Луческу: Мрію знову побачити Україну та посмішки на обличчях українців

Луческу: Мрію знову побачити Україну та посмішки на обличчях українців.

Румунський спеціаліст в інтерв’ю для видання The Guardian розповів про те, як він зустрів початок повномасштабної війни в Україні, як повернувся до Румунії та як мріє знову працювати в Україні."Уві сні ти забуваєш про всі драматичні моменти життя.

Ти забуваєш про усі складнощі та одержимості, тому кожного ранку можна починати нове життя з новою надією".

Ці слова написав румунський філософ Еміль Чоран, але вони так само могли б належати тренерові Динамо Київ Мірчі Луческу.

Коли російські бомби почали падати в околицях Києва та інших українських міст на світанку 24 лютого, Луческу спав.

"Я прокинувся посеред ночі і подумав: "Що не так із погодою? Грози у лютому?" Я почув неймовірно гучний шум, що лякав, – розповідає Луческу.

– Уранці мене вже розбудив будильник.

Тоді я дізнався, що трапилося насправді.

Усюди була паніка".

Того ранку у людей не було часу, щоб зібратись із думками.

Життя звелося до виживання.

Росія вторглася до України, мільйони людей почали тікати від жахів війни.

У 76 років Луческу є одним з найстарших тренерів, які працюють на найвищому рівні.

Румунський спеціаліст уписав своє ім'я в історію сусідньої України, пропрацювавши 12 років у Шахтарі з 2004 по 2016 роки, а потім прийняв пропозицію найзапеклішого суперника — Динамо Київ у 2020 році.

Він почав свою тренерську кар’єру у 1979 році і працював із такими клубами, як Інтер, Галатасарай і Бешикташ, а також зі збірними Румунії та Туреччини.

Маючи у своєму активі 36 трофеїв, Луческу є другим найтитулованішим тренером в історії футболу після сера Алекса Фергюсона з 49 титулами і на п’ять — випереджає Пепа Гвардіолу.

Але зараз усі думки і переживання Луческу зосереджені на війні і на тих, хто залишився, коли він за кілька днів після початку вторгнення повернувся до Румунії.

"Я не хотів їхати.

Я поїхав лише тому, що міг більше допомогти з Бухареста, аніж якщо б залишився з гравцями в Києві", — розповідає він.

Разом з УЄФА та румунською і молдовською футбольними федераціями Луческу допоміг легіонерам із Динамо та Шахтаря дістатись Бухареста.

"Румунське посольство наполягало, щоб я поїхав, у клубі також просили.

Але я спершу хотів дізнатись, що буде з моїми хлопцями з команди", — говорить Луческу.

Гравці Динамо знали, що вони не зіграють тими вихідними, але вони все одно приїхали на тренування.

Футбол та інші види спорту поставили на паузу після проголошення воєнного стану в країні.

"Ми думали, що гравцям буде безпечніше на клубній базі, що знаходиться у кількох кілометрах від Києва", — пояснює Луческу.

Як тільки він опинився у Бухаресті, то почав планувати евакуацію сімей своїх гравців.

Дружин футболістів, батьків та дітей — усього більше 80 людей — вивезли з України на двох автобусах.

"Не можна сказати, що мене завалили справами.

Хтось мав це робити, — розповідає він.

— Я допомагав, так як міг, робив усе, що було в моїх силах.

Зараз їхні родини в безпеці, це підбадьорило гравців".

Два гравці Шахтаря, Сергій Кривцов і Тарас Степаненко, разом із капітаном Динамо Сергієм Сидорчуком змогли виїхати з України, оскільки є батьками трьох дітей.

Луческу знайшов для них домівки недалеко від себе.

"Сидорчук учетверте став батьком, перебуваючи у Бухаресті, тому це місто тепер є для нього особливим, — посміхається Луческу — єдиний раз за інтерв’ю, коли він зумів відволіктись від війни.

— Мені було важко спостерігати за деякими картинами по дорозі до Румунії.

Люди з дітьми залишали машини у кількох кілометрах від кордону і пішки йшли з багажем в одні руці і дітьми — у іншій у сподіваннях швидше дістатись до кордону.

Черги з машин на кордоні були величезними.

Я намагаюсь залишатись у курсі, але не дивлюсь багато новин.

Моє серце болить, коли я бачу, що відбувається в Україні".

Сидорчук, Кривцов та Степаненко організували фонд, щоб відправляти вантажівки з їжею і необхідними речами додому.

"Я дуже ціную те, що вони зараз роблять.

Вони попросили організувати зустрічі з представниками супермаркетів і купили багато речей для тих, хто постраждав в Україні.

Вони продемонстрували солідарність", – розповідає Луческу.

Чи є зараз місце для футболу в Україні підчас війни? Жодного, але 7 квітня команда Динамо U-19 проведе матч Юнацької ліги УЄФА проти лісабонського Спортінга в Бухаресті.

Це буде перший матч для українських команд після початку війни.

Луческу доклав зусиль, щоб матч відбувся, після того як його перенесли на початку місяця.

Він хоче, аби в українців була можливість для задоволення.

"Багато хто скаже, що з моральної точки зору неправильно грати в футбол, поки інші б'ються на полі бою, — говорить він.

— Але кожен може вести свою особисту боротьбу, вони можуть допомогти або підтримати тих, хто знаходиться вдома.

Виступ на полі може підбадьорити та надихнути багатьох".

Луческу також сподівається допомогти національній збірній.

"Я поділився думками з УАФ, — говорить він.

— Думаю, було б добре, якби гравці Шахтаря та Динамо змогли разом тренуватися та грати [у Бухаресті] перед матчем України проти Шотландії в плей-оф відбору на чемпіонат світу у червні.

Я хотів би, щоб гравці збірної зібрались командою і зіграли проти клубів, які не залучені до єврокубків.

Гравці Динамо зараз знаходяться недалеко від Львову, вони там тренуються.

Кожного дня помічники надсилають мені відео з тренувань.

Я просив їх лише підтримувати форму, робити пробіжки та займатись в тренажерному залі".

У ЗМІ ходили чутки про можливе догравання сезону в українському футболі за кордоном: в Румунії, Польщі або Італії.

"Мені хочеться, аби чемпіонат дограли на полі, але наразі це дуже важко.

Уявіть лише, що Шахтар втратив більше 10 гравців, коли латиноамериканці повернулись додому, — говорить він.

— Зараз не може бути суперництва, ми є єдиними.

Ми згуртувалися і намагаємося разом допомагати.

Це моя єдина задача.

Я вже переживав схожу ситуацію, коли працював на чолі Шахтаря у 2014 році".

Вісім років тому Шахтар був вимушений залишити свій стадіон, коли почалася війна на Донбасі.

Луческу залишив у Донецьку приємні емоції та спогади.

"Коли я їхав, то не думав, що більше ніколи не зможу туди повернутись, — пригадує він.

— Я говорю не про речі, там залишились спогади, матчі, мої робочі папери і вечори у Донецьку.

Мені подобались вечори на новому стадіоні Шахтаря, мені він здавався найгарнішим в Європі.

Місто також змінювалося, навколо футбольної команди формувалася атмосфера східної Європи.

Життя було чудовим у Донецьку, у нас було усе необхідне".

Луческу виграв вісім чемпіонських титулів, шість Кубків України і Кубок УЄФА-2009 із Шахтарем, а минулого сезону додав до цього требл із Динамо.

Він любить футбол і вважає його найпевнішим шляхом до миру.

"Уважаю, що слід відсторонити тих, хто підтримав вторгнення, тому що у спорті не має бути місця для таких речей.

Спорт – це чесна гра та пристрасть.

Спортсмени не мають жодним чином підтримувати війну.

Ті, хто говорить про це позитивно, є жертвами пропаганди, цього не можна робити.

Я сказав, що російські спортсмени не повинні розплачуватись за те, що відбувається в Україні, і багато хто накинувся на мене за це.

Але я вірю, що спорт може сприяти миру.

Можливо, він не посприяє напряму, але може прокласти шлях до того, чого ми всі хочемо.

Що ми будемо робити, коли війна закінчиться? Як ми знайдемо примирення поміж нами?".

Тренер не думає про завершення кар’єри, навіть за таких жахливих обставин.

Він мріє про повернення до України та продовження роботи з Динамо.

"Мені не вистачає моїх звичних обов’язків, щоденних тренувань, моїх хлопців.

Мені пощастило, що мій син [Разван Луческу] тренує грецький ПАОК, тому я слідкую за його матчами.

Мрію знову побачити Україну та посмішки на обличчях українців.

Допоки у мене будуть сили та здоров'я, я ніколи не зупинюсь".

The Guardian, переклад: Сергій Сакара.