Що не так із Чайковським і «великою російською культурою»

Черговий гострий конфлікт спалахнув в українському мистецькому середовищі. Черговий, але чимось екстраординарний, хоча б тому, що екстраординарними є обставини, які його породили, і тому, що його сторонами виступили мисткині, чию відданість українській культурі заперечити неможливо. Але композиторка Вікторія Польова та співачка Людмила Корсун відмовилися брати участь у музичних проєктах, які здійснює музична директорка Болонської опери диригентка Оксана Линів. Чому? Бо там лунають твори Петра Чайковського. Вікторія Польова заявила: «Мені дуже дивно, як деякі мистці не розуміють, що музика Чайковського стала наповненням ідеї «російської величі», що це надзвичайно сильне духовне поле, яке підігріває ворожі амбіції. Війна є війна. Зараз усе розділилось на чорне та біле». Оксана Линів відповіла на це: «Те, що шедеври Чайковського були використані у власних цілях путінським режимом, який веде зараз злочинну війну в Україні, яку також підтримує більшість населення Росії – викликає в мене ненависть до Путіна, рос. артистів і культурних діячів, які представляють його інтереси в світі його прибічників, але не до композитора, який, на мою думку, був би першим, хто виступив би зараз на захист і проти варварського знищення України та її народу».

Що тут скажеш? Справді, Чайковський походив з козацького роду Чайок з Полтавщини, справді, багато, які його твори сповнені українським мелосом, справді, натхненно творив він на українських теренах, справді, він надзвичайно шанував Шевченка, ба більше – один зі знаних сучасних музикознавців з рф дорікає композиторові, що «національно-епічний струмінь чужий йому та що геніальної краси російської пісенної мелодії він не розуміє». Все так. І водночас – Російська імперія по його смерті, обставини якої достеменно не з’ясовані (адже Чайковського люто цькували за його нетрадиційну сексуальну орієнтацію) зарахувала композитора до своїх найвизначніших синів, а сьогодні підіймає на щит геніального музиканта як уособлення «російського духу». Іншими словами – за чинних обставин обидві сторони конфлікту мають рацію. Але при цьому варто зважати на специфіку західноєвропейської авдиторії, яка засуджує путінську агресію проти України, але водночас вважає російський народ і російську культуру непричетними до російського ж імперіалізму та шовінізму, до злочинів Кремля. Відтак проблема: чи не буде сприйнята музика Чайковського сьогодні як уособлення «величі російського духу» та «російсько-українського братерства»?

Тим паче що на Заході панує ледь не тотальне нерозуміння суті «русского мира» та російської культури, що засвідчує, зокрема, недавнє звернення депутатів Європарламенту до російського народу. Не стану розбирати деталі цього звернення, зверну увагу на один з його ключових фрагментів: «Від Санкт-Петербурга до Лісабона, від Парижа й Москви до Берлина, Києва та Варшави наша молодь веде однаковий спосіб життя, має однакові смаки та так само прагне свободи. Поза залежністю від покоління, ми всі європейці, від Дубліна до Владивостока, і ваші письменники – Толстой і Достоєвський, Чехов і Булгаков – належать нашій спільній спадщині та входять до пантеону світової літератури…» Це навіть не смішно. Це надзвичайно сумно. Буча й Маріуполь наочно засвідчили, якими є «однакові смаки» та «прагнення свободи» в щонайменше значної, а радше переважної частини російської молоді. Ну, а антисеміт («это одно из зол России – жиды, поляки и семинаристы»), лютий ворог демократії Достоєвський – це, звісно, «спільна спадщина»… До речі, сам Достоєвський вважав європейську цивілізацію непотрібною Росії, шкідливою для неї: «Наша (теперешняя русская), заемная европейская цивилизация, в тех точках, в которых она не сходится с широким русским духом, не идет русскому народу…»

Ну, а Толстой (мабуть, мався на увазі Лев)… Що ж, він добре знав російський народ. І якби європейські депутати прочитали його повість «Хаджи-Мурат», вони б (принаймні деякі з них) тверезіше дивилися на нинішню війну. Ось фрагмент з цієї повісті: «Аул, разоренный набегом, был тот самый, в котором Хаджи-Мурат провел ночь перед выходом своим к русским. Садо, у которого останавливался Хаджи-Мурат, уходил с семьей в горы, когда русские подходили к аулу. Вернувшись в свой аул, Садо нашел свою саклю разрушенной: крыша была провалена, и дверь и столбы галерейки сожжены, и внутренность огажена. Сын же его, тот красивый, с блестящими глазами мальчик, который восторженно смотрел на Хаджи-Мурата, был привезен мертвым к мечети на покрытой буркой лошади. Он был проткнут штыком в спину… Старик дед сидел у стены разваленной сакли и, строгая палочку, тупо смотрел перед собой. Он только что вернулся с своего пчельника. Бывшие там два стожка сена были сожжены; были поломаны и обожжены посаженные стариком и выхоженные абрикосовые и вишневые деревья и, главное, сожжены все ульи с пчелами… Фонтан был загажен, очевидно нарочно, так что воды нельзя было брать из него. Так же была загажена и мечеть, и мулла с муталимами очищал ее». Агов, чи є різниця з тим що творили у Бучі й Маріуполі нинішні російські вояки? Тож не має рації Оксана Забужко, стверджуючи, що «від часів Сталіна росіяни не змінились» - мейнстрим російської культури не змінився з часів самодержавства та кріпацтва, а наявна у цій культурі «лінія Герцена - Сахарова» завжди була на маргінесі; у першій третині ХІХ століття визначний мислитель Петро Чаадаєв назвав освічену верству Росії «бастардами Європи»; а як поводять себе незаконні діти? Європа нині вважає їх своїми, а значна їхня частина ненавидить Європу та прагне знищити її.

А ось підсумок з повісті «Хаджи-Мурат»: «Чувство, которое испытывали все чеченцы от мала до велика, было сильнее ненависти. Это была не ненависть, а непризнание этих русских собак людьми и такое отвращение, гадливость и недоумение перед нелепой жестокостью этих существ, что желание истребления их, как желание истребления крыс, ядовитых пауков и волков, было таким же естественным чувством, как чувство самосохранения».

Якби цей текст роздавали авдиторії на організованих Оксаною Линів заходах (разом з антисемітськими закликами Достоєвського), то, можливо, вони були б справді доречними у нинішній ситуації.

Джерело: День