Чому синдром того, хто вижив, має йти вслід за російським кораблем

У переліку психотравм українців побільшало. Наче нам було мало. Але нині доля насипала ще цілий оберемок. І особливо яскраво у ньому виблискує синдром того, хто вижив. Люди, які опинилися в мирних місцях, страждають від почуття провини. Особливо погано тим, у кого рідні в гарячих точках, і тим, хто дременув із них у перші дні або й години війни.

Я – серед людей, які потрапили в один із найгарячіших замісів — містечко Буча під Києвом, яке нині в облозі. Ще до війни я твердо вирішила, що лишаюсь, тому вранці 24 лютого, замість стояти у довжелезному заторі на виїзд, дивилася на нього з балкона. Скажу чесно: дивилася зі зневагою. На такому патріотичному піднесенні неможливо було збагнути, як так можна — миттю згребти речі, сісти в машину і боягузливо чкурнути? Ми ж повинні стояти за свої рідні місця горою! А тут таке розчарування в людях.

Я пробула в Бучі два тижні й евакуювалася за першої ж відносно безпечної можливості. Нині — в сяк-так мирному місці і жодного почуття провини не відчуваю. Не лише тому, що пережите дає мені індульгенцію. А й тому, що переконана: синдром того, хто вижив, — це дурня собача. Абсолютно ясно це можна зрозуміти, потрапивши у становище того, хто намагається вижити. За два тижні моя категорична думка про «щурів та втікачів» змінилася так само категорично. І тепер я дуже хочу переконати хоча б частину людей у тому, що їхнє безпечне становище — це не сором, а сила.

Однією з найбільших мотивацій лишитися в Бучі була моя професія. Журналістка, яка опиняється в центрі подій і тікає від них, — це ні в які ворота. Я вже потирала руки в очікуванні ексклюзивних включень, небезпечних зйомок та гостросюжетних подій. Але саме на цій ниві на мене чекало карколомне фіаско: вирубили інтернет. Мій мобільний оператор взагалі скляк, про що свідчили чотири крапочки на екрані телефону замість бодай однієї рисочки зв’язку. Мого коментаря просили багато ЗМІ, але часто я їм навіть відмовити не могла — повідомлення не надсилалися. На одній із вулиць наша артилерія розбила цілу колону танків — видовище було епічне і моє відео мало б бути першим на тему. Але стало останнім. Бо відправити його я змогла лише за три дні. 

Дуже швидко до мене прийшло усвідомлення, що з кар'єрою воєнкора трішки не склалося. І найогидніше — від мене це зовсім не залежало, бо під кулями бігати містом у пошуках інформації, спілкуватися з російськими військовими і стежити за ними мені вдавалося чудово. Але це не мало жодного значення, бо донести це все я ні до кого не могла. Ані до аудиторії, ані у чатбот, у який українці повідомляють про переміщення російських військ. Тому довелося з болем у серці прийняти очевидний факт: користі від мене немає абсолютно ніякої. Ба більше, ця вимушена пасивність почала стосуватися не лише професії, а геть усього. Включно з елементарною допомогою сусідам. Бо через відсутність зв’язку я не знала, що поряд є люди без їжі та води, яким можна було б допомогти. Лишалося підтримувати найближчих сусідів, із якими був офлайн-контакт.

І тут так само очевидним став інший факт: друзі та близькі з відносно безпечних територій стали моєю надією та опорою. Вони надсилали новини та прогноз погоди в смс, тримали в курсі перемовин про евакуацію, підтримували жартами і запевняли, що я не маю турбуватися про житло, бо їхні помешкання — до моїх послуг. Хтось із них від початку жив на спокійних територіях, хтось полишив гарячі чи потенційно гарячі точки одразу, хтось зробив це після кількох днів роздумів, а хтось уже був за кордоном і готувався отримувати статус біженця. Це все не мало жодного значення. Бо кожен із них міг допомагати і допомагав. На відміну від мене. Усвідомивши ситуацію, лиш абсолютно відбитим людям спадає на думку звинувачувати когось у «дезертирстві». Хоча б із почуття самозбереження: перебуваючи фактично у стані заручника, дякуєш богові, що хтось «на волі» за тебе переймається і робить усе, щоб витягти.

Якщо моя історія позбавить хоча б частину людей цього дурного синдрому, вважатиму, що все пережите зводиться не лише до крутого досвіду, але й до чогось менш егоїстичного. Але маю написати і про інше. Про колосальну шкоду, якої завдає почуття провини. У безлічі дописів я читала, як люди згризають себе до повного виснаження і не мають на те жодної ради. Бо в тебе повний холодильник і теплі батареї, а батьки (брати, сестри, друзі, діти) мерзнуть у холодних підвалах без їжі та води. Біда такого стану в тім, що частина людей настільки не може з ним упоратися, що змушує страждати інших.

Справа в тім, що спілкування з такими бідосями, як я, потребує неабиякої емпатії: чіткого розуміння, в якій ситуації опинилася людина і що вона, найімовірніше, відчуває. Поясню. Ти сидиш у підвалі, в будинку немає світла, газу, часом і води. У тебе майже немає зв’язку. Майже — це значить, що смс ти надсилаєш пів дня, випробовуючи кожну точку навколишнього простору. Вихід на вулицю супроводжується загрозою життю, бо навколо стоять чи їздять російські танки. Тебе можуть застрелити на місці. Твій телефон у будь-який момент можуть забрати, перевірити й розбити. Вийти з міста на евакуацію — це зіграти в російську рулетку.

Ти живеш у вакуумі, про новини майже не знаєш: ані про українські, ані про місцеві. У найкращому випадку у вас ловить якесь радіо і ви можете хвилин 20—30 його послухати. Недовго, бо потрібно економити заряд і батарейки. Навіть безмірна повага й довіра до нашої армії час від часу зникає і перетворюється на істерику: «Боже, нас усі кинули!». Це — в оптимістів. Песимісти забили на владу і військових ще на початку і приготувалися жити в Бучанській народній республіці із концтабором замість місцевої колонії.

І ось у всіх цих людей є близькі, які страждають від того, що сидять у безпеці на зручному дивані. Вони абсолютно не розуміють, чим можуть допомогти, не розуміють обставин, у яких опинилися їхні друзі та родичі. І тут починається.

Ти отримуєш від них гори повідомлень із «підтримкою» штибу: «Боже, як же ви там, біднесенькі?! Ми бачили фотографії — це шок! Це так страшно! Без болю неможливо дивитися!». Або «Терміново! У Бучу зайшли кадирівці, вагнерівці та сирійці! Головорізи ходять будинками і вирізають людей! Бережіться!».

Ви тим часом готуєтесь трішки поспати у своєму підвалі під уже звичні вибухи та стрілянину. Випили валеріанки, послухали Арестовича й наче трішки заспокоїлися. Але, виявляється, рано радієте. Вставайте зі свого ліжка із ящиків, шановні, й готуйтеся до болісної та страшної смерті.

Ще один поширений момент — люди із синдромом починають вимагати постійної звітності, кілька разів на день хочуть, аби ви писали, як ви; закидають повідомленнями у всі месенджери. Знаю курйозну ситуацію. Син мусив щодня двічі ризикувати життям і виходити на прострілюване перехрестя, бо там трішки ловив зв'язок і він міг подзвонити мамі. Вона знала, що син дуже ризикує. Але однаково просила його виходити і дзвонити. Бо мусила двічі на день переконуватися, що він живий.

Схожа ситуація з вимогами евакуюватися. У Бучі або Гостомелі з цим було вкрай складно. Зелених коридорів не оголошували і ви мали два основні варіанти. Перший — сісти в машину і спробувати виїхати самостійно. Згодом я бачила багато таких автівок — вони стояли на узбіччі, прострелені кулями. На багатьох були великі написи «Діти». Другий — із речами перейти розбитий міст до Ірпеня, який прострілювався все активніше й активніше. В якийсь момент йти довелося б між тілами. Півтори-дві години подорожі Ірпенем, у якому йдуть бойові дії, і зрештою вихід за місто назустріч волонтерам. Там теж стріляють. І ось ви все це знаєте. А ваш родич на іншому кінці дроту — не зовсім. Але він з усіх сил переконує вас іти, бо ж треба рятуватися! Йому здається, що вас треба простимулювати і в хід ідуть розповіді про стареньку бабусю, яка так хвилюється, що може й не дожити до вашого повернення. Тому не будьте свинею і збирайтеся.

Особлива категорія — повідомлення з картинкою, яка не відкривається, бо дійти може лиш текст. У ньому приблизно таке: «Ось тобі картинка, вона може зараз врятувати тобі життя!», «Знайшов тобі схему безпечної евакуації», «Ось контакт волонтерів, які вивозять людей», «Ці люди недалеко від тебе, їм потрібна термінова допомога!».

Ну і вже зовсім важкі випадки. Деякі люди так занурюються у своє почуття вини, що воно перетворюється на якийсь деструктивний культ і комплекс жертви. Вони роблять усі вище перераховані помилки і попросити їх зупинитися неможливо. Бо у відповідь вони плачуть, ображаються, говорять, що їм дуже погано, може, навіть гірше, ніж тобі.

І наостанок — найважливіше. Багато дітей мучаться з того, що так і не змогли вмовити літніх батьків покинути будинки в небезпечних місцях. Бо ті вперто не хочуть кидати насиджені місця, городи, худобу й будинки. Нашу сусідку син таки зміг вивезти. Вона пручалася до останнього, злилася, не брала слухавку, пояснювала, що не хоче нікуди їхати. Але він таки вмовив. Їй довелося кинути будинок і собак. Згодом ця жінка писала нам повідомлення: що їй дуже погано в сина та невістки, вона хоче додому й дуже жаліє, що дала себе вмовити. Син, думаю, теж.