«Вигаданий світ на екрані телевізора». Уривок із книжки Бориса Райтшустера «Путінократія»

Книжка «Путінократія. Людина влади та її система» стала політичним бестселерому Німеччині. Вона витримала два перевидання німецькою мовою і 2014 року вийшла українською. Німецький журналіст Борис Райтшустер показує читачеві всі грані особистості президента Росії Путіна.  Як він прийшов до влади і яким чином до цього причетна система КДБ? Чому росіяни обрали такого правителя і яку роль у цьому відіграла всенародна ностальгія за «совком»? До яких методів вдавалися Путін та його оточення, щоб зміцнити свої позиції, і як далеко сягає своїм корінням тероризм у Росії? Що взагалі змінилося у величезній країні з приходом до влади клану Путіна? Публікуємо уривок, у якому йдеться про російську пропаганду, із дозволу видавництва Vivat.

«І в політиці, і в економіці основне завдання Росії — побудова вільного, демократичного суспільства», — говорить Путін у своїй промові, зверненій до нації, у квітні 2005 року. ЗМІ нарешті звільнені від «цензури з боку олігархів. Право громадян на об’єктивну інформацію є основним пріоритетом у розвитку громадянського суспільства», — додає президент і робить акцент на важливості гласності в державних органах та об’єктивності, насамперед, на телебаченні: необхідно створити гарантії для того, щоб телерадіокомпанії «були максимально об’єктивними, вільними від впливу будь-яких груп і щоб вони передавали весь спектр думок у країні». Це є «вкрай важливим політичним питанням, яке безпосередньо пов’язане з дією принципів свободи і справедливості в нашій державній політиці».

Не минає й року, як Спілка журналістів публікує результати свого дослідження: протягом чотирьох тижнів у березні 2006 року здійснювалося спостереження за випусками новин на основних каналах. Внаслідок цього на чотирьох телерадіокомпаніях протягом 28 днів не було чутно ніякої критики президента Путіна, тоді як 91% новин на «Першому каналі» крутився навколо Кремля і уряду. Основна їхня тональність — 71 % — була позитивною, 28% — нейтральною і лише 1% — негативною. На опозицію припало якихось 2 % повідомлень, і всі вони були негативного змісту. На каналі РТР на критиків Кремля присвячувалися лише 0,6 % новин, які були також подані в негативному ключі. На НТВ, телекомпанії, що належить «Газпрому», президент Путін з’являвся в кожному четвертому повідомленні новин, уряд — у кожному другому, партія Кремля «Єдина Росія» — у кожному десятому, і всі ці новини мали цілковито позитивний характер.

«ЗМІ в Росії припинили бути місцем для обміну думками та громадських дебатів, для суперечок та критики, вони не пропонують людям ніякої можливості дізнатися про думку опозиції», — скаржиться Ігор Яковенко, голова Спілки журналістів, під час презентації результатів дослідження: в Росії вже, напевно, немає журналістів, оскільки більшість перетворилися на пропагандистів та агітаторів. Російські телерадіокомпанії однобокі, керуються наказами з Адміністрації президента і не торкаються цілого ряду заборонених тем, — нарікає Володимир Познер, президент російського телевізійного університету. «Через них населення тупіє, бо воно не дізнається того, що насправді відбувається в країні». Люди в Росії вже відчули: щось не так, але ще не зрозуміли, що саме. «Цензура — це коли цензор переглядає тексти, щось викреслює. Сьогодні у нас трохи інша ситуація: по-перше, відбувається контроль згори, через зустрічі й телефонні розмови, в яких даються інструкції, що робити і чого не робити. По-друге, мова вже йде про внутрішню цензуру, коли в журналіста при кожному натяку на будь-яку небезпеку, як у собаки Павлова, спрацьовує потрібний рефлекс», — обурюється Познер. Він знає, про що говорить. Познер належить до найпопулярніших майстрів слова в Росії, він щотижня виходить в ефір.

У своєму зверненні до народу у квітні 2005 року Путін проголошує, що всі фракції парламенту повинні мати доступ до телебачення. Але насправді відбувається зовсім протилежне, скаржиться Дмитро Рогозін, голова фракції партії «Родина» в парламенті: «Восени 2005 року я критикував перед Путіним корупцію і сказав йому, що від кожного з нових «національних проектів» 10 % бакшишів вливалися в його апарат. Путін відповів, що він знає це. Від цього дня мене вже не можна було показувати на жодному каналі. Однак ще до того відбувалися абсурдні речі. Після «помаранчевої» революції мені заборонили з’являтися перед камерами в помаранчевому светрі, при цьому я нічого такого не мав на увазі». Геннадія Зюганова, главу комуністів, по державному телебаченню можна побачити рідше, ніж президента США. Якщо ж йому все-таки надають слово, цитати підбираються таким чином, що в них мізерно мало змісту, не кажучи вже про критику. Коли вірний режимові співак Олег Газманов пише пісню про корупцію в Кремлі, він отримує заборону на показ відеокліпу, в якому представники верхівки апарату цуплять камені з Кремлівської стіни. За даними організації «Репортери без кордонів», у всесвітньому рейтингу, що охоплює 167 країн, за свободою преси Росія посідає 138-ме місце — між Іраном і Філіппінами.

У вересні 2004 року «Репортери без кордонів» звертаються з відкритим листом до керівника Кремля: «З моменту вашого приходу до влади у 2000 році журналістів залякують, їм погрожують, особливо в регіонах. Росія належить до тих небагатьох країн, у яких критично налаштованим журналістам доводиться побоюватися за свою свободу, здоров’я, часом навіть за своє життя. З моменту вашого приходу до влади вже вбитий 21 місцевий журналіст. На початку червня телевізійний журналіст Леонід Парфьонов звільнений за те, що у своїй передачі розповів про цензуру. Його політичний журнал «Намедни» був знятий із ефіру. З програми зникають критичні інформаційні передачі. 2 лютого біля дверей московської квартири Олени Трегубової, незалежної журналістки, спрацював вибуховий пристрій — саме напередодні вийшла її знаменита книжка історій про роботу кореспондентом Кремля. Торік кількість випадків суттєвого перевищення чиновниками своїх повноважень щодо журналістів досягло числа 24».

Керовані державою підприємства, такі як «Газпром», купують ЗМІ, що залишилися критично налаштованими, і виводять їх на курс Кремля. Найяскравіший приклад — впливова, найпопулярніша газета «Известия»: незважаючи на дедалі більші обсяги продажів, дочірнє підприємство «Газпрому» («Газпром-Медіа») через кілька місяців після поглинання видання звільняє головного редактора. Одна з найбільш затребуваних в масштабі всієї країни газет за короткий проміжок часу перетворилася на друкований орган повідомлень із заголовками на кшталт «Боротьба з корупцією — завдання кожного члена суспільства!» Або «Росіяни навіть не помітили, що їхні доходи зросли». Серед них з’являється велике інтерв’ю з представником служби безпеки Миколою Патрушевим, яке з питаннями на кшталт «Які пільги очікують тих, хто служить країні?» на кількох шпальтах сприймається як кампанія по залученню до секретної служби. Також на першій сторінці газети «Известия» постійно з’являється прем’єр-міністр Медведєв, який заявляє в заголовках: «Бажання витрачати гроші визначає людину: благодійність — найкращий засіб від пасивності», — рядки, які в контексті закидів на адресу Кремля в тому, що він регулярно вичавлює гроші з підприємств, не позбавлені певних пікантних зауважень.

Коли Ангела Меркель у квітні 2006 року приїздить до Росії вдруге, вона не дає інтерв’ю опозиційній радіостанції «Эхо Москвы», як це ще у квітні 2001-го зробив канцлер Шредер. Для свого виступу Меркель вибирає «Известия». На відміну від Шредера в 2001 році, їй каверзні запитання не ставили. У цьому першому інтерв’ю Меркель російській газеті не можна знайти жодного слова про актуальні події в Росії. Шукати такі слова, як демократія, права людини або Чечня, також марна річ. Основними темами для Меркель є «питання зовнішньої політики та співробітництва, освіти і науки, безпеки» та інші спокійні теми: співробітництво розвивається успішно, розмова з Путіним була відвертою і чесною і т. ін. Навіть поміж рядків (як багато росіян навчені читати) годі шукати критичних зауважень Меркель: або вона про них змовчала, або вони були викреслені редакторами. Хіба що, на відміну від свого попередника Шредера, Меркель уникає схвалювати події, що відбуваються в Росії.

У жовтні 2005 року в одного із флагманів гласності, «Московских новостей» — на заході відомих як «Moscow News», — з’являється новий власник: бізнесмен із сумнівною репутацією Аркадій Гайдамак, який був змушений втекти зі своєї другої батьківщини Франції до Ізраїлю, оскільки стосовно нього був виданий ордер на арешт за підозрою в незаконній торгівлі зброєю. Гайдамак заявляє, що бачить завдання газети не в тому, щоб критикувати можновладців, а в тому, щоб їх підтримувати: якщо Росія керується вільно обраними людьми, то було б неправильно налаштовувати громадську думку проти них. Критики говорять про «демонстрації лояльності» обговорюваного підприємця: своїми жестами смиренності він нібито сподівається на припинення переслідувань із боку Кремля та Генеральної прокуратури Росії. У червні 2006 року преса повідомляє, що близький до Кремля олігарх Роман Абрамович має намір придбати газету «Коммерсантъ», критично налаштовану щодо влади.

На противагу пресі, в якій ще існують незалежні газети бодай із невеликими тиражами, які дозволяють собі критичний курс, російське телебачення до найменшої телерадіокомпанії причесане під одну гребінку. Увечері в день виборів на пост президента в березні 2004 року російське телебачення після закриття виборчих дільниць замість усіма очікуваних попередніх результатів підрахунку голосів показує художні фільми. Якщо в період передвиборної кампанії державні ТРК змінювали свою програму заради півгодинної промови Путіна, то у вечір виборів навіть драму, що розігралася буквально за кілька метрів від Кремля, не вважають гідною тривалого повідомлення: палахкотить вогнем майже 200-річний найвідоміший будинок у Москві в повітря над Кремлем здіймається велетенський червоний вогняний стовп, — і це всього лише за кілька метрів від робочого Кабінету Володимира Путіна та Центральної виборчої Комісії. Замість картин пожежі, в якій загинуло двоє пожежників, державна телерадіокомпанія РТР кілька разів показує репортаж про символи влади Путіна: глядачі можуть детально ознайомиться з Конституцією, на палітурку якої він покладав свою руку під час службової присяги; потім швачка розповідає, як вона одного разу прикрашала золотою вишивкою державний прапор, що нині майорить над резиденцією Путіна в Кремлі. Кандидати на пост президента від опозиції слова не отримують. Замість цього можна побачити, як Путін у колі ретельно відібраних журналістів обіцяє, що він забезпечить свободу преси.

Як і в часи Радянського Союзу, вечорами, коли закінчуються художні фільми і починаються новини, можна помітити безліч людей, що вийшли в цей час вигуляти собаку. І правильно: господарі собак мало що пропускають. Як і при соціалізмі, в новинах на шостий рік правління Путіна повідомляють про уявний світ, у якому серйозні проблеми існують лише на Заході і в колишніх радянських республіках. Багато говориться про плани та проекти на майбутнє і зовсім нічого — про проблеми теперішнього часу.

Іноді показують гострі сюжети про міністрів або місцевих політиків та чиновників, також час від часу можна повідомляти про випадки підкупу, якщо такі новини не вийдуть за межі регіону. На думку критиків, йдеться про «керований випуск пари»: глядач повинен вірити, що всі лиходії покарані. Корупція подається як виняток, який необхідно побороти, хоча в реальності вона є правилом. Будь-яка, навіть м’яка, критика Путіна, його оточення, політичної системи, дефіциту демократії і т. ін. є табу. Цензура поширюється навіть на рекламу. Після того як тижневик «Русский Newsweek», що видається філією німецького видавництва «Аксель-Шпрінгер Ферлаг», помістив на обкладинку фотографію, на якій за допомогою монтажу поруч зі Сталіним зображений Путін, телерадіокомпанія НТВ, що належить «Газпрому», відмовила журналу в телевізійній рекламі і пригрозила розірвати з ним договір.