Батька Почтарьова вбили рашисти: перший місяць війни для українських олімпійців з бадмінтону

24 лютого Російська Федерація розпочала неспровоковану і безглузду війну проти України. Артем Почтарьов, Марія Улітіна, Дмитро Завадський, відомі українські бадмінтоністи, олімпійці діляться тим, що пережили за перший місяць війни.

Марія та Артем представляли Україну на Олімпійських іграх у Токіо-2020 та Ріо-2016, і обидва не могли повірити, що міста, де вони тренувалися, грали, просто жили, будуть сильно бомбардуватися російськими військовими.

Артем Почтарьов кілька років живе у другому за величиною місті Харкові. Усього за 50 кілометрів від російського кордону спортивна столиця України зараз майже оточена російськими військами. Понад 500 000 громадян змушені були тікати з міста. Сотні загинули, тисячі отримали поранення. Для тих, хто залишився вдома, війна стала кошмаром. Люди повинні знаходити притулок у підвалах своїх будинків. У будь-який момент російські ракети можуть зупинити їх життя, і це було з шістьма людьми, які стояли в черзі за гуманітарною допомогою, повідомляє UA.NEWS.

У перший день війни Артем був у Києві, куди переїхав за рік до вторгнення.

Харків руйнують російські війська

- Артеме, що ти відчуваєш, коли бачиш, як місто, де ти стільки досягнув, зараз сильно обстріляно?

- Дуже важко дивитися, що зараз відбувається з моїм рідним містом, де я живу з 2007 року. Дивлюсь новини, спілкуюся з друзями. Харків руйнують російські війська! У мене зовсім немає слів; це так боляче... особливо після того, що сталося з моїм батьком. Його вбили. Мама і бабуся досі в Харкові. З Харкова переїжджати не хочуть. Єдина надія – на воїнів нашої армії, які мужньо захищають громадян.

- Яка зараз ситуація в Києві? Чи це безпечне місце зараз?

- Зараз в Україні немає безпечного місця. У західній частині країни більш-менш спокійніше. Я в Києві, і всього 15 хвилин тому (інтерв’ю записано 25.03.2022) я почув найгучніший вибух за останній місяць. Вікна та стіни тремтіли, шуміло багато автосигналізацій. Я вдома…

Дуже сумно бачити, що вони роблять з Харковом, Києвом та іншими містами...

- Частина бадмінтоністів вже пішла в українську армію та війська територіальної оборони. Ти теж збираєшся в війська? У вас є друзі, які служать?

- Я пишаюся українськими бадмінтоністами та тренерами, які увійшли до наших військ територіальної оборони та армії. Для мене велика честь знати їх особисто. Я пишаюся всіма нашими волонтерами!

Щодо моєї можливості приєднатися до військ, я повинен бути досить справедливим і сказати, що я не впевнений, що буду дуже корисний там, не маючи військового досвіду. Але, звичайно, такі думки у мене виникли відразу після смерті батька.

Але я знаю, що я збираюся робити. Зараз я пов’язаний із фермерством, тому зроблю все, щоб забезпечити українців продуктами харчування. Ми будемо працювати над тим, щоб цього року у нас був урожай. Я маю там необхідний досвід. Я також відповідаю за свою сім’ю, бабусю, маму, я маю про них піклуватися.

І я не сумніваюся – ми переможемо!

Кращі гравці? Здається, їм байдуже…

• Марія Улітіна, найуспішніша українська бадмінтоністка в історії (увійшла до 16 найкращих в Ріо), зустріла перший день війни в Україні. Вона була в рідному місті Дніпрі, де провела два тижні війни, ховаючись у підвалі свого будинку разом з друзями та родичами, не маючи можливості тренуватися, перебуваючи в повній тривожності за майбутнє.

Через два тижні вона покинула Україну і переїхала до друзів в Угорщину. Завдяки зусиллям Української федерації бадмінтону їй вдається взяти участь у All England 2022, найпрестижнішому турнірі у світі бадмінтону. Але, на жаль, вона програла 8-му посіву Хе Бін Цзяо в першому раунді 16 березня.

- Маріє, ваш емоційний виступ перед журналістом Badminton Europe після матчу зворушив багатьох душ. Як ви себе відчуваєте зараз?

- Чесно кажучи, психологічно важко впоратися з усім, що зараз відбувається. Я знаю, що найкраще, що я можу зробити для країни – це продовжувати грати в бадмінтон і розмахувати прапором по всьому світу.

Але знання того, що мої друзі, сім’я та багато інших людей вдома страждають від страху під бомбами, робить мене слабким. Важко бути далеко від дому, не знаючи, що станеться, і постійно хвилюватися за країну.

- 25 березня ваше рідне місто, Дніпро, знову піддалось сильному обстрілу. З друзями та родичами все добре?

- Одразу, коли це сталося, мої друзі написали мені, що стався потужний вибух, але зараз у них все добре, і ми всі лише чекаємо офіційних новин. Крім того, за кілька днів до цього місто мого брата розбомбили. Слава богу, там теж все добре...

- У вас є можливість зараз тренуватися? Ви думали про можливий переїзд до Великобританії? Яка підтримка вам зараз потрібна?

- Так, зараз я в клубі в Угорщині, де провела багато років своєї кар’єри. Допомагаю рідним і маю безкоштовне якісне навчання.

Через своїх собак і кішок я не можу знайти належного житла. Орендувати квартиру важко. Крім того, це досить дорого. До травня я в порядку, але не знаю, що робитиму потім.

Найбільше мені потрібне житло чи якийсь хело, щоб покрити вартість оренди. Мені подобається тут бувати, тому що у мене є друзі, я знаю, як тут жити. Однак переїхати в іншу країну з домашніми тваринами – справа непроста. Це також створює стрес для усиновлення, тому я поки що не планую нікуди переїжджати.

- У соцмережах про війну в Україні мовчать Кароліна Марін, Віктор Аксельсен, Андерс Антонсен - найкращі європейські бадмінтонисти. Ви щось чули про їхні ініціативи допомоги українцям?

Що тут можна сказати? Здається, їм байдуже. Я отримала багато повідомлень від інших гравців з Данії, Німеччини, Польщі та Словенії. Тож можу сказати, що бадмінтонська спільнота підтримує Україну. Великобританія зробила для мене дивовижні речі на All England, те ж саме BWF.

Я долучився до територіальної оборони, це не було для мене навіть питанням

У перший день війни в Україні також був Дмитро Завадський, ще один легендарний харківський бадмінтоніст, який представляв Україну на Олімпійських іграх у Лондоні-2012. Після моєї відставки з професійного спорту він працював у компанії Yonex і готувався до великого маркетингового конгресу Yonex, який відбувся в Німеччині 10-13 березня.

- Не могли б ви описати свої перші дні війни? Що ти робив?

- За кілька днів до війни я повернувся до Харкова з Німеччини. У мене були зворотні квитки на 25 лютого, але близько 5 ранку 24 лютого від друзів ми дізналися, що наше місто бомблять. І ми прямо почали чути вибухи. Наступні 4 дні були як одна довга нестримна лінія – ніч у харківському метро, ​​поїздка до Києва і ніч у метро. Я посадив батьків у евакуаційний потяг, отримав машину в Києві і 40 годин їхав до маленького села під Львовом із дружиною, її мамою та нашим псом.

Один день для розуміння того, що відбувається, 1 мільйон дзвінків і повідомлень моїм друзям із компанії Yonex і клубу, велика сімейна зустріч і рішення привезти всю родину на українсько-польський кордон. Коли мені зателефонували, що мою родину забрали друзі по той бік кордону, я зрозумів, що можу знову дихати, і поїхав назад на Львівщину. Велике спасибі моїм друзям за це.

- Що ви можете сказати про ситуацію в Харкові зараз?

- Моє рідне місто Харків… росіяни щодня бомбардують ракетками, артилерією, танками. Багато місць, де багато спогадів про дитинство моїх дітей, просто більше не існують.

Російська армія розлючена, тому що не може увійти в місто, і з усією агонією намагається нестримним тиском душевно зламати людей. Але я знаю і характер нашого народу. Ми сильні, наші українські військові та загони територіальної оборони захищають місто з неймовірною хоробрістю та відвагою. І всім у місті, хто може допомогти, просто зробити дивовижну та важку роботу. Тож я впевнений, що Харків буде міцним, як незламна скеля, і дасть відсіч усім спробам росіян.

- Ми знаємо, що ви зараз є волонтером. Не могли б ви поділитися більше про це? Що саме ви робите?

З першого дня я зрозумів, що хочу максимально допомогти всім: військовим, цивільним, волонтерам. Тому зараз я намагаюся приєднатися до кожного волонтерського проекту, де я можу бути максимально корисним зі своїми навичками та знаннями.

Я допомагаю моєму рідному місту Харкові у тому, що координую людей, які хочуть виїхати, і допомагаю їм знайти правильний шлях виїхати з міста та жити в безпечніших місцях. Я також організовую з друзями по всій Європі гуманітарну допомогу та координую логістичні шляхи; допомога волонтерській організації з координацією перевезення та розміщення нашого українського народу в Європі;

Завдяки своїм контактам у Спортивній спільноті я також допомагаю українським спортсменам (не лише бадмінтону чи тенісу) знаходити житло та продовжувати спортивні тренування по всій Європі. Розмова з людьми також допомагає, тому що зараз багатьом з них потрібно це, щоб знайти мотивацію та якийсь стимул для побудови нового типу життя.

- Чи думали ви про вступ в українську армію чи війська територіальної оборони?

- Звісно, ​​я потрапив до загону територіальної оборони. Це не було питанням для мене. Зараз, більшість часу, ми патрулюємо місто вночі і допомагаємо нашим військовим на контрольно-пропускних пунктах.

- Що б ви хотіли сказати спортивній спільноті, громаді та жителям Сполученого Королівства?

- По-перше, правда на нашому боці, і ми переможемо.

Тоді я сподіваюся, що тепер увесь світ розуміє, що ми повинні бути об’єднані у своєму прагненні жити в безпеці та мирі. Тож якщо у вас буде можливість підтримати нас, незважаючи на що: зустрічі, гроші, дописи в соцмережах, гуманітарну допомогу тощо, просто зробіть це. Бо йдеться не лише про життя українців, а й про ваше ставлення бути людьми та допомагати всім нам будувати кращий світ.

І "Бережіться" – ці два слова з 24 лютого означають для мене набагато більше.

Максим Сидоренко (Чемпіон) для видання The Sun

Редакція не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють на сторінках champion.com.ua