Знов гатять — і зараз теж, коли пишу. Харківський щоденник війни

24.03.2022

Сьогодні двадцять дев’ятий день війни, я перебуваю у Харкові. Чому він перший у щоденнику? Бо обстановка загострилася. Бо гатять нонстоп близько двох діб. Я сідаю писати щоденник.

Сьогодні з татом була на вулиці, і раптом почався артилерійській обстріл не зрозуміло з якого боку. Куди бігти? Скрізь потенційна загроза: скло, що вилітає з шибок. Стоїмо. Припинилося. Вперше у нашому районі чути обстріл.

Підійшли до нашого будинку. Знову, проте з іншого боку. Чути дзвін скла. Ми стоїмо. У думках: «я люблю вас, мої рідні».  Повернулися додому. Мама навприсядки у коридорі. Знов гатять. І зараз теж, коли пишу.

Було відкрите вікно, дуже тхнуло гумою чи порохом, чи я не знаю вже, чим. Летить розбите щось із верхніх поверхів.

Друзі мої, ви про це не дізнаєтеся, бо хочу, аби сон ваш був спокійним. Сама я спокійна, ви ж мене знаєте.

Молимося. Сонце світить яскраво, все буде добре, я відчуваю.

Надалі опис попередніх днів, дякувати Богу, лише декількох із них.

24.02.2022

Ранок. Близько п’ятої. Мені на пари, перший день офлайн-навчання. Бах, бах, бах. Я прокинулася саме від цього. Всередині все стиснулося, неприємно. Така реакція на стрес, очевидно. Може, здалося? Ні. Пишу друзям. Шок — і у Луцьку! Протягом дня скуповувалися, а машини заправлялися й виїжджали з міста.

Сподіваємося, що це провокації.

Десь 25-28.02.2022

Це не провокації.

Cім‘я разом. Багато хто вже зміг виїхати з міста. Безліч повідомлень «як ти?» — не тільки від друзів, а й від тих, з ким не спілкувалася. Колосальна підтримка. Дуже ціную.  Навколо зачиняються магазини. Треба шукати воду. Тато зрання десь пішов із надією здибати її десь (невелика примітка: якщо ви думаєте, що я не згадую обстріли, бо їх немає, то ви помиляєтеся. Всі події відбуваються на фоні вибухів). Прийшов. Потрібні продукти. Вистояли довжелезну чергу до єдиного відчиненого магазину. Встигли не всі: перед носом у людей закрили двері. Чого? Хто його знає.

Цими днями бачила, як у чи не єдиній відчиненій аптеці чоловік не міг знайти місця. Казав: «если с моей девочкой что-то случится… Почему не можете мне продать?» Страшно і важко за таким спостерігати. Зате ларьок із цигарками працював. Чоловіки у черзі пожартували, що це спасіння залежного. Жартуйте, справді стане легше.

02.03.2022

Це був ще холодний день. Ми пили чай або їли. Чуємо, що наближається снаряд. Дуже чути — просто неймовірно голосно. Смертоносний звук.

Ми швидко переміщуємося  до  коридору , лягаємо. Не зрозуміло, що саме відбулося. Я пишу деяким, що люблю їх.

Пізніше виявилося, що влучили в будинок навпроти. Там дірка у стіні — без будь-якого перебільшення, ідеальна діра. У половини багатоповерхівок, що були поряд, хвиля від удару вибила вікна. По куту одного з будинків снаряд «проїхався», його врятував утеплювач. Тож утеплюйте будинки! Жартую.

Наступну ніч провели у метро.

У ту ніч багацько людей прийшло в метро, бо влучення снаряду нажахало ще й як. Нас герметично закрили товстезними захисними дверима — до війни ми й гадки про них не мали. Зайшли. Немає де впасти яблуку, але всім місце знайшлося: і людині, і тварині. Волонтери дали вказівки щодо їжі. Люди були безмежно вдячні. Ми вмостилися  собі гарненько між п’ятьма собаками.  Було тепло, панувала людяність.

21.03.2022

Справжня весна. Чи не перший теплий день. Вийшли на вулицю, обійшли район, побачили перший та другий поверхи якогось будинку — вщент зруйновані. Чи були там люди? Сподіваюся, ні.  Чи був хтось біля під’їздів? Сподіваюся, ні. Вітрини деяких магазинів розбиті — можливо, це зробили мародери. Вздовж дороги лежали мертві птахи, певно, оглушені пострілами.  Ідемо далі. На окружній тепер блокпост. Уперше його бачити лячно, хоч це й наші. Військова форма, автомати — все це тривожить цивільних. Для тата це не вперше, тож він і вусом не поворухнув. Ну, то чого я буду?

Зраділа, що у місцевий магазин волонтери привозять корм для тварин.

Птахи щебетали, трава підіймалася. Благодатний день.

Далі буде.