Журналістка Марина Курапцева про пекло окупації під Києвом: «Бачиш росіянина — біжи. Не вір йому, не бери в нього нічого, не погоджуйся»

Журналістка телеканалу «Дом» Марина Курапцева — двічі біженка.

«Я та моя сім’я пережили дві війни. Але ніколи не жили п’ять днів у бомбосховищі. Ніколи не перебували у вщент зруйнованому місті. Ніколи не переживали авіаударів, яким немає ліку. Ніколи не проводили 15 днів без сну, відпочинку, в дорозі, в трьох різних країнах. Ніколи не впадали у відчай до буквальної втрати свідомості», — написала вона у фейсбуку.

Марина Курапцева родом із Єнакієвого Донецької області. В журналістиці дев’ятнадцятий рік. Перша її робота — міська газета «Енакиевский рабочий» і місцеве радіо. У 2009 році вона переїхала у місто Дзержинськ (нині Торецьк), де працювала в міській газеті та на місцевому телебаченні.

У вересні 2014 року батьків та сестру журналістки евакуювали з Єнакієвого. Марина в Дзержинську теж сіла в таксі, і всі вони опинилися у транзитному пункті для біженців Красноармійську (нині Покровську). Тепер, вийшовши з облоги в Бородянці під Києвом, Марина Курапцева каже: «І зараз усе найцінніше зі мною: мама, тато і сестра. Четверо нас».

Після першої евакуації Марина, ледь оговтавшись, працювала в секторі миробудування, зокрема, з Міністерством закордонних справ Німеччини, провела велику кількість тренінгів і ще більше інформації висвітлила як піар-менеджерка. «Я завжди була за мир. Але тепер тобі, Росіє, не миру, а чорта з рогами. Ви не знаєте ще, в яке пекло відкрили ворота. І фюрер ваш в бункері здохне».

Далі — пряма мова Марини Курапцевої: історія її подвійного порятунку від війни.

Ранок 27 лютого, після першої ночі у бомбосховищі

«Зібрати життя по крихтах»

У 2014 році евакуюватися нам допоміг фонд Ріната Ахметова. Ми звернулися до Дар’ї Касьянової, яка тоді у фонді займалася вивезенням дітей, інтернатів, і також допомагала сім’ям. Ми виїжджали у вересні, коли все було вже дуже погано, тому вона допомагала всім. Наш приватний будинок стояв на краю міста. Через його дах протиборчі сторони вели бої, «обмінюючись думками». Крім того, росіяни розташовували в подвір’ях важку техніку і давали з неї залпи. Все навколо горіло.

Рятувальники вивезли мою родину у Красноармійськ, нині Покровськ, а звідти до Львова.

У селі Меденичі Дрогобицького району було погано з роботою, звісно, журналісткою я би там не працювала. Моя сім’я — класична українська інтелігенція: інженер, медик, журналіст, до сільської праці не призвичаєні й не маємо для цього здоров’я. За рік знайомі допомогли перебратися в Київську область.

Спочатку жили в Немішаєвому, за два роки переїхали до Бородянки, де намагалися зібрати життя по крихтах. Купили холодильник, пральну машину, кухонне начиння — стали обживатися, аби це за собою возити, бо не скрізь воно є.

Я почала працювати в донецьких та луганських медіа, які евакуювали до Києва. Багато писала для сайтів «Новости Донбасса» і «Донецкие новости», для коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі», яка фіксувала злочини росіян в Україні. А у травні минулого року влаштувалась на сайт українського державного телеканалу «Дом».

Батьки в мене — пенсіонери з мінімальними пенсіями, сестра має проблеми зі здоров’ям. Тому на житло відкласти було неможливо. Але в Київській області ми орендували житло за відносно невеликі гроші. Здавалося, що зможемо стати на ноги.

 «Вісімсот гривень одна мітка»

І тут — 24 лютого. Я прокидаюся — в мене із сьомої ранку перша зміна на сайті — і не можу нічого зрозуміти. У мене в чаті — божевілля. Так я зрозуміла, що почалася вже повномасштабна війна. Першою емоцією було повне заперечення того, що відбувається. Написала в чат «Доброго ранку!» й намалювала смайлик. Бо для мене війна — це те, чого не може бути, тому що не може бути ніколи. Я ніколи не думала, що війна дійде до Бородянки. Бомбити Бородянку, Бучу, ці всі пряничні будиночки, місцеві вокзали, аеропорти…

Нам говорили: «не панікуйте», хоча люди вивозили офіси, заводи, заможні люди виїжджали. Нам було нікуди їхати — грошей на це не було, і в найгірше не вірилося. Думали, наші відіб’ють одразу або це якась диверсія.

В перший день вторгнення я писала новини. Вікна нашої квартири на другому поверсі виходили на військкомат біля вулиці Центральна. Нею пізніше йшла ота страшна колона з боку Білорусі — 64 кілометри завдовжки.

Увечері в чат написала голова ОСББ: вимикайте світло, затуляйте вікна, чим тільки можна, щоби ворожі війська не бачили жодного вогника у вікнах.

А тим часом місцеві почали малювати на будинках мітки, що світяться, коло і хрест, які показувало Міноборони. Потім вони зрозуміли, що це велика впізнавана мітка, і почали ставити крапки, що світилися і були добре помітні російським військовим, які вбивали нас здалеку. Але нам зблизька було важко їх помітити. Ми ж перебіжками рухалися між будинками, коли почалися обстріли, і не роздивлялися стіни.

Треба враховувати, що кадировці, які заходять до вщент розбитих росіянами міст, щоби проводити зачистку, вже знають місцевість і навіть назви місцевих магазинів. Цю інформацію їм передають зрадники на місцях. Вісім років ми, переселенці, казали: якщо війна дійде сюди, ви дізнаєтеся, що таке колаборанти, місцеві зрадники, які роблять це свідомо. По Бородянці в мене є відомості, що це робили місцеві підлітки, які не дуже вірили, що прийдуть і вб’ють їхніх тата і маму. Їм щось говорили — вони робили, 800 гривень за мітку.

«Листівка вийшла:) Наша Бородянка. Прогулялися трохи берегом», 2020 рік.

З 25 лютого зміни на сайті телеканалу «Дом» починалися о четвертій ранку — для оперативного висвітлення подій. Але в цей час я не могла ввімкнути ноутбук, бо вся кімната сяяла; навіть якщо поставити темну тему — все одно це видно з вулиці. Гачки, цвяхи у пластикові вікна вбивати було не можна — чужа квартира. Скотч теж не допомагав. Ми були як на долоні, другий поверх. Відійти на інший бік вулиці — і мене по пояс видно в кімнаті. Ми в темряві готували собі їжу, чай, затуляючи собою газову плиту. Бо вже тоді на іншому кінці Бородянки диверсанти стріляли по вікнах, коли когось у них бачили.

На в’їзді в Бородянку є коло («круг»), від якого починається Центральна вулиця, що йде через усе селище. На протилежному кінці вулиці Центральної, тобто на іншому боці Бородянки, є район «Старики». Звідти сунули російські танки. Дві доби ми чули обстріли, била важка артилерія, читали, що це відбувається в Гостомелі, Ірпені. А потім звуки стали ближче, і я зрозуміла, що вони вже в Бородянці. Вже відімкнули інтернет, у мене дивом зберігався мобільний, і я дізналася від жінки в мікрорайоні «Старики», що там розбомбили будинок і загинули троє людей. Тобто 26 лютого була перша смерть у нашому містечку. Та жінка врятувала життя моїй родині, вона просто написала: «У нас розбомбили хату, бігом в укриття». Ми схопили ковдри, тривожний рюкзак (нас врятувало те, що ми не витрачали час на збирання документів: вони в нас завжди в одному місці), вибігли на вулицю, а нам назустріч — бійці тероборони. «Що ви тут робите, зараз російські танки сюди прийдуть, бігом звідси!»

Так почалося наше пекло.

Отже, 25 лютого — останній день, коли ми ночували у квартирі.

Бородянка, 2022 рік

«Люди, у яких були діти, дарували мені питну воду, продукти, шоколад»

Ми не знали, що біля нашого будинку є чи не єдине в Бородянці бомбосховище, яке будували, аби витримало важкі удари. Але коли його будували?.. Відсирілі стіни. Проте саме це укриття зберегло наші життя. І саме звідти нас евакуювали.

Коли 26 лютого ми прийшли в укриття, там уже були люди. Ми зайняли собі пару лавок. Спочатку хтось іще намагався сміятися, люди між собою спілкувалися, ще не доходило, що коїться. Натовп стоїть біля бомбосховища на вулиці, йдуть танки — а люди фотографують. Я їм говорила: відійдіть від танків, якщо засвітите, де наше сховище, нам кінець, нас заберуть. Ми знали по Слов’янську, Краматорську, Донецьку, Горлівці, інших донбаських містах, що вони роблять. Ніхто не слухав. Лише за добу до мене почали дослухатися.

Ми лишилися там ночувати. З батьками і сестрою спали по черзі. Вночі 26 лютого ми вже на повну слухали бої, обстріли, коли йшли танки й інша техніка Бородянкою, вони просто били, куди хотіли. Їх ніхто не провокував. Говорили, що дехто почав геройствувати — кидати коктейлі Молотова з балконів житлових будинків. Але в людини немає стільки сили, аби докинути пляшку до дороги — вона розірветься вважайте на балконі.

27 лютого ми слухали бої, було дуже страшно.

28-го в мене був день народження. Розповідаю людям, які нас прихистили в Польщі, а потім у Німеччині, показую світлини: «It’s my birthday party». В місці, де не знали, чи вистачить продуктів, питної води, мені дарували воду, їжу, шоколад. Такі є українці.

Взагалі голоду в нас не було жодного дня. П’ятнадцятирічна дівчина зі своїм хлопцем бігали в палаюче АТБ, в розбомблену «Фору», з вогню виносили продукти — приносили в бомбосховище.

«Мені на день народження люди дарували найдорожче, що у них було: воду, апельсин, шоколад»

 «Коли прилетіли літаки, почалося пекло. Одна ракета — й немає дев’ятиповерхівки»

А наступного дня прилетіли літаки. Ракети вдарили по «кругу»: магазину «Круг», ресторану «У Саші» та дев’ятиповерхівках, і цих будинків не стало. Люди, яким удалося не загинути від ракетного удару, побігли полями. Та росіянам не шкода було ракет добивати цих людей у полі — з дітьми, сім’ями. Люди лишилися й під завалами.

З 2014 року я думала, що найстрашніше в світі — це «град». А виявилося, що танковий обстріл можна пересидіти в коридорі, а «гради» — це не так страшно в порівнянні з кацапськими літаками та їхніми ракетами. Та й по землі вони везли «смерчі», «урагани». Найстрашніше в світі — це літаки. Одна ракета — й немає дев’ятиповерхівки. А скільки вони їх скинули на нас, я навіть і не знаю… Бородянку з лиця землі стерли, знищили…

Одразу били по цивільній інфраструктурі: в них був наказ розбивати житлові будинки, знищувати населення. А тих, хто залишився, забирають на живий щит. Просто один випадок із тисяч: у Бородянці кадировці розстріляли бабусю, яка бігла по дорозі. В неї стріляли й жартували: скільки українська бабка бігтиме, якщо в неї всадити чергу. А коли нас уже евакуювали, кадировці захопили психоневрологічний інтернат — понад чотириста людей.

1 березня ми слухали, як літаки без жалю нищать усе. Коли це почалося, коли вперше на «кругу» вгатив літак, люди із сумками кинулися до виходу бомбосховища. Я побачила, що зараз вони в паніці потопчуть одне одного. На виході з приміщення сиділи бабуся та жінка з п’ятьма дітьми. Я-то чула, що це не тут, не по нас б’є, а люди не вірили. Одне влучання ракети — і нас би вже нікого не було серед живих, а поки це лише звуки — ми живі. Я закричала так, що зірвала горло: «Стояти, всім стояти!» Й вони зупинилися, бо, мабуть, потрібен був хтось у цій ситуації, хто дасть якусь команду, аби тваринний страх притлумити. Люди на мене дивляться, а я кажу: «Сідайте, сідайте, будь ласка, сідайте, це лише звуки, ми живі, живі». І вони послухалися. А якби вибігли, то ворог із літака побачив би натовп, який біжить. По-перше, людей би постріляли, по-друге, зрозуміли б, де ми. І всіх би забрали, аби погнати перед своїми танками на Київ.

Я досі не знаю, чому нас не знайшли в якійсь сотні-другій метрів від Центральної вулиці. Мабуть, кацапи не могли здогадатися, що ми під аптекою, що поряд із лікарнею може бути таке бомбосховище. В пологовому будинку немає навіть нормального підвалу, є якийсь маленький — туди трупи складали, коли в моргу не брали вже. Бо загинуло багато людей, коли прилетіли літаки. Лік ішов на сотні. Бородянка невелика, ніколи не думали, що колись знадобиться одночасно стільки місць для померлих.

Загалом пізніше вже всі зрозуміли, що немає сенсу нікуди розбігатися, бо якщо вдарить у нас, ми загинемо — і дай Боже, аби одразу.

Почалося пекло близько 2 березня. Люди бігали додому по речі. Ми теж збігали, до речі, зранку 1 березня: взяли електрочайник, щоб на всіх заварювати чай, і ще одну переноску для живлення телефонів. Нам пощастило, що це було справжнє бомбосховище, в якому була автономна електрика, опалення, витяжка, а також двоярусні дерев’яні ліжка-лавки, вмонтовані в стелю та підлогу, аби під час бомбування люди могли за них триматися. Хто щось підстилав, а хто й на голому спав. У нас навіть був туалет, але, здається, 1 березня води вже в крані не стало. Перебили.

Скрізь, де могли, люди сиділи в укриттях. Були підвали під школами і, що дуже погано, під дев’ятиповерхівками були не підвали, а приміщення для інвентаря. Коли в наш будинок на Семашка, 4 почало прилітати по дев’ятому поверху, з торця, по середині будинку, люди в цих підвалах стояли просто поруч із садовим інвентарем. Це ще гірше, ніж у квартирі, бо нікуди не вискочиш, крім як на вулицю — вірна смерть.

Але до нас бігли зрештою всі, бо знали, що в Бородянці це єдине місце, яке хоч якось гарантує безпеку. Звісно, на крилаті ракети це не розраховано, прямий постріл із «Смерча» — і говорити нема про що. Але принаймні танкові обстріли сховище би витримало, бо його будували на совість.

«Всі намагалися поводитись так, ніби навколо мир»

Зранку 2 березня у бомбосховищі перебувало близько 200 людей, включаючи немовлят. Ми ні на що не сподівалися, божеволіли від страху. Це був уже тваринний страх. Колеги надіслали скриншот із супутника, я на свій ризик виходила нагору, бо у сховищі не було інтернету, закривалася курткою й дивилася повідомлення в телефоні, заходила в інтернет, коли ще 4G було. Я зрозуміла, що росіян багато, вони будуть іти через нас, спалять усе. І рано чи пізно в нашу локацію влучать. Російська колонна йшла з Білорусі. 64 кілометрів смерті. Плюс літаки з їхніми ракетами.

В закритому приміщені, де багато людей із дітьми, про таке не можна говорити, і ми не говорили. Але по очах бачили, що всі розуміють: ніхто нас не врятує, помремо — і це неминуче. Один зі старших чоловіків у ніч на 2 березня сказав мені: «Це сто відсотків — ми тут помремо. Авіація нас уб’є. Я це знаю». Поруч сидів молодший чоловік, який дивився на мене під час цієї розмови очима побитого собаки. Я відчула нестерпний жах, тоді пішла до туалету, блювала.

Ми пройшли через усі стадії: заперечення, гнів... Була група людей, які гуртувалися навколо моєї сім’ї: їм важливо було чути, що я кажу, просто тому, що потрібно було слухати когось, будь-кого. З досвіду 2014 року знаю, як перечекати артобстріл, як ховатися, коли летять уламки від снарядів. Ми всі отримували інструкції в смс-повідомленнях від Міноборони, як заспокоювати дітей: узяти за руки, подивитися в очі, дихати, говорити: «Ти тут. Я з тобою. Торкнися свого тіла. Ти живий. А тому поки нема чого боятися — це лише звуки». Так можна було хоч якось контролювати себе.

Одна жінка, здається, 1 березня, дуже сильно плакала, в укриття вона прийшла сама, і плакала теж на самоті. Я підійшла й запитала: «Чого ви плачете?» Жінка відповідала, що вона тут, в укритті, переживає за дітей десь в Бородянці, які відмовилися ховатися. «Як звати ваших дітей?» — запитую. Вона усміхнулась і каже: «Марійка і Максим». Я пообіцяла їй, що ми всі разом будемо молитися за них. І щоразу потім, коли підходила до неї, промовляла: «Марійка і Максим». І вона відповідала: «Так, так, це мої діти».

Таких історій десятки: ми запитували: «Чим вам допомогти, що я можу зробити для вас?». Я не казала: «Заспокойтеся, не плачте», аби не отримати в обличчя за ці слова. Треба, щоб людина просто розуміла: в цю тяжку для неї хвилину хтось є поруч. Вона не повинна залишатися на самоті зі своїм горем. Інакше вона може здійняти паніку, адже не знає, що їй робити. Якщо хтось ридає, потрібно підійти і просто обійняти. Мовчки подати знак, щоб так зробили й інші.

Сім’я Курапцевих. Новий 2022 рік

Моя сім’я більше допомагала мені. Вони кажуть, що вибралися завдяки мені, але я не втратила розум лише завдяки їм. Я домовлялася про евакуацію до Німеччини, на мені були контакти. Але весь цей час базові потреби нашої сім’ї забезпечувала мама із сестрою і татом. Якби не було кому мене погодувати, підказати, де помитися, що треба змінити білизну, промити лінзи, я би просто загинула. Без забезпечення базових потреб не домовишся про жодну евакуацію. Якщо ти голодна, в тебе виникне гикавка, ти будеш неадекватна. Таку людину ніхто не слухатиме.

Тож я не можу сказати, що тільки на мені все трималося. Так, я шукала можливості, але моя сім’я — це кіборги. Всі люди в Бородянці, Гостомелі, Ірпені, Бучі, всі, хто досі живі, — це кіборги. Цивільні, які не здали нічого цій русні, будь вона проклята, нехай здохне Путін і кожний, хто з ним. Ми проїхали три країни, всі кажуть: Putin is Satan.

 «Хочеться вибігти на дорогу і волати: “Аааааа!”, аби хтось тебе помітив і застрелив»

З 1 на 2 березня ми не спали взагалі — в Бородянці були бої. Але те, що було ввечері 1 березня, коли били «круг», — я таких звуків у житті не чула. Думала, я вже загинула, і продовжую це чути, як у кіно показують: ось-ось побачу, ніби моя душа зверху, а розірване тіло внизу. Почалися жахи наяву, тому що ми були кілька діб без сну.

Це була вогняна стіна, і ніхто нас не міг вивезти — міст на Ірпінь підірвали ще 25 лютого. За жодні гроші не можна було залишити Бородянку — ні на таксі, ніяк. Багато хто з тих, хто виїхав 24 лютого, не змогли подолати корки і пішки йшли до Макарова. А подальша доля Макарова відома.

Другого березня тероборона через дівчину, що сиділа в нас у бомбосховищі, передала, що росіяни ходять і зачищають місто. А це найстрашніше, коли вони ходять пішки, тому що можна почути, де ми, побачити світло, і тоді нас просто заберуть на живий щит. На той момент забрали вже людей з Ірпеня, Бучі, використовуючи автобуси місцевих АТП. Ми вже не спали ніч перед виїздом. Російським тварям треба гнати перед собою когось, по кому найперше стрілятимуть. Так само, як це було на Донбасі, тільки тепер масштаби інші.

Почалася фальшива евакуація. Стали приїжджати автобуси, багато хто з нашого сховища з ними їхав. Зі знайомими, але переважно — з незнайомими. Тепер багатьох із цих людей розшукують як зниклих безвісти.

Дуже було важко дивитися, як людей стає все менше, менше… Радилися з іншими людьми, чи їхати, чи ні. І вийти страшно, й лишатися під літаками — загибель. Ми розуміли, точно знали, що саме 2 березня тут буде пекло в чистому вигляді. Цей стан пояснити важко. Ти втрачаєш зв’язок із реальністю, хочеться вибігти на дорогу і волати: «Аааааа!», аби хтось тебе помітив і застрелив. Щоб тільки цього страху не відчувати. У мене було так. Ще б добу там, і я б збожеволіла. Організм виділяє стільки адреналіну, що вібрують пломби й очі болять.

Мирна Бородянка. Той самий пам’ятник і ті самі будинки

«Так, я свій. Бо люблю полуниці й паляниці»

І тут залітає один, потім другий ДСНС-ник у формі, показують посвідчення. Кажуть: «Ви правильно не вірили і не їхали з ними. Ось наші КамАЗи, ДСНС-ні». І коли я бачу ці білі від жаху очі, коли ці хлопці кричать: «Зараз тут нічого не буде — все розіб’є», і розумію: якщо так кажуть рятівники, значить, ми вже померли. І нам потрібно їхати. Яка різниця, куди, ми вже трупи. В дорозі є шанс вирватися, а тут літаки летять добити нас остаточно.

Я підійшла до ДСНС-ника і запитую: «Ти свій?». Він розвертається — такий великий, красивий, як наші українські рятувальники і каже: «Так, я свій. Бо люблю полуниці й паляниці». Це був пароль — «Кропивницькі паляниці зі смаком полуниці продаються у крамниці біля Укрзалізниці». І я зрозуміла, що можна їхати.

Він дає команду — і ми всі із сумками біжимо до виходу. А потім кричить: «Біжимо назад!», бо той страшний літак уже над нами. І ми біжимо назад у коридор. Стоїмо в коридорі, чекаємо, коли нас привалить. А потім він каже: «Нехай краще на дорозі…» І ми вибігаємо, літаки гудять, ми вантажимося в машину. Підніжка мені по груди… Нас просто туди позакидали з нашими речами.

І ми поїхали. Відчула, що машина важка, йде ніби виє. Паніку постаралася вгамувати, хоча це був, звісно, жах. Я боюсь двох речей: бути зарізаною і згоріти живцем. Уявляла: якщо ракета влучить, одразу помремо чи ще будемо мучитися. І коли по дорозі почалася така вібрація, я зрозуміла, що це не машина, бо навіть об каміння чи розбитий асфальт автівка інакше би спотикалася. Не так далеко від нас із російських літаків падали ракети.

Дурна, вилазила у вікно, хоча не можна виказувати, що в машині люди. Вікно було зачинене, але побачила стовп вогню на місці нашого укриття. Так зрозуміла, що ракета влучила або в наше сховище, або десь поруч. У нашій машині було людей 50–60, один у одного на головах сиділи і стояли — як завгодно.

Коли ми рушили, я побачила: наш будинок іще стоїть, але частково палає та димить. На центральній вулиці немає асфальту, лежать стовпи й дроти — апокаліпсис навкруги. І в мене думка промайнула: якби росіяни пішли з Бородянки, ми би вийшли назовні і всі померли від холоду й голоду. Люди під завалами лишилися.

Враховуючи те, що рятувальник за кермом ніби намагався обігнати силу думки, на поворотах ми лягали, як мотоцикл на ралі. Коли трохи зменшував оберти, я боялася, що нас занесе, і КамАЗ полетить шкереберть. Так ми доїхали до Загальців. Люди боялися підводитися, бо було тихо. Я встала, дивлюся, багато цілих будинків, ніщо ніде не горить, немає озброєних людей, будівля на кшталт школи. Обертаюся, запитую: «Всі цілі?» «Цілі, цілі». Однозначно, кажу, це місце не бомбили, дороги чисті, не перериті танками. І весь КамАЗ видихнув: «Слава тобі Господи!».

«Завезли нас у Мигалки»

Через Загальці, де нас переписали, нас завезли в знамениті Мигалки, де баба Надя на автобусній зупинці поставила величезний плакат: «Суки, НА**Й з України і з нашого села. Баба Надя». Маленьке селище, де люди по крихтах збирають свій добробут.

Ми опинилися в умовно безпечнішому місці — в підвалі під колишнім дитячим садком, який не є бомбосховищем. Два підвальні приміщення не мають посередині жодної опори. Конструкція під час обстрілу складеться навпіл вниз. А наверху — декілька поверхів. Щойно я про це подумала, як почула артилерію. Це місце могло за п’ять хвилин стати таким самим, як Бородянка.

Тварюки… Він вивалюється з танку, кричить «Мамочка!» і каже, що не знає, де він. Як це? Нехай вони не знають української, але ж ти, сволото, бачиш вказівники: Київ, Гостомель, Ірпінь, Буча, «Антонов», міжнародний аеропорт — ти ж знаєш, що це Україна. Ви що, очманіли? Ти ж бачиш — люди з вікон немовлят показують: «Не бомби — тут діти». І ти, падлюко, туди цілиш з танку. Все вони знають і насолоджуються.

Не скажу про всіх чеченців, але кадировці коять злочини, які є найтяжчими під час війни. Сексуальне насильство щодо людей будь-якої статі й віку, мародерство, руйнування житлової інфраструктури — жодних правил ведення війни, нехтування всіма нормами і стандартами міжнародного гуманітарного права, заперечення принципів ведення збройних конфліктів. Це машини-вбивці, яких відправляють у такі місця, як Бородянка, щоб окупувати й зачищати. Хоча вже нема що зачищати: застосовується тактика спаленої землі.

«Нас не можна підкорити, зламати й перемогти — нас можна тільки вбити»

До Мигалок ми потрапили 2 березня, і з шостої вечора була комендантська година. Я телефонувала Миколі Кулебі (Уповноважений Президента України з прав дитини в 2014–2021 роках. — «ДМ»), він сказав: «Дістанешся Києва — будь ласка, пряма евакуація на Польщу». Але як, якщо навіть до Ірпеня не доїдеш? У нас були гроші, я пропонувала всі їх віддати, аби нас вивезли з цього страшного місця. Ніхто не зголошувався. Навколо підірвані мости, мінні поля й кацапи. І бойові дії.

Нас прихистили люди, такі самі, як ми, Артем і Таня. Два дні вони нас годували, ми милися в них, вони віддали нам кімнату своїх дітей. Піклувалися про нас. Золоті люди.

Проїхавши всю країну і ще дві країни за кордоном, в яких зустріли українську діаспору, хочу сказати, що українці – це велика нація. Нас не можна підкорити, зламати й перемогти – нас можна тільки вбити. Але у ворогів земля горітиме під ногами.

Четвертого березня ввечері прийшов до нас місцевий депутат. Сподіваюся, що ця людина жива і що він і всі, хто йому дорогий, проживуть по 200 років за те, що він зробив. Він вніс нас у списки на евакуацію. Він обійшов кожний будинок, у якому місцеві прихистили біженців. Він із керівництвом громади та військовими організували коридори.

Обійшлося без русні, яка дає коридор, щоб убити. Всі, хто пройшов Іловайськ, Донбас 2014-го, це знають. Бачиш росіянина — біжи. Навіть біжи вмирати в поле, лише не вір йому, не бери в нього нічого, не погоджуйся.

Четвертого березня ми зневірилися від чекання: чи прийде хтось за нами. Вперше почала ридати. Хвилину в мене була беззвучна істерика. Потім я сіла біля пічки й думаю: «Мабуть, не судилося нам вижити, і Бог готує нам рай, аби ми не мучилися так». І коли я так подумала, забіг Руслан і сказав, щоби ми бігли на зупинку. Артем схопив наші наплічники, і пішли.

І прийшли автобуси — і ми поїхали. Тероборона нам відкрила блокпости.

Поруч зі мною сиділа пара, чоловік і дружина та їхня стара собачка, двічі біженка, в якої ноги відмовляли. Ці люди були з Дебальцевого, і вони якраз жили в мікрорайоні «Старики», який першим зазнав руйнування. Подружжя було у дворі, як російські танки підійшли й зупинилися біля їхнього будинку. Ці тварюки вилізли покурити, дивом не побачили господарів. І чоловік, сховавшись за стіною, чув їхню розмову. Вони говорили про те, з якого кінця спалюватимуть Бородянку, в які будинки битимуть, куди полетять літаки.

Сім'я Курапцевих із Сергієм Косяком

«Ніхто не очікував, що наших уп’ятеро більше, ніж вони здатні одразу прийняти»

Нас привезли до Коломиї. Розмістили в дитсадку, де тимчасово селили біженців. Ми мали змогу помитися, поїсти й не боялися, що прилетять літаки. Місцевий волонтер допоміг не потрапити на гачок шахраїв, які вимагали від нас 2000 грн із людини, аби доїхати до Варшави. Виявилося, що це коштує вдвічі менше. Теплий комфортний автобус. А квитки нам купила дівчина із благодійного фонду, яка тоді перебувала в дуже небезпечному місці. Ми, порадившись із колегами, вирішили, що краще їхати далі — до Німеччини.

Автобусом ми доїхали до Варшави швидко, у Раві-Руській перетнули обидві кордони за 12 годин. Це небувалий успіх, тому що праворуч від нас були фури, а це як три черги в одній, і ще праворуч від нас ішла піша черга.

Приїхавши на вокзал у Варшаві, ми злякалися. Це людське море, люди стелять свої курточки й сидять на підлозі під стіною в надії, що колись у волонтерів руки дійдуть і до них. У Варшаві нам допомагали волонтери та колеги. Моя подруга, що перебуває в області, де точаться бої, допомогла знайти тимчасовий прихисток. Нас на добу забрали її друзі — Кася й Петрик. Кася водила мене в магазин, купила нам їжу в дорогу, а місцеві волонтери принесли мені лінзи. Лінзи потрібно двічі на день промивати, у мене зір мінус 10 зараз, а я 12 днів їх не знімала взагалі.

Ще в нашому бомбосховищі в Бородянці був цементний пил — викашлюємо його досі.

Нас передавали просто з рук у руки. Але через нескінченні дороги навіть у цих умовах я виснажилася нервово й фізично, втратила здатність логічно мислити. Таким чином ми опинилися в автобусі, який їхав усю ніч до Гайдельберґа у Західній Німеччині. Десять років тому це була база НАТО, 15 тисяч солдатів тут жили в різний час. Ці приміщення — як квартири: пічка, хороші ліжка, матраци. А потім сплинув час, у цих приміщеннях пожили багато біженців із різних країн, і приміщення прийшли в поганий стан, а побутова техніка зникла.

В німецькій родині. День народження тата Марини

Німеччина робить усе можливе, аби нам допомогти. Але біженців з України дуже багато, у рази більше, ніж сподівалися зустріти.

Знайшовся волонтер у Берліні, який забезпечив нам супровід від Гайдельберґа до Дрездена. Дякую людям, які опікувалися нами, дякую колезі Аліні з Ляйпціґа, яка пояснила, як можна отримати безкоштовні квитки. У Дрездені приїхав забрати нас український протестантський пастор Сергій Косяк. Ми вдячні Богу, що він привів нас до саме Сергія, тому що в нього величезний досвід порятунку людей із тієї війни, 2014-го. І зараз він каже: «Коли побачив 24 лютого, що почалася війна, вирішив, що прийматиму тут людей через церкву, шукатиму, де їх розмістити».

Сергій Косяк — автор молитовного марафону за Україну, який у 2014 році проходив в окупованому Донецьку, дуже багато братів і сестер во Христі тоді постраждали. На лінії зіткнення у Гранітному Сергій з однодумцями піклувався про літніх людей, які залишилися на війні самі: привозив їм дрова, медикаменти, гарячі обіди, а у 2019 році придбав будинок, щоби ці люди могли разом жити під крилом волонтерів. Мало того — призвичаїв свого сина до допомоги літнім людям. Не залишив земляків і тепер.

Отже, Сергій погодував нас у церкві в Баутцені, і привіз вночі в містечко Версдорф (Wehrsdorf) під Баутценом: «Чекайте тут, піду подивлюся, що там». Він був дуже втомлений, втім нас «тримав у тонусі», пожартував, коли повернувся до машини: «Ну, тут теж якась база НАТО». Тепер ми сміємося, згадуючи про це. Заходимо й бачимо затишний німецький будиночок із маленьким парканом, із великим садом, ззаду поле, ліс. Родина Браунер — їх узагалі шестеро, але тут живуть четверо: подружжя Брунхільда та Штеффен, а також їхні сини Пол-Герхард і Франц-Йосиф. Мама, тато й сини, які віддали нам кімнати: нам із сестрою одна кімната, мамі з татом інша. А ще велика вітальня та окрема ванна, — і все для нас.

Після 15 днів пекла, коли не можеш відпочити нормально, коли купа прекрасних людей усе роблять для того, щоб твоя сім’я вижила, ти просто не можеш заспокоїтися. Здається, що треба бігти, бігти, і весь час сняться бомби, двері грюкнуть — і ти хочеш залізти у вузьку щілину під диван, тому що немає нічого страшнішого за літаки. Коли пролетів гелікоптер на вокзалі в Гайдельберґу, я думала, що просто впаду обличчям в асфальт і заб’юся. Постійно хочеться апатично сидіти і в одну точку дивитися, то сміятися не зрозуміло над чим, то плакати.

Марина Курапцева: «Ми з мамою та сестрою 25 лютого купили м'яса (яке так і не приготували), йшли через площу (де зараз пам'ятник Тарасу Шевченку, який схилив голову) та слухали, як бахкає арта. Мама з Людою пройшли вперед, а я сфотографувала ставок для чогось. Це виявилося останнє фото мирної Бородянки».

Дуже сумую за Україною, серце болить за людей, які там залишилися, підтримую контакти з усіма. Актори, співаки, режисери, журналісти, люди творення світу, миру, світла, люди мистецтва — вони змушені взяти зброю та йти захищати своїх дітей. Такої війни світ ще не знав — підлої, нелюдської. Як на мене, такого ніколи не було. Хіба що можна порівняти з побиттям немовлят. Переживши це, ми будемо найсильнішою нацією у світі. Ми вже такі. І хоч що російські загарбники з нами робитимуть, ми вже перемогли. Український народ проявив себе як непохитний єдиний організм. У них немає такої сили, щоби нас побороти.

…Коли ми їхали вночі автівкою через Дрезден, Сергій Косяк показав центр міста, який під час Другої світової війни зазнав бомбардувань: «Бачиш – вежі, ратуші. Тут нічого не було, крім голої землі та обвугленого бетону. Розумієш, навіть якщо вони зрівняють Україну із землею, ми все відбудуємо наново. Головне – допомагати Україні та молитися за Україну».

Звільнення Бородянки

Фото – фейсбук Марини Курапцевої, «Радіо Свобода», відкриті джерела.