“Робота Макова раніше була передчуттям, а зараз радше є твердженням”: Кураторка Марія Ланько — про Національний павільйон на 59-й Венеційській бієнале

Цьогоріч відкриття 59-ї Венеційської бієнале заплановано на 23 квітня. Зазвичай атмосфера виставки та підготовки переповнена святом. Для українського павільйону підготовка до відкриття супроводжувалась іншими емоціями. Через повномасштабне вторгнення Росії на територію України команда та вся робота опинились під загрозою. Але вони все ж продовжили робити свою справу.

Публічна презентація України на такому майданчику — це ще один спосіб проговорити ситуацію, озвучити проблеми колоніального минулого та оприявнити цілий спектр проблем, пов’язаних із системною агресією російської культури щодо української.

Цього року темою Бієнале стала фраза з дитячої книги художниці-сюрреалістки Леонори Керрінгтон “Молоко снів”, яку запозичила кураторка виставки Сесілія Алемані. Вона звертається до сюрреалізму в першу чергу через ідею симбіозу тіл, людей та технологій, зв’язок з майбутнім. Однак що може бути більш сюрреалістичним, аніж війна у Європі у 21 столітті? Сюрреалізм виник після Першої світової війни й буквально перекладається як "надреалізм". Але чи не надреальними є фотографії з Бучі, де людей катували, зав’язували їм очі та стріляли у спину, гвалтували жінок та підпалювали їхні тіла? “Молоко снів” — це образ із дитячої літератури, але діти Маріуполя, Харкова, Чернігова, Гостомеля навряд чи бачитимуть молочні сни.

Робота харківського художника Павла Макова “Фонтан виснаження” не була задумана як воєнна, хоча у самого Макова тема війни та блокади присутня майже від самого початку. В одному зі своїх текстів співкуратор Борис Філоненко визначав притаманну цій роботі “магію чисел”, зокрема згадку про 1917 рік, коли відбулась світова мистецька революція. Однак того самого року відбулась революція в Україні, після якої була організована УНР, але, як ми знаємо, перша спроба здобуття незалежності була згодом розчавлена Москвою.

Робота Макова, безперечно, ширша за війну — вона про історію, про необхідність утопії, про потребу натхнення попри все. Зрештою, про те, наскільки необхідно говорити навіть в умовах війни та обстрілів, коли часом самі слова здаються складними та неможливими.

Катерина Яковленко поговорила зі співкураторкою павільйону Марією Ланько про евакуацію робіт та підготовку до Бієнале.

Моє перше питання пов’язане з мужністю продовжувати роботу над павільйоном. 24 лютого ви опублікували стейтмент від імені команди, у якому заявили, що, попри критичну ситуацію, все ж таки представлятимете проєкт на Бієнале. Як рішення було прийнято і яка у вас тоді була мотивація?

Насправді, відколи всі почали розуміти, що війна так чи інакше неминуча, ми думали щодо плану Б. Тож на момент повномасштабного вторгнення ми зрозуміли, що це треба робити. Звісно, ми не уявляли, що буде повномасштабне вторгнення і що це одразу зачепить Київ. Але розуміли, що, навіть за умов наступу лише на сході, наша робота в Києві значно змінилася б. У мене особисто було сильне передчуття військової агресії. Тому я намагалась з усіма підрядниками закінчити всі роботи якомога швидше. Зокрема, важливо було якнайшвидше отримати воронки (частина експозиції — ред.), бо воронки — це серце проєкту. У нас була вже готова конструкція фонтана в Києві. Ми тестували її, дивились, як через воронки розливається вода.

Війна змінила все. 24 лютого ми почали зідзвонюватися з командою та обговорювати, що робити. Було зрозуміло, що цим маю займатись саме я, бо в мене немає дітей, складних фізичних станів чи родичів, про яких я мала б дбати. Оскільки в Києві одразу стало “гаряче”, зідзвонившись увечері, ми зрозуміли, що кожного дня ситуація загострюватиметься та ускладнюватиметься, тому прийняли рішення їхати “саме зараз”, щоб встигнути до комендантської години. Так, розмова з Лізою Герман у нас була о 18:00, о 19:00 я вже була в дорозі.

Війна дуже вплинула і на нашу працездатність, на наше бажання робити цей проєкт. Звісно, нам хотілось поїхати в Венецію та реалізувати павільйон, щоб гучно говорити від імені України. Але ми вже розуміли, що це зовсім інша мотивація, ніж була в нас до того. Бо на початку ми бачили цей проєкт як розраду. На тлі історій скандалів щодо створення національних павільйонів України в Венеції, ми думали, що цього разу буде інакше: підготуємось заздалегідь, з усіма домовимось. І так дійсно було на початку: нас всі підтримали, ми знайшли гроші на реалізацію, в нас була чудова команда, якій ми платили гонорари. І все йшло добре і по-людськи. Але цей стан комфорту змінився.

Розкажіть, як вам все ж вдалось евакуювати роботи та хто вам допомагав?

На початку частина нашої команди лишалась в Києві — це Ліза Герман (вона була в Києві ще тиждень після початку вторгнення) та Паша Третьяков, який з нами почав працювати не так давно, але дуже сміливо увійшов до нашої команди. Він взагалі не збирався нікуди їхати. Однак згодом Ліза прийняла рішення їхати до Львова, адже вже скоро мала народжувати дитину. Паша теж планував поїхати через сімейні обставини. Тому в Києві у нас не залишилось нікого, жодного члена команди. Лишились тільки ключі. Варто сказати, що на той момент у нас все вже було готово, адже ми завчасно спакували роботи. Зокрема, навіть планували їх вивезти з Києва 24 лютого. Я пам’ятаю, як сама домовлялась з Пашею Ковачем (художник, учасник відкритої групи, куратор галереї “Детенпула” та Муніципальної галереї Львова — ред.) прийняти їх у Львові. Однак того дня машина не приїхала.

Ми почали шукати допомогу. Найскладнішим було знайти машину та отримати дозвіл на пересування цінностей на території Києва та області. Але тут до нас завітав наш янгол-охоронець Льоня Марущак (громадський активіст, учасник “ДЕ НЕ ДЕ”), який, як мені здається, перевіз вже пів України з одного місця в інші, безпечніші місця. У нього була можливість нам допомогти. Однак треба було, щоб і Льоні хтось допоміг зорієнтуватись, бо нікого з нас вже не було на місці. Льоні допоміг художник Вова Воротньов, бо він знає нашу галерею та наш склад. І це взагалі один з наших близьких художників, який орієнтується у нашій роботі. Для цього він приходив щодня з лівого берега, долав великі відстані. Ми розуміли, що для Вови це не тільки зусилля, але й художня практика ходити — саме це було основою його проєкту “За/Схід” (художник проніс в рюкзаку вуглину з шахти свого рідного міста Червонограда у Західній Україні в Лисичанськ на Донбасі, подолавши пішки 1000 кілометрів, — ред.). Увесь цей процес зайняв десь тиждень.

Але існували ризики обстрілів. Як ви обирали маршрут?

У нас була велика довіра до Льоні, бо він їздив майже щодня з Вінниці чи з Хмельницького до Києва. Звичайно, ми зважали на ризики, враховували всі деталі. Але ми приймали ту дійсність, яка склалась. Безперечно, це було нелегке рішення, але такі самі страхи були й у нас особисто, коли ми їхали з Києва. Скажімо, коли я їхала, мені теж було страшно. І коли Ліза через тиждень їхала, то їй так само було нелегко.

Павло Маков досить довго лишався в Харкові й не планував виїжджати. Як ви з ним комунікували та чи не вмовляли покинути місто?

У нього була складна родинна ситуація. Власне, мамі Павла Макова 92 роки, вона жила у центрі міста і на початку військового вторгнення відмовлялась їхати, так само відмовлялась ховатись у бомбосховищі. Вона казала, що пережила одну війну, тож другу їй переживати не страшно. Безперечно, він не міг поїхати звідти, лишивши маму саму в Харкові. Та й ми не могли його про це просити. На початку я просто перепитувала, але згодом, зрозумівши ситуацію, навіть і питати перестала. Адже дуже неправильно давити на людину, коли вона не може змінити обставини. Але коли “прилетіло” у сусідній будинок, буквально у сусідній двір, то вона сама подзвонила Макову та сказала, що готова їхати з Харкова. Вони зібрались за один вечір і на ранок, під жорсткими обстрілами, сіли в машину. Той ранок був неспокійним, і в той час, коли вони збирались, “прилетіло” у будівлю СБУ та університет ім. Каразіна, які знаходяться неподалік. Щойно Макови сіли в машину, виявилось, що колесо пробите. Тож вони під цими обстрілами почали його міняти. Крім того, їхали дуже важко, дороги були заблоковані, долали десь по сто кілометрів на день і зупинялись в якихось дуже дивних місцях на перепочинок. Ситуацію ускладнювало ще й те, що Павло Маков був єдиним водієм. Його син, Боря Маков, спочатку їхав з ними до Франківська, але згодом повернувся в Харків, тож зміг забрати ті художні роботи, які зберігались у Павла.

Ви дуже чітко заявили про свою деколоніальну позицію щодо Росії. Яку ви бачите реакцію на свій стейтмент з боку європейських та американських колег?

Насправді нам увесь цей час більш-менш з реакцією щастило. Здебільшого ми спілкуємось з італійськими медіа, і варто сказати, що сам Павло Маков багато бере на себе. Він чудово пояснює контекст та ситуацію, що склалася. По-перше, він володіє італійською мовою, а по-друге, знає історію Італії та історію культури їхньої країни, а тому часто проводить паралелі, які виступають важливими аргументами. Він пояснює, що це визвольна війна України, що ніхто не буде здаватись, що, крім того, існує багато причин, чому на сьогодні він не може комунікувати з російськими громадянами, що російська культура є колоніальною і необхідно переглядати певні речі. Цікавим і працюючим аргументом виявляється те, що у багатьох російських мистецтвознавчих текстах та медіа Павла Макова приписують до південноросійської хвилі. У самого Макова вдома є купа каталогів, виданих у Росії та навіть у Харкові, які несуть цей неправдивий наратив. Те, що нібито Маков належить до південноросійської школи, шокує італійських колег. І тоді вони ніби розуміють ситуацію. Зараз я в США, і мені цікаво побачити реакцію тут. У понеділок я виступала на конференції Talking Galleries, що проходила у Morgan Gallery & Museum. Також заплановано кілька інтерв’ю з місцевими медіа. Мені цікаво, як їхні питання відрізнятимуться від європейських.

А яку реакцію ви зустріли з боку самого Бієнале?

По-перше, у нас буде посилення висловлювання за рахунок додаткового місця. Організатори запропонували нам зробити власний майданчик в Джардіні, головній локації Венеційської бієнале, який ми спочатку назвали Emergency Pavillion, однак пізніше знайшли більш поетичну назву — "Майдан "Україна". Проєкт в роботі, деталі повідомимо згодом. Ми вже отримали багато запитів зовні, зокрема від комісарів та кураторів інших національних павільйонів. Їм також було б цікаво долучитись до розмови про деколонізацію. Я не можу спрогнозувати, як все прозвучить у Венеції. Однак зараз можу сказати, що ми дійсно отримуємо багато уваги та допомоги від колег. Думаю, така ж ситуація буде зберігатися і найближчими тижнями.

Робота Макова раніше була передчуттям, а зараз радше є твердженням. Ми цього постійно уникали. Адже не хотіли б, щоб її сприймали виключно як воєнну роботу, про виснаження від війни та тих процесів, що призвели до цього. Безперечно, це також має сенс, однак вона не зводиться виключно до цього. І власне, я бачу в цьому її силу, адже вона резистентна до багатьох процесів.

Читайте також: Fredric Snitzer Gallery та Voloshyn Gallery презентували благодійну виставку сучасного мистецтва на підтримку України.