Українці мають право на гнів

Світові медіа засуджують військову агресію Росії проти України. Але диявол, як то кажуть, ховається в деталях — у доборі слів, у наративах, які походять із кремлівської пропаганди. Одна моя подруга, яка після початку вторгнення мусила виїхати з України, зупинилась на італійському острові Сардинія. Діти з місцевої школи, щоб підтримати українських біженців, намалювали плакат. Плакат про мир. На ньому танки з російськими та українськими прапорами, синьо-жовті долоньки, символічні сердечка та прапори, які об’єднують російський триколор з українським прапором: «stop war», «la pace», «мир».

Цей плакат викликав у моєї подруги обурення. Звісно, вона не гнівалась на дітей — їхня увага й підтримка цінні. «Як би реагували євреї, якби діти малювали зірку Давида в одному сердечку зі свастикою?» — запитала вона.

Світ боїться війни і пропонує єдину альтернативу: мир. Але це спрощене бачення викликає в українців обурення, на яке ми маємо право. Адже від початку вторгнення російська пропаганда намагається подати наступ на Україну як чергове «принуждение к миру» (це формулювання з’явилось, коли 2008 року Росія напала на Грузію). Росія теж «за мир», просто в її розумінні «мир» настане, коли Україна капітулює й виконає вимоги Кремля.

Україні не потрібен абстрактний «мир». Україні потрібно, щоб російські війська вийшли з української землі, припинили вбивати українців, руйнувати наші міста, шматувати нашу територію. І запорука миру для України — аж ніяк не примирення з росіянами, а відмова Росії від її зазіхань, створення потужних стримувальних санкцій, які б убезпечили від нового нападу. Це не сердечка та об’єднання, а ланцюг, який стримує агресію.

Світ не відчуває цього, тому міжнародні медіа часто подають агресію Росії проти України як «війну Путіна», «українську кризу», «конфлікт» (а в «конфлікті», як відомо, винні обидві сторони). Російські ліберальні медіа, навіть ті, що вже заблоковані в Росії й не мусять боятися «Роскомнадзора», використовують кремлівське лицемірне визначення «спеціальна операція [в Донбасі]». Трапляються й твердження про братовбивчу війну. До речі, православні богослови зі всього світу засудили використання образу Каїна і Авеля: «Ми цілковито засуджуємо всі розмови про “братовбивчу війну”, “повторення гріха Каїна, який через заздрість убив свого власного брата”, якщо вони прямо не визнають вбивчий намір і провину однієї сторони перед іншою».

Тому нещодавно українські медійники звернулися з відкритим листом до іноземних колег, які висвітлюють війну Росії в Україні, із закликом не вживати помилкових формулювань, які лише стверджують  російські пропагандистські наративи.

Також світ поки що не визнає, що Україна має право на обурення, адресоване не лише Путіну та політичному керівництву Росії, а всій цій країні та її мешканцям. Російські дипломати б’ють на сполох і закликають правозахисників захищати росіян від «русофобії», від дискримінації спортсменів, артистів та інших нібито «не військових» людей, яким відмовляють у співпраці. Німецькі політики — міністерка закордонних справ Анналена Бербок і міністерка внутрішніх справ Ненсі Фазер —  щоб застерегти від ворожого ставлення до людей з російським корінням, які живуть у Німеччині, наголошують, що це війна Путіна. Міністерка закордонних справ Норвегії Аннікен Хейтфельдт заявила, що «російський народ не несе відповідальності за жахливі бойові дії» і «ми повинні подбати про росіян у нашому суспільстві».

Авжеж, насильство і ворожнеча на адресу мешканців Німеччини чи Норвегії, які мають російське походження, неприпустимі, й це нормально, що тамтешні політики від цього застерігають.

Водночас українці мають право на гнів і обурення, скеровані на країну, 70% мешканців якої підтримують війну. Українці і світ мають права вимагати колективної відповідальності за злочини Росії проти України від громадян Росії; а ті росіяни, які не належать до цих 70%, розуміють це й відчувають свою провину, хоч і не підтримують дії режиму.

Із кремлівських каналів на знак протесту проти війни і пропаганди звільняються журналісти, які працювали там десятки років. Один приклад: нещодавно «Первый канал» залишила Жанна Агалакова, яка там працювала з 1999 року. Після цього вона розповіла про свою роботу спершу ведучою новин, а потім спеціальною кореспонденткою в Парижі. Агалакова у своєму виступі розповідає, як вона працюючи за кордоном спершу намагалась не бути виконавцем пропаганди: «В 2014-м началась война в Украине. Я больше не могла спрятаться от пропаганды. Я должна была рассказывать только про то, что плохого происходит в США. Про сирот, с которыми плохо обращались американские приемные семьи. Я рассказывала только о плохом. В моих репортажах не было лжи, но пропаганда работает именно так: вы берете достоверные факты, смешиваете их и получается большая ложь».

Жанна Агалакова каже: російських медійників легко звинуватити, що вони не протестують. Але ж у них є сім’ї, батьки, яким потрібні дорогі ліки; діти, які ходять до музичних шкіл і спортивних секцій; іпотека. «Они оказались заложниками. И потом, знаете, мы русские очень много были бедными. (…) И вот теперь представьте, что значит быть бедным, без работы во время войны — это тоже самоубийство», — каже вона. Підводячи до думки, що санкції проти Росії — це несправедливо: «Вы обрекаете большую страну, в которой 140 миллионов человек, на нищету и разрушение. Да, мы знаем, кто на самом деле виноват в этом. Но Запад тоже несет свою ответственность», «Мне больно видеть, как на Западе вымарывают слово “русский” из названий магазинов, театров, разных социальных центров», «Мне страшно читать сообщения о том, что тот или иной университет прекратил связи с российскими партнерами, что российские музыканты и артисты не могут больше выступать. Вы душите и убиваете русскую культуру». Ось така позиція людини, яка двадцять років «із достовірних фактів робила велику брехню», а тепер потерпає від «несправедливих» санкцій.

Можливо, з часом росіяни почнуть визнавати свою провину, засуджувати дії своєї влади, вголос протестувати проти війни. Але поки що українці мають право на гнів.