обережнішими. Вони тепер придивляються до магазинів, перш ніж там щось купити. І ще дещо дуже втішне – поява плакатів у вітринах своїх магазинів з написом “Німецький магазин”. Це сприяло тому, що багато покупців, які за своїм невіданням купували в євреїв, негайно повертали товари назад”, – йшлося в одному з таких листів, нібито надісланому на ім’я Штрайхера в березні 1938-го.

Як з’ясувалося згодом, більшу частину подібних листів пропагандист вигадував сам.

Магазин у Берліні, власником якого були євреї, з написами “Ж*д” на вітринах, 19 червня 1938 року. Фото: AP

Публікації в “Штурмовику” викладали “простою мовою”, яку б міг зрозуміти кожен, хто бере газету до рук. Відпрацювавши цей принцип на дорослих, згодом Штрайхер зайнявся виданням дитячої антисемітської книжки під назвою “Der Giftpilz” (“Отруйний гриб”). У ній зрозумілою вже дітям мовою нормалізували ненависть до євреїв.

В одному з розділів видання розповідали, наприклад, історію Ганса та його молодшої сестри Ельзи, які викрили єврея, що хотів заманити їх до себе, пропонуючи солодощі. Наприкінці історії діти повідомляють про “ворога” поліціянту, який після арешту викритого “злочинця” хвалить Ганса за пильність.

Інша історія в книжці була присвячена прогулянці матері та її сина Франца лісом, під час якої вони збирали гриби. Героїня історії розповідала хлопчику, що люди у світі як гриби в лісі: є хороші, а є погані.

“А чи знаєш ти, хто ці погані люди, ці отруйні гриби людського роду?” – запитує вона.

“Звичайно, я знаю, мамо! Це – ж*ди! Наш учитель часто каже нам про них”, – відповідає їй Франц.

Малюнки в антисемітській книжці для дітей “Отруйний гриб”, яку видавав Юліус Штрайхер. Фото: Архів нацистської пропаганди Calvin University

Активно поширювали пропаганду в Німеччині часів Гітлера за допомогою радіо. Після приходу до влади нацистів найпопулярніший радіоприймач, який ще називали “морда Геббельса”, можна було купити всього за 35 рейхсмарок, що дорівнювало приблизно середній тижневій зарплатні на той час. Щонайменше 50 мільйонів німців слухали радіо, але нацистські закони забороняли євреям володіти ним.

До 1939 року всі новини та інформація із зовнішнього світу в країні були фактично відімкнені. 

Виправданий суддями під час Нюрнберзького процесу Ганс Фріче був радіоведучим та вів щотижневу передачу “Es spricht Hans Fritzsche” (“Говорить Ганс Фріче”). Цими словами він вітав мільйони німців, які встигли придбати приймачі, а після цього починав брехати, зокрема, про перемоги нацистської армії. Робив він це навіть наприкінці війни, коли перемоги ці існували лише в його уяві.

Знайомі із сучасною російською пропагандою люди можуть згадати про один з найвідоміших її продуктів – передачу Володимира Соловйова “Соловйов LIVE”. У ній той годинами, сидячи перед мікрофоном з гостями, а інколи й сам, може розповідати про “українських нацистів”, “бендерівців” та їхні “звірства” щодо російськомовних. 

Фріче з нацистського міністерства пропаганди, очолюваного Йозефом Геббельсом, обіймав найнижчу посаду серед усіх німецьких офіційних осіб, що постали перед трибуналом. Ймовірно, як зазначають у Меморіальному музеї Голокосту в США, він опинився серед них, бо в результаті смерті Геббельса в союзників не лишалося відповідача, який представляв би міністерство народної освіти та пропаганди.

Американський обвинувач Фріче Дрексель Шпрехер безрезультатно намагався довести суду його провину, спираючись на антисемітські заяви, зроблені в ефірах, які перехоплювала під час війни BBC та перекладала англійською.

“Фріче перебуває на лаві підсудних не як вільний журналіст, а як офіційний, контрольований нацистами пропагандист, який значною мірою допомагав нацистам затягувати зашморг на шиї в німецького народу і який робив ексцеси цих змовників зручнішими для сумління німецького народу”, – зазначав він.  

Суд визнав наведені щодо провини Фріче факти непереконливими та постановив, що він своїми передачами радше ставив за мету збудити в німців прагнення надавати підтримку Гітлеру та нацистським військам, але не обіймав посади, яка б дозволяла контролювати рішення про ведення війни чи скоєння злочинів проти людства.

Своє покарання за розпалювання антисемітизму та брехню німцям Фріче отримав уже під час розгляду його справи комісією з денацифікації і. У 1950-му його достроково звільнили за станом здоров’я, а через три роки він помер від раку.

Ганс Фріче та Юліус Штрайхер. Фото: hitler-archive.com

На 10 років засудили Макса Амана, який зосередив у своїх руках керівництво німецькою пресою після приходу нацистів до влади. Вийшов на волю він у 1953 році, після п’яти років, проведених за ґратами.

Два роки у в’язниці провів і режисер пропагандистського фільму “Вічний ж*д” Фріц Хіплер, а карикатуристу Філіпу Рупрехту, який робив антисемітські малюнки для газети “Штурмовик”, присудили 10 років таборів.

Були серед причетних до поширення пропаганди й ті, хто не отримав покарання. Серед них режисерка пропагандистських фільмів Лені Ріфеншталь. У 1939-му вона вирушила до Польщі як військова кореспондентка й, побачивши вбивства солдатами вермахту цивільних поляків, припинила співпрацю з нацистами.

Після війни її декілька разів затримували за підозрами, зокрема, у залученні до знімання стрічок утримуваних у концтаборах нацистами ромів. Однак довести це не вдалось.

“Я одна з мільйонів людей, які думали, що в Гітлера є всі відповіді. Ми бачили лише хороше й не очікували, що трапиться щось погане”, – говорила вона незадовго до смерті в інтерв’ю BBC.