Воєнкор «України» Андрій Кузаков: «Хочеться, щоб увесь світ знав, як поводяться російські військові»

Кореспондент телеканалу «Україна» Андрій Кузаков бував у гарячих точках і до російського вторгнення. Зараз йому доводиться показувати війну, яка прийшла до околиць Києва, Харкова, Сум та інших українських міст. Війну, якої, як каже Андрій, не бачила Європа з часів Другої світової.

«Війна страшна тим, що це — несподіванка, — каже журналіст. — Усе може бути спокійно, однак за хвилину-дві прилетить снаряд і можуть загинути люди. Це не локальний конфлікт, не спецоперація. Це велика повномасштабна війна, яку веде Росія проти України. З великими жертвами і великим супротивом українського народу проти агресії». Говоримо з Андрієм Кузаковим про війну, яку він фіксує та доносить до всеукраїнської аудиторії.

— Андрію, у вас багатий досвід ведення репортажів із фронту й гарячих точок. У чому специфіка наших подій?

— Років десять тому я був у Ліберії. Це африканська країна, в якій ми були разом із українськими миротворцями, знімали наслідки війни. То була громадянська війна, яку можна назвати локальним конфліктом невеликої інтенсивності.

Також я висвітлював події з українськими миротворцями, які перебували в Косово. Там війна була з великою кількістю жертв, але теж локальна. Я висвітлював війну на Донбасі, але ця війна також не була настільки великою. Наступна війна, яку я висвітлював, була в Нагірному Карабаху. Це була війна високої інтенсивності — там застосовувались і артилерія, й танкові атаки, і безпілотники. Але враховуючи, що і Азербайджан, і Вірменія — країни невеликі як за площею, так і за населенням, їх порівнювати з Україною не можна.

Агресія Росії проти України — це велика війна, коли застосовуються великі танкові колони, велика кількість артилерії, авіація, бомби. Це те, чого Європа не бачила з 1945 року. У світі після світових воєн є гасло-заклик: «Ніколи знову!» Подивіться на наші міста: «ніколи знову» настало. Так, це відбувається в Європі.

Але що дуже важливо: українська армія й український народ стоять і відбивають атаки Росії. Тієї країни, армію якої у світі позиціонували як дуже потужну й сильну. Але, як показує практика, українські збройні сили набагато ефективніші й професійніші, і вони нищать ворога.

— Що вас неприємно дивує в цій війні?

— Ми знімали трофейну російську техніку, яку захопили українські військові. Коли почали оглядати цю техніку, побачили, скільки речей вони намародерили. І тут цікавий момент: у танку знайшли м'ясорубку. Наші військові нас постійно питали: «Ну от навіщо в танку м'ясорубка»? Чи в Росії м'ясорубок немає, чи російські військові не можуть дозволити собі придбати її? Але виходить так, що вони зайшли в якийсь український магазин чи домогосподарство, поцупили цю м'ясорубку, возили її в танку і сподівалися, що повернуться в Росію і подарують цю м'ясорубку якійсь російській господині. Це підтверджує, що вони приходили сюди знищувати, вбивати і грабувати.

— А що вражає і, можливо, надихає вас?

— Мені здається, що відповідь у всіх одна — вражає й надихає український народ. Українські збройні сили, сили тероборони — люди, які борються за свою державу. Вони розуміють, що хочуть жити у своїй Україні — країні, яка є незалежною і рідною для кожного громадянина. І ніхто не хоче жити в рамках імперії, які нам намагається нав'язати Росія. Кожен українець розуміє, що він має свою країну, і він хоче боротися за неї до кінця — це дуже важливо. Люди намагаються кожен на своєму місці зробити щось для перемоги — це і військові, й волонтери, і просто люди, які готують їжу, надсилають гроші, намагаються робити все для перемоги над агресором. І коли ти дивишся на них, це надихає, це мотивує, й ти гордий за них.

— Як очевидець, що б ви хотіли донести до іноземних ЗМІ?

— Розповім кілька історій. Мій товариш мешкає недалеко від Києва. Зараз той населений пункт, де він живе, зайняли російські окупаційні війська. Він мені розповів, що коли в їхнє село заїжджали російські війська, вони сиділи на броні і стріляли по вікнах сільських хат із автоматів. Одного чоловіка під час такого «входу» російських військ вони поранили. Інші чоловіки, українці, надали йому першу домедичну допомогу, завантажили в автомобіль і спробували відвезти в лікарню. І коли авто виїхало, росіяни цю автівку розстріляли. Як це назвати? Це жах.

Росія останні десять років показувала паради на Красній площі, де розповідала про перемогу над фашизмом чи нацизмом. Але, вибачте мене, як вони поводяться? Розстріляти цивільну людину? А потім навмисне розстріляти автівку з цивільними, які намагались допомогти пораненому, — що це є? Це злочини проти людяності.

Інший момент: ми фільмували евакуацію біженців із різних населених пунктів, які, знову ж таки, зайняті російськими окупаційними військами. І нам двоє чоловіків, які були поранені, розповідали свої історії. Один із них був увесь перебинтований і ледь стояв, йому було дуже тяжко, бо його поранили чотири дні як, але він не міг добратися до медичної допомоги. Його не випускали з міста. А поранення трапилось так: чоловік вийшов у магазин, щоб купити корм для свого собаки. І коли підходив до магазину, несподівано приїхали російські військові. Побачивши їх, він підняв руки, сказав, що прийшов за кормом для тварини, і почав потихеньку відходити в сторону з піднятими руками. Що вони зробили? Розстріляли його, поранили. Дякувати Богу, він лишився живим, але ж що ви робите? Це злочин проти людяності!

Інший чоловік також був увесь у бинтах і розповідав, що намагався виїхати із Гостомеля, завантажив речі, взяв із собою собаку і поїхав дорогою, де зустрів російських військових. Вони розстріляли його машину. Чоловік розповідав і плакав, бо кулі влучили в його собаку, який загинув. Плакав і казав, що собака захистив його. Кулі, призначені для нього, влучили в собаку. Хоча і його поранили, і він ледве залишився живим. Він якось добрався до лікарні в Бучі. І там виявилося дуже багато поранених, які також намагались вибратися з міста. Чоловік ще розповів історію хлопця, який там лежав. Він був паралізований, бо куля потрапила йому в хребет. Той молодий хлопець виїжджав із сім'єю, дітьми з міста, дорогою вони під’їхали до блокпосту, де стояли російські військові. Вони сказали: «У тебе є десять секунд, щоб розвернутися і їхати звідси». Хлопець почав розвертатися, але стріляти почали через дві секунди, і одна з куль влучила йому в хребет. Тепер він паралізований.

Оце хочеться донести до всього світу. Щоб увесь світ знав, як поводяться російські військові. Російське керівництво розповідає, що, мовляв, вони проводять спецоперацію в Україні, щоб захистити когось. По-перше, не потрібно в Україні захищати когось, українці й так захищені. А це не захист, а знищення громадян України.

Тож велике прохання до іноземних ЗМІ та до світу в цілому, щоб вони звертали увагу на воєнні злочини російських військових і, відповідно, російського керівництва, яке віддає такі накази. Щоб вони вплинули на них і допомогли Україні перемогти в цій війні.

— Українці зараз єдині, як ніколи. Наскільки це проявляється — у підтримці, допомозі одне одному? 

— Коли почалась агресія, вся країна бачила, що багато хто пішов у військкомати, була велика черга. Люди пішли записуватися в тероборону, і за кілька днів місця закінчилися. Кожен хоче зробити свій внесок. Ми зустріли одне подружжя киян, які почали гріти чай і розносили його для тероборони. До цього подружжя почали приєднуватися інші кияни, готувати їжу. Наступного дня ще, і ще більше киян долучалися. У підсумку вийшов великий волонтерський центр — польова кухня, на якій кияни готували їжу, а волонтери звозили продукти. І готову їжу розвозили армійцям і територіальній обороні. Також створили медичний пункт, куди також зносили ліки, щоб допомагати одне одному.  

Потім їхня допомога з їжею розширилась: вони почали годувати лікарні, дитячі будинки, біженців, допомагати літнім людям. Наприклад, були ситуації, коли літні люди, які не могли вийти на вулицю, викидали з вікна папірці, на яких писали, що вони лежачі або не можуть виходити, і що їм потрібна допомога. Волонтери записали їхні адреси і зараз щодня приносять їжу, допомагають. Кожен хоче допомогти й наблизити перемогу. 

Знаю, що в одному населеному пункті люди евакуювалися і не встигли забрати свого собаку. І в соцмережах попросили, якщо буде в когось можливість, забрати його. Здавалось би, в такій ситуації тяжко комусь відволіктись від справ і поїхати рятувати чужого собаку. Але за через день-два вони написали: «Дякую. Собаку врятували». Це лише кілька прикладів, але люди допомагають одне одному в усьому. Це велике єднання українського народу. Український народ вистоїть.