Як українське кіно тримає культурний фронт і до чого тут режисер Лозниця

Почну з відповіді: режисер Лозниця тут ні до чого. Від слова зовсім. Сам він цього вперто не розуміє, бо далі називає себе українським режисером. Попри заборону української кіноспільноти числити себе на світлій стороні. Закони воєнного часу дозволяють визначати таких диверсантами.

Показово, що всередині України такі диверсанти мають певну підтримку. Виражається вона в поширенні ворожого наративу: мовляв, хтось зводить особисті порахунки, користуючись станом війни. Тобто війна, мовляв, певним чином вигідна українським спільнотам, у цьому випадку – кіноспільноті, а в ширшому розумінні – спільноті культурній, аби ефективно боротися з інакодумцями. Тож, мовляв, талановитий режисер Сергій Лозниця став однією з сакральних жертв. І далі буде. Патріоти витіснять таланти.

Але  давайте вже від початку. Бо історія має переможний, хоч лише проміжний фінал: у паризькому кінотеатрі «Бальзак» після тривалих протестів скасовано сеанси «Зустрічей із російським кіно». Про це написав днями український продюсер Денис Іванов, ключова фігура в цій історії. Саме він 18 березня запустив її маховик — повідомив про участь пана Лозниці у фестивалі «Русское кино» у французькому Нанті під назвою «Від Львова до Урала».

«”Український” режисер Лозниця, звичайно ж, не в Україні. Він у Європі, роздає глибокодумні інтерв`ю про те, що війна — це дуже погано, а російська культура — це дуже добре», — пише Денис Іванов, наголошуючи на розірванні стосунків із Лозницею після їхньої спільної роботи над фільмом «Донбас». Та на маніпулятивних заявах режисера щодо колективної відповідальності українців за Бабин Яр. Натомість наводить слова самого пана Лозниці щодо неправильності вимог до колективної відповідальності всієї російської культури і всіх росіян за війну в Україні. Це ж усе путін і шойгу, росіяни не винні.

Реакція української кіноспільноти була миттєвою. Того ж дня Сергія Лозницю викинули зі складу Української кіноакадемії, зазначивши окремим абзацем: «Режисер Сергій Лозниця неодноразово підкреслював, що вважає себе космополітом, “людиною світу”. Проте зараз, коли Україна з усіх сил боронить свою незалежність, ключовим поняттям у риториці кожного українця повинна бути його національна ідентичність. І тут не може бути жодних компромісів чи напівтонів». Рішення кіноакадемії підтримали причетні до українського кіно й загалом культурної сфери.

Проте не забарився з реакцією й «потерпілий». Наступного дня Лозниця зробив заяву в кращих традиціях «русской культурной манипуляции»: «Я був вражений, прочитавши рішення української кіноакадемії вислати мене за космополіта. З 18 століття визначення космополіта використовується для опису людини, відкритої до нових ідей та вільної від культурних, політичних та релігійних упереджень» Далі він ставить себе поруч із Діогеном, Вольтером, Кантом, Дідро та Джеферсоном. А тих, хто виступає проти космополітизму – за Сталіним.

Далі цитата, яку варто дати повністю: «Виступаючи проти космополітизму, українські "академії" використовують саме цей дискурс, вигаданий Сталіним, заснований на ненависті, запереченні свободи слова, відстоюванні колективної провини та забороні будь-яких проявів індивідуалізму і я індивідуальний вибір. Чи "члени академії" просто проти цінностей Діогена, Зенона, Канта та Вольтера? Чи вони проти цінностей, які складають основу культури та суспільства сучасної Європи, місця, де вони так відчайдушно хочуть належати?»

У фіналі режисер Лозниця порівнює Українську кіноакадемію з… нацистами. Тут візьму паузу і нагадаю аналогічний закид на адресу українців, зроблений ним під час інтерв`ю Суспільному у вересні минулого року: «України не було як країни. Україна як країна вперше з`явилася після розпаду Радянського Союзу, в 1991 році. Україні як країні належать частини, відторгнуті від інших країн згідно пакту Молотова-Ріббентропа. І до чого тут війна з Росією? Якщо ми в стані війни, треба воювати з культурою. Дивіться по справах». Ще раз: між цими заявами – півроку. Але минулого вересня ще цілими стояли українські міста й від рук «окультурених» росіян масово не гинули українці. Після Бучі хочеться почути від Лозниці ще трошки про «український нацизм».

Тим не менше, «вигнанець» має в Україні захисників. Назву лише одного: постійний автор «Української правди» Михайло Дубинянський. Його тексти лишаються одним із острівців стабільності навіть з початком гарячої фази війни. В тому сенсі, що «не все так однозначно». Зокрема, коли йдеться про Сергія Лозницю.

«Война – это отличный шанс заявить о своей правоте и унизить своих многолетних оппонентов. Война – это хороший повод самоутвердиться и свести давние счеты. Если можно обвинить неугодного режиссера Лозницу в космополитизме и с позором исключить его из рядов Украинской киноакадемии, то почему бы и нет?» — пише Дубинянський 24 березня. Навмисне чи мимоволі подаючи війну заледве не вигідною справою саме для українців. Бо інакше «неугодного» Лозницю не покараєш. Як інших незгодних — із ким\чим, цікаво.

Тим часом Держкіно, Українська кіноакадемія та чимало інших професійних спільнот активно працюють над розширенням географії показів саме українського кіно за межами охопленої війною батьківщини. Вже анонсовані й тривають тематичні покази у Лондоні, Торонто, Анкарі,  Варшаві й інших містах, інформація оновлюється ледь не щодня. Сумно, що сплеск інтересу справді певною мірою спричинила війна. Але не менш сумно, що тривалий час від імені українського кіно за межами України мав право голосу режисер Лозниця. Тож варто пояснити, чому, попри його наведені вище (і то не всі) погляди на Україну, так було.

Українське кіно потребувало вагомих міжнародних майданчиків. Європейські фестивалі такими були, є і будуть. Не раз пошанований у Берліні та Каннах космополіт Лозниця вважався улюбленцем цих та інших фестивалів. Уродженець Білорусі певний час жив та учився в Києві, що формалізувало його «українську» прописку. І хоча від 1991 року майбутній «громадянин світу» перебрався до Росії, київський період життя дозволив йому претендувати на частку українського фінансування. Визначати, хто, коли й скільки давав грошей, зараз не потрібно. Повторюся: кожен фільм Лозниці гарантовано потрапляв на престижні фестивалі. І Україна так чи інакше звучала.

Хоча власне українського контексту в його фільмах або не було зовсім («Щастя моє», «Лагідна»), або було дуже мало («Майдан», «Донбас»), або він був антиукраїнським — «Бабин Яр». І прокату в Україні не було.

Спитаєте, чому я ставлю під сумнів український контекст «Майдану»? Бо документаліст показав дві години натовпу, знятого статичною камерою й змонтованого потім кількома склейками. Що відбувається в кадрі, творець не розуміє. Проте вправно користується широкою відомістю Майдану як такого. Мовляв, продам назву, прикриюся авторським баченням. Стосовно «Донбасу» автор не приховував, що лише екранізував ролики з ютуба, знову «сівши на тему». Розуміння російської агресії не було. Глядач бачить дві години людської агресії.

Тож Денис Іванов, домагаючись скасувань показів російського кіно й беручи участь у просуванні показів кіно українського, водночас обнулив Сергія Лозницю як людину, чужу українській культурі. Звів рахунки, кажуть-пишуть? Так це – найменший рахунок до всього російського, виставлений українцями зараз. Маю надію, далі буде.