«Найбільше боїмося, що вони повернуться». Репортаж із села, яке першим зустріло окупантів

Села та містечка на півночі Київщини поступово відновлюють нормальне життя: сапери розміновують території, рятувальники розбирають завали й відтягують спалену російську техніку з доріг, будівельники ремонтують мости.

Люди повертаються у свої домівки.

Дорога в напрямку Бородянки, Бучі й Іванкова ускладнена заторами. Щоб виїхати з Києва в цьому напрямку, доводиться чекати години у кілометрових чергах, а щоби проїхати глибше по селах, доведеться перетнути декілька понтонів – мости частково або повністю зруйновані.

Київщина оговтується від зустрічі з «визволителями».

«Главком» дістався сіл, що найближчі до кордону з Білоруссю. Саме звідти Путін почав свій ганебний і кривавий «бліцкриг» захоплення української столиці.

Село біля зони відчуження

Село Луговики одне з перших зустріло русскій мір. Вогонь з градів та важкої артилерії накрив поля тут вже о четвертій ранку 24 лютого. Люди спостерігали за початком «спецоперації» фактично з вікна.

Місцеві жартома кажуть: як прокинулись в той день о четвертій, то досі й не лягали. «Там було таке зарево! Все небо було аж біле від спалахів!», – згадує Світлана, місцева жителька.

Село розташовується за 20 км від кордону з Білоруссю. Деінде прострілює навіть білоруський мобільний зв’язок, а от з доступом до українських мобільних операторів тут складно: зловити сигнал можна тільки в полі. Перше, що зробили окупанти, зайшовши в село, – завалили вежі зв’язку і відрізали людей від світу. Після навали росіян у досі відсутня електрика. Але не це сьогодні найстрашніше для людей: найбільше вони бояться повернення окупантів.

Світлана та Олександр – ресторатори з Києва. П’ять років тому родина вирішила перебратися в село й зайнятися розведенням собак. Жінка пояснює: не могли з чоловіком одразу евакуюватися, бо мають 18 собак, забрати одразу усіх не було можливості.

Ворожа техніка пішла селом вже 25 лютого. «Помітила кадирівців і бурятів, ще там були зовсім молоді військові, форма в них проста висіла, каски на вухах, було таке враження, що вони насилу тягнуть свій гранатомет. І в очах – дикий страх», – згадує Світлана.

Окупанти проривалися далі, на південний схід, у напрямку Києва. «Страшенно велика колона танків йшла – і «гради», й «буки», й танки», – розповідає жителька Соснівки, ще одного села, яке стояло на шляху росіян до Києва. Цей населений пункт бої оминули, але один з будинків був розтрощений танком. Росіяни просто в’їхали у стіну, щоб зайняти вогневу позицію.

У селищі Іванків, що ще ближче до Києва, вже чимало розбомблених будинків. Біля магазину – черга на отримання гуманітарної допомоги. Розмовляємо з молодою жінкою, звати Майя, живе у селищі після заміжжя. Практично місяць з дитиною просиділа у підвалі, ховаючись від вибухів і обстрілів. Каже, що гуманітарної допомоги достатньо, насамперед харчів. А от батарейок, ліхтариків, пальників бракує. Селище без світла і зв’язку з 9 березня і до цього часу.

Місцеві розповідають: гуркіт від військової техніки ворога стояв страшенний, довжина колони сягала десятків кілометрів. Навала йшла безупинно впродовж кількох наступних днів. З вулиць не вивітрювався дим та пил.

Росіяни у перші дні не зупинялися у перших українських селах, тоді вони ще планували бліцкриг і парад у Києві. Та вже через два-три тижні після початку війни, коли їхні плани почали сипатися, окупанти вирішили показати місцевим, хто тепер головний.

Три місцевих магазини в Луговиках, що біля білоруського кордону, припинили роботу вже на початку вторгнення. Власник однієї з крамниць дозволив місцевим мешканцям розібрати товар в борг, а от інший, більший магазин розграбували. «Росіяни вантажили у БТР пиво. Навіть морозиво, яке розтануло, поїли», – згадує Олександр, чоловік Світлани.

Потім окупанти почали вдиралися до осель. Ходили по двоє-троє. Хто не відчиняв або де не було господаря, двері просто виламували. Світлана згадує, як росіяни прийшли в її дім: окупанти знайшли господиню, коли та ховалася у хліві.

– Гдє тероборона? Гдє хазяїн? – запитав один із трьох непроханих гостей, бурят.

– Яка тероборона? Село у зоні відчуження, тут літні люди й діти лише є. А чоловік пішов лагодити світло, – відповіла Світлана.

Як потім з’ясувалося, загарбники цілеспрямовано розшукували чоловіків, а особливо тих, хто брав участь в АТО.

У будівлі сільради з дошки пошани росіяни познімали фотографії українських воїнів, щоби ідентифікувати, коли знайдуть. Але розшукати нікого не вдавалося. По хатах сиділи лише літні, жінки та діти. Молоді чоловіки ховалися. Іншого виходу не було, бо ні українських військових, ні зброї в селі не було. Окупанти ж випитували, де підвали. Селяни їм пояснювали: два метри вглиб – і вода, тому погреби просто тут не копають.

«Вони не бачили ні посмішок, ні радісного махання руками. Вони бачили страх у жінок…» – згадує Світлана.

Місцеві свідчать: було, місцевий лікар спробував посперечатися з окупантами: зробив у хаті музику на повну гучність й казав окупантам «хто ви такі?». За що отримав удар прикладом автомата.

«Вкрали цукерки й роздавали дітям»

Поведінка окупантів дуже часто дивувала людей. З одного боку, спочатку вони намагались сподобатися: могли звертатися на «ви», проявляти незрозумілу щедрість. За словами Світлани, частину своїх пайків окупанти, наприклад, демонстративно віддали дітям. Але ті їх викидали.

Дійсно, всі дороги, узбіччя завалені не лише осколками, битою технікою, а й російськими сухпайками, банками з-під консервів, деякі виготовлені в Криму, деякі – в Бурятії.

З іншого боку, росіяни виявляли нахабність і вдавались до крадіжок.

«Окупанти вкрали у нас цукерки та павербанк, – згадує Олександр і дивується. – А потім ці ж цукерки дітям роздавали». Забрали й цигарки.

Завдяки тому, що подружжя залишилося у селі, їм вдалось зберегти своє майно. Сусідів, які ж вирушили в евакуацію, росіяни просто обікрали. За словами Олександра, із полишених осель російські солдати виносили все...

«Могла повторитися Буча»

Найнахабнішими, свідчать місцеві, були «чеченці». «Як тільки не так подивишся на них, одразу піднімали бучу. За великим рахунком, усі вони («кадирівці» – «Главком») мають комплекс меншовартості. Їм здається, що ми їх за мавп вважаємо», – ділиться враженнями Світлана.

Жінка вважає дивом те, що у їхньому селі окупанти нікого не вбили. Вона переконана: Буча могла повторитися й в них, якби ворог осів тут надовго. Окупанти ґрунтовно облаштувалися неподалік – на території автобази. Перетворили її мало не на військову частину зі складом зброї і автомобілями зв’язку. Але ЗСУ накрили вогнем ворожий осередок.

У приміщеннях автобази й досі десятки ящиків зі снарядами, військове будівельне обладнання, харчоблок та спальні місця.

Навколо – сосновий ліс, там окупанти звели бліндажі, вогневі точки й навіть закопали танк. У цьому місці був запеклий бій – знаходимо гільзи від танкових снарядів, БМП й навіть ракетні «тубуси».

У селі Мар'янівка, що недалеко від Луговиків, сталася справжня трагедія: окупанти накрили вогнем школу. Загинуло п’ятеро людей. Їх поховали у шкільному дворі.

Окупант кричав у рацію «Тут дети, дети!»

Деякі селяни змогли евакуюватися в перший день вторгнення. Їм пощастило. Бо потім у цій місцевості не було організовано так званих зелених коридорів. Жителі самотужки спробували організували колону з автомобілів. У її складі був повний автобус з дітьми.

Колону пропустили на трьох російських блокпостах. На одному з них молодий солдат кричав у рацію «Тут дети, дети!», аби пропустили далі. Але от на четвертому, останньому блокпості, де стояли чеченці, колону розвернули. Бо нібито дорогу заміновано.

– Мій дід з Курська, але все життя я живу в Україні. У мене в Іванкові застрягли таблетки, а ви не дозволяєте мені поїхати і їх забрати, – обурювалася Світлана.

– Ну, это война, – коротко пояснив їй російський солдат, визнавши, що ніяка це не «спеціальна операція».

«Стратегічними військовими об’єктами», які обіцяв атакувати Путін, у Луговиках були звичайні житлові будинки. Чиюсь хату було геть зруйновано, іншу ракета прошила навиліт, пошкодивши дах.

«Мої знайомі з РФ писали: «Вы не переживайте, он точечно ударит»

А вже перед тим, як іти з села, прилетів російський гелікоптер і розстріляв декілька будинків. Ймовірно це була помста за те, що українські військові знищили їхній табір біля села з усією технікою, впевнені місцеві.

Ті, чиї хати розбомбили, оселилися у сусідів. Попри те, що росіяни пішли і з села, і з області, у жителів немає впевненості, що ворог не повернеться. У селі ходять чутки, що десь у полях досі ховаються буряти.

«Я дивлюся кожен раз Арестовича. Він обіцяв, що їх тут не має бути (російських солдатів). Якщо вони почнуть повертатися, нам точно доведеться тікати. Якщо вони вдруге заходитимуть, вони знесуть село», – переконана Світлана.

Жінка розповідає, що має багато знайомих собачників у Росії. Згадує, як спілкувалася з цими людьми у перші дні війни, коли ще працював інтернет. Вони писали: «Вы не переживайте, он (Путін) точечно ударит». «Що значить «точечно»? Як ви собі це уявляєте? Якого хріна він в принципі має кудись ударити?» – переповідає жінка діалог. Світлана запевняє: ніколи не була націоналісткою. До початку війни російське не було для неї ворожим: читала літературу, дивилася фільми й слухала пісні. Тепер все змінилося: жінка чекає на появу інтернету, аби у Facebook видалити підписки на усіх російських артистів і режисерів. Також вона збирається перейти на українську.

Маріанна Присяжнюк, Михайло Глуховський, «Главком»