Ірпінь, Макарів, Бородянка... Не забувати час, коли світило сонце

Зуміти зберегти людське у пам’яті й свідомості - це теж перемога, це тероборона своїх культурних теренів, ментальний спротив хтивій чужині...  

Я часто їздив у Ірпінь у молоді роки, і в зрілі - теж.

Заплигував з світанком на велосипед, крутив педалі у променях літнього сонця, стрімко пролітаючи Гостомельською трасою - через Горенку, чи пробираючись крізь ліс і Романівку.

Я купував суботні газети в кіоску і, влаштувавшись на галявині біля річки, читав про боротьбу Єльцина й Лігачова, про сталінські гулаги, про гласність і свободу слова. Ті газети були тоді ковтком свіжого повітря в Україні Щербицького, але в Києві їх днем з вогнем було не відшукати. І я їздив за ними у київське передмістя.

В Ірпені мешкали мої друзі, які пригощали чаєм з м’яти й материнки й домашнім вином, звідти я привіз подароване мені привітними господарями чепурного будиночка собаченя Снуппі. Я люблю це містечко..

Я часто згадую Бородянку, де у районній газеті отримав свій перший журналістський гарт. Одноповерховий будиночок редакції біля старезної тополі. Червонощоких дівчат-доярок, які заливаючись сміхом, поїли мене парним молоком з-під корови-рекордсменки. Місцевого журналіста й  поета-самородка похмурого шляхтича Флоріана Цезаревича Мілевського, який самотужки перекладав Франсуа Війона і читав його в редакції громоподібним голосом...

Я добре пам’ятаю Макарів, в якому пропрацював перші три роки своєї журналістської кар’єри. Його тінисту алею вздовж школи, загадкові камені фундаменту колишнього палацу, книжковий магазин, де можна було придбати  Германа Гессе і Сомерсета Моема, недоступних в ті часи у Києві...

І старий маєток у Копилові, де жив наприкінці свого життя нащадок козацького роду Чайок композитор Петро Ілліч Чайковський. І довгий шлях пішки до дальніх сіл за матеріалом для публікації — з окрайцем хліба у торбині й віршами в голові.

Молодий, нестрижений, в розкльошених вельветках, російськомовний столичний хлопець, я ходив по сільських вуличках, ланах із смарагдовим житом, тракторних бригадах, фермах — і всотував у себе українське: мову, історію, ставлення до людей.

І я не був би собою нинішнім, якби не одинока бездітна жінка — знаменита макарівська пташниця (вже й не згадаю її прізвища), у світлиці якої побачив цілий вернісаж настінного живопису — квочки, півні, курчата намальовані на білих стінах, які у простінках між буфетом і шафою кудись бігли, тріпотіли крилами, співали й греблися в пошуках поживи. А на новому кольоровому телевізорі, подарованому колгоспом за успіхи в птахівництві,  такі ж глиняні півники — один одного менше, як славнозвісні слоники з ще глибшого минулого. Живі портрети її підопічних. І все це власними руками талановитої аматорки у короткі години відпочинку від роботи...

І я би не знав, що таке справжня українська мова, якби не вчитель Іващенко з Липівки, вусань у вишиванці, який нагодував мене борщем зі сметаною і розповів таку історію Макарівщини, якої не прочитав би ніде. А потім, коли отримував на горіхи за те, що зробив героєм нарису “алкаша і націоналіста”, подумки радів правильності свого вибору.

І була ще вечеря з польової кухні просто на щойно скошеній стерні і перед тим - капітанський місток комбайна і хмара пекучої полови, яка застрягла у волоссі і насипалася за комір. І молодий комбайнер Кролевець, який одружився на дівчині з Білорусі, і приїздив додому допомагати поратись з врожаєм. Осяяний останніми променями дня, він розповідав мені свою історію, і я слухав і мріяв про те, що добре було, якби мав такого старшого брата...

Я говорив з дідами бунтівної Наливайківки, яка у роки Голодомору не здалася більшовицьким продзагонам і була спалена за непокору. Я бачив одного із тих карателів, блідого, 80-річного, в гумовому плащі, який ходив вулицями Макарова як привид, і ніхто ніколи з ним не вітався...

Бабинці, Здвижівка, Мотижин, Копилів, Яблунівка, Северинівка, Колонщина — ці села, імена яких гірко звучать сьогодні, які разом із Бучею спалив і сплюндрував окупант — вони не є моєю батьківщиною у звичному розумінні слова. І водночас — є. Чим довше я живу, тим вони рідніші. І милозвучна мова і смішний сільський суржик (“яка смачна канахвета”) і щирість, якої не бачив до того і після у столиці. І сонце й тихий сон під хмарами на вершечку скирди...

По тій моїй пам’яті наче хтось проїхав важким асфальтовим катком. Дивлюсь документальні відео і не вірю — зруйновані до фундаменту оселі, обгорілі сосни, розкидані обабіч вулиць речі й одяг, ворожі бронемашини з награбованим чужим добром. І — мертві люди, десятки, сотні мертвих людей, непохованих, невідспіваних, кинутих окупантом як візитівка. Довгі-довгі хвилини споглядання очима й камерами тих, хто увійшов у ці містечка й села по п’ятах відступаючих бандитів. Що з вами зробили окупанти! Що з вами чинять ці звіри...

Неначе мета їх не тільки зруйнувати Україну і вбити її народ. А й зруйнувати пам’ять, роздрібнити її на пікселі, уламки, пил і дим. Щоб не залишилося нічого ні в світі, ні в спогадах...

Не вистачає гніву, хай його плекають молоді, яким ще довго воювати й жити.

Є лиш одна жага, щоб ті, хто лишиться живим, нічого з доброго у серці не забули. Щоб книжки й підручники, що їх жбурляє окупант в багаття, відродилися із попелу у пам’яті дітей.

Зло, зчинене проти України, не забудеться. Та я хочу, щоб не забулося й те добре й світле, що зв’язане з історією цих тихих і зелених місць, де мешкали небагатослівні  старожили й спішили оселитися кияни у пошуках спокою. Бо так важливо, щоб не тільки трагічне сьогодення, а й радісне і сонячне минуле цих міст, містечок, сіл і хуторів не загубилося у світовій історії...

Зуміти зберегти людське у пам’яті й свідомості - це теж війна і перемога, це тероборона своїх культурних теренів, ментальний спротив хтивій чужині...

Ніщо й ніхто не має кануть в безвість. Жодне випалене село, жодна особистість тут і в минулому,  жодна мить нашої спільної національної пам’яті. Жодна.

 

Євген Якунов