Шон Пенн – видатний драматичний актор, який одним з перших у світі підтримав Україну

У Олега Вергеліса запитали, чия позиція на підтримку України в перший місяць війни вразила його найбільше та хто (чи що) став для нього тотальним розчаруванням

Назвіть діяча світової культури та мистецтва, чия позиція на підтримку України в перший місяць війни вразила вас найбільше?

Насправді, дуже багато фігурантів світової культури та культури масової виявили до нас увагу і підтримку нашої країни в час теперішньої злочинної воєнної агресії РФ.

Навіть не несподіванкою, а особливою особистою приємністю був для мене той факт, що одним з перших став на позиції захисту України Шон Пенн, не гламурний голлівудський піар-фантом, а реально видатний драматичний актор, про що свідчить, наприклад, його головна роль у фільмі режисера Клінта Іствуда «Таємнича ріка», за яку він свого часу отримав «Оскара» у номінації «кращий актор». Шон Пенн був в Україні, підтримував Україну, говорив про Україну на різних майданчиках в США. А міг би собі і тихо сидіти осторонь, або витрачати свій дорогоцінний час на зйомки у якомусь високобюджетному блокбастер.

Хто або що стало для вас найбільшим розчаруванням за останній місяць у світовій культурі та мистецтві в контексті війни Росії проти України?

Про розчарування. Мабуть, раніше я прочитав чимало книжок великих класиків, щоб зараз аж занадто «розчаровуватися» у людській природі, у якій є і величне, і потворне, і небесне, і земне.

З приводу культурних розчарувань, то стосовно багатьох митців (зокрема, з РФ) і раніше у мене не було особливих «зачарувань», бо давно відомо, хто є хто на службі у царя, підгавкуючи його галюцинаціям.

Серед митців з уже відрізаного від нас культурного материка РФ у мене ще з давніх мирних часів був певний особистий сентимент лише до декількох персонажів того творчого світу. І, на щастя, ці люди залишилися людьми. Вони не є активістами кремлівських пропагандистських кампаній. Не все вони можуть говорити. Але вони і не говорять того, чого від них чекають. Російська культура 20 століття, яка формувалася на пацифізмі та ідеях гуманізму після Другої світової війни, тепер у деяких своїх агресивних виявах покликана владою виправдовувати теперішні воєнні злочини проти України. І вже навіть лише одна спроба такого «виправдання», насправді, також є серйозним воєнним злочином.

Ні з ким з колишніх знайомих представників російської культури наразі спілкування нема, і у цей час його і не може бути. Одна втекла від гріха (від Кремля) подалі, аж у Ізраїль, другу ледве не загнав у домовину пан Мединський, ексміністр російської культури, а нині важливий чин у складі російської делегації на «мирних» перемовинах з Україною. З деякими іншими персоналіями обірвані контакти відразу після 2014 року, після їхніх листів «одобрямсу» стосовно анексії Криму.

Насправді, є і те, що навіть не розчаровує, а обурює вже у нашому культурному середовищі. Це дикунський хайп та «диванна агресія» з боку деяких наших так званих митців або медійників стосовно представників і української вищої політичної влади, і стосовно нашого внутрішнього культурного поля.

Я усвідомлюю, що Зеленський – не Леонардо Ді Капріо, і він не зобов'язаний подобатися геть усім абсолютно. Але майте вже совість і прикрийте, нарешті, свої чорні пельки, коли намагаєтеся хейтерити чи якось «повчати» зі своїх проломлених диванів ту людину, що опинилися у трагічних жорнах сучасної історії України, взяла на себе колосальну відповідальність за Україну, за Європу і тримається у цей час винятково гідно, достойно, як справжній сучасний видатний політик і як людина великого серця. Коли у свій час я писав у «Дзеркалі тижня» критичні фейлетони на деякі телевізійні витівки Зеленського, то, звісно, тоді навіть уявити не міг, що через декілька років він буквально ошелешить не тільки мене, а цілий свій світ своєю політичною витримкою та надзвичайним і чесним неспекулятивним патріотизмом у період воєнних випробувань, що настали для України.

Та що там диванна агресія стосовно Зеленського? Він хоча би на першому плані. Тут нещодавно декілька нікчемних істот (опускаю імена) спробували вчинити справжній хейт-шабаш вже стосовно такої скромної і малопомітної персони, як моя. Причепилися до репліки з соцмережі стосовно Чулпан Хаматової (яка підтримала Україну і виїхала з РФ у Латвію), буцім-то не можна згадувати прізвища російських артисток у цей період. Може, і не можна їх згадувати зараз, цей дискурс я усвідомлюю. Однак, відповідаючи окремим хейтериням, скажу, що так само «не можна» було робити свої статки та будувати заміські маєтки на продажному російському телевізійному милі, з купелі якого ви не вилазили десятиліттями, підтримуючи також «взасосні» стосунки з деякими представницями «Партії політики Путіна» в Україні, що одночасно і серіали для вас знімали, і свою політику тут проводили. Війна, як стрес, виявляє у людях і героїчне, і потворне. Прикладів першого і другого достатньо, але це окрема, детальна тема. Мій друг, директор Львівського театру «Люди і ляльки» Олекса Кравчук, що перебуває зараз у ЗСУ, захищаючи Батьківщину на передових рубежах, прочитавши в мережі пост мого обурення диванними диверсантами, написав мені у особистому повідомленні: «Олеже, не витрачай емоції на провокаторів, які працюють проти України. Сьогодні культурна спільнота має працювати «на» Україну, бо ця війна, насамперед на захист нашої культури, мови, ідентичності». Кравчук не тільки талановитий режисер, але і мудрий чоловік. І я з ним погодився.

Джерело: Укрінформ