Герої тилу. Чому плачуть і сміються волонтери Полтави

До минулого тижня Полтавщина привертала чи не найменше уваги загарбників. Попри фейкової згадки про біолабораторії та чутки про намір Путіна провести парад перемоги в «місті російської слави», тут іноді жартують, що Полтави просто немає на картах окупантів. Насправді ж за плечима Сум, Харкова, Києва, Дніпра і, звісно, своїх бійців полтавці з першого дня наступу роблять свою справу — забезпечують, приймають, допомагають.

Волонтери об'єдналися навколо організації «Полтавський батальйон небайдужих», яка з 2014 року постачає українським захисникам їжу, одяг і спорядження, а також займається реабілітацією та лікуванням бійців, дбає про їхні родини. Тут уже немає депутатів, бізнесменів, працівників освіти чи культури: всі волонтери. Політичні незгоди відклали до закінчення війни; панує одна ідея — перемога держави та збереження життів українців.

Цього разу компактність Полтави допомогла узгодити дії волонтерів: кістяк координаторів створений із перевірених роками представників громадянського суспільства, влади і бізнесу. Роботи вистачає кожному: не лише керувати, а й сортувати одяг, відправляти посилки, доставляти вантаж власним транспортом, робити закупівлі за комп'ютером чи писати листи партнерам. 

«Турнікет і наколінники — це не примха»

Волонтери Полтави працюють одразу на кілька напрямів. Почали з укомплектування бійців територіальної оборони та кадрових військових. «Ми маємо виконати функцію міцного тилу та підсилити військові частини та населені пункти, які тримають оборону за нас. Завдяки їм тут зараз немає збройного протистояння. Тому ми на 80% переорієнтували нашу допомогу на фронт. Друга наша функція — вчасно вивозити людей з-під обстрілів; таку ж функцію виконує місто Дніпро», — розповідає волонтерка Юлія Городчаніна.

Згуртуватися та швидко запустити роботу допоміг спільний волонтерський досвід — це і Майдан, і початок війни у 2014 році, і початок епідемії коронавірусної хвороби. «Мережа вибудувана, люди знають, де купувати тепловізори. Напрацьовані канали з колегами з інших регіонів і країн. Почали завозити автомобілі швидкої допомоги. Тому процес почався з першого дня. Не було такого, що люди не знали, що робити. Ця згуртованість, досвід і віра в ЗСУ — надзвичайно позитивні моменти», — каже волонтерка Світлана Варвянська.

Окремий фронт забезпечення — медичний. Його розділяють на три частини. Перше і найважливіше — медикаменти для бійців на полі бою та поза ним. Насамперед волонтери збирають тактичні аптечки для збереження життя поранених. Їхніх складових — турнікетів, кровоспинних бандажів, гемостатичних бинтів, оклюзійних наліпок — катастрофічно не вистачало в Україні вже з перших днів наступу росіян, розповіла Світлана. Тож майже всі зусилля волонтери спрямували на пошук, закупівлю та доставку необхідних складових із-за кордону. Підтримка здоров'я бійців поза полем бою теж важлива; волонтери реагують на звернення військових частин.

Другий медичний напрям — допомога жителям міст зі зруйнованою інфраструктурою. Людей, які в них лишаються, вражає не лише війна, а й віруси, загострюються хронічні захворювання. Третій — забезпечення специфічними ліками, наприклад, інсулінами, препаратами для щитовидної залози, від астми тощо. Волонтери допомагають точково (дослухаючись до потреб людей під час розвозок гуманітарки) і централізовано (через медичні заклади та лікарів). На потреби відгукуються як окремі містяни, так і гуртові постачальники.

Для Світлани волонтерство почалося не кількадесят днів тому, а в 2015 році, коли вона стала інструкторкою з тактичної медицини. Крім тренінгів, її команда співпрацювала з фондами в Україні та закордоном для закупки аптечок для бійців. Тоді в Україні ще мало знали, що таке турнікети чи гемостатики; тренери їздили на курси, щоб потім навчити бійців користуватися ними. Те, що у 2022 році тактичними аптечками українських захисників знову мають забезпечувати волонтери, найбільше засмучує (а точніше бісить) Світлану.

«Мова не про пігулку від кашлю, коли можна потерпіти. Йдеться про аптечку виживання. Для ветеранів 2014—2015 років, які й зараз першими взяли зброю до рук, турнікет — уже не новинка. Ці бійці не просять “щось” або зеленку, вони конкретно кажуть: “Потрібна тактична аптечка”. Я відповідаю, що немає. “Ну, хоча б турнікет”. — “Немає”. Після кожного такого звернення в перші дні я плакала, хоча не назву себе тонкосльозою», — каже вона.

Схожа проблема і з забезпеченням амуніції: волонтери закуповують усе — від бронежилетів до пристроїв нічного бачення. «Тим, хто воював, і тим, хто не воював, але не був осторонь — зрозуміло, що крім тактичних аптечок, мають бути тактичні окуляри, наприклад. Це не примха, типу я робокоп, а захист очей. Мають бути нормальний шолом, ті ж наколінники. Людина, яка хоч раз спробує в броніку зі зброєю побігти та різко впасти на коліна, з одного разу зрозуміє, що від наколінників залежить здоров'я і працездатність бійця цієї миті та наступного дня», — пояснила Світлана. Наразі потреби не закриті, хоча процес постачання налагоджується. У волонтерів чимало питань до влади, проте зараз на них немає часу.

«Ми додому хочемо. Більше ми нічого не хочемо. Чесно»

Після бомбувань мирних людей із Харківщини та Сумщини напрямів побільшало. Додалися збір і доставка гуманітарної допомоги, а також евакуація переселенців і розміщення їх у місті. Після відкриття гуманітарних коридорів Полтава приймала лише офіційно по дві тисячі переселенців на добу. Багато людей виїжджали та шукали прихисток самотужки.

Спільними зусиллями для переселенців створили цілодобову гарячу лінію. Через неї люди дізнавалися порядок, як отримати нічліг, продукти й одяг. Чимало небайдужих містян прихистили переселенців у своїх домівках, для інших — обладнали спальні місця у школах і дитсадках.

Шкільна кімната одного з ліцеїв Полтави; вздовж стін — парти. На підлозі в кілька рядів матраци зі строкатою постіллю. На дошці крейдою — теплі побажання та написи на згадку «тут був…». Зараз тут лише кілька людей; інші пішли обідати чи милуватися тихою Полтавою.

Марина з родиною виїхала з Харкова після одинадцяти днів, проведених у підвалі майже без перерв. «Ми зібралися рівно за пів години. Все до сумки покидали, найбільш необхідне. Доїхали своїм ходом; слава богу, машина цілою залишилася. А тепер стали голодранцями. Привезли найцінніше — ось дочка і маленький “синок”, — Марина показує вбік рудого кошеняти, — Так, Річ? А як дитину можна залишити одну? Це ж дитина, це член родини».

«Ми не маємо апартаментів із ліжками, але в нас обладнані вісім кімнат, у нас є гаряча вода, ми міняємо постіль. Задіяний весь колектив, чоловіки наших вчительок. Учні плетуть маскувальні сітки та допомагають у їдальні. Коли я кидаю в батьківську групу, що треба зубну пасту чи щітку, то за кілька годин у мене все це є. Волонтери, знайомі, друзі — усі допомагають, абсолютно всі. Найбільша потреба — це потреба миру», — говорить директорка ліцею Ірина.

Місце, яке найважче впізнати у воєнні часи — міська рада Полтави. Депутатську кімнату, де ще за місяць до війни сварилися депутати на засіданнях комісій, віддали під цілодобовий колцентр — уже згадану гарячу лінію. На поверхах збирають, сортують і видають найнеобхідніше для переселенців: їжу, одяг, засоби гігієни, дитячі іграшки. Тут можна прийти й обрати речі за розміром. «По тому, що ми бачимо, сум'яни були вже готові до евакуації, то з Харкова люди приїжджали навіть босі. Просто втекли з бомбьожки в поїзд — і сюди», — розповідає перший заступник мера Полтави.

Ошатні коридори будівлі нагадують ярмарок чи то базар, проте тут усе відсортовано за допомогою волонтерів. Наприклад, Наталя прийшла допомогти разом із сином. «Ми сортуємо взуття. Люди приносять, а ми за розмірами та за статтю сортуємо. Приходять сім'ї і говорять: “Нам потрібно 38-й розмір...”, і ми одразу їм даємо взуття — зимове, весняне і літнє про всяк випадок, — каже Наталя. — Ми тут, бо хочемо якось допомогти. Зрозуміло, що дитину не покинеш вдома і не підеш у військкомат. Але допоможемо в такий спосіб».

На допомогу волонтерам прийшли й місцеві медіа. Видання та канали щоденно транслюють потреби та реквізити для пожертв, знімають сюжети та передають національним і закордонним ЗМІ, а часто самі приходять плести маскувальні сітки чи віддати речі, які комусь потрібні більше.

«Поки є можливість сміятися, треба сміятися»

«Полтава як ніколи єдина, згуртована. Вона, як і вся наша країна, — маленький вулик. Кожний у цьому вулику виконує щось своє, кожен працює заради перемоги», — говорить Владика Федір, співзасновник «Полтавського батальйону небайдужих».

Волонтерка Юлія розповідає, що попри велике навантаження їй не доводиться змушувати себе знову й знову приходити: за неї це робить ворог: «Як тільки ти вимикаєшся з цього процесу і вмикаєш новини, одразу розумієш, чому ти тут і як важливо один одному допомогти. Коли ти приїдеш хоч раз до евакуаційного потягу і побачиш емоцію людей, які покинули домівки чи розлучилися зі своїми рідними, — це найбільша мотивація зробити все посильне, щоб допомогти цим людям і максимально прискорити перемогу України в цій війні».

Юлія відзначає день народження в роботі

«У перший день наступу було заціпеніння: я не могла ні їсти, ні пити, ні говорити з дітьми, які теж сильно злякалися. Наступного дня ми з чоловіком прийшли у “Батальйон небайдужих”, коли прочитали, що тут знову координуються волонтери абсолютно різних об'єднань. Я не очікувала, що ми знову побачимо такий потужний і дружний волонтерський рух. Так, буває різне; ми втомлюємося. Люди тут постійно в русі; ми підтримуємо один одного, жартуємо. Поки є можливість сміятися, треба сміятися», — додала Світлана.

Фото, відеозйомка: Євген Чорний, Юрій Шейн, «Полтава разом»