Не треба сприймати надто серйозно творчість Тимофія Сергейцева

Новина про гаданий арешт Владислава Суркова, колишнього радника Путіна, куратора «українського питання» та ідеолога так званої Новоросії, змушує повернутися до резонансної публікації на сайті «РИА Новости» під заголовком «Що Росія повинна зробити з Україною». Вийшла вона на початку квітня, в унісон із публікаціями фото звірств російських окупантів у Бучі. Президент України Володимир Зеленський назвав її одним із доказів спланованого геноциду українців на майбутньому трибуналі. А експерти в соцмережах кілька днів обговорювали текст, сприйнявши його, на мій погляд, надто серйозно.

Нехтувати детально розписаним планом нищення й упокорення всього українського справді не слід. Але разом із тим варто розуміти: ця публікація цілком лягає в контекст путінських кадрових чисток. Бо арешт Суркова — лише одна їхня складова. Зараз Путін кошмарить ФСБ, шукаючи винних у невдачах під час війни в Україні. Вже неможливо приховати, що російського диктатора роками, якщо не десятиліттями, неправильно інформували про «українську ситуацію». Через те він хибно її оцінив та, відповідно, прийняв хибне й руйнівне для себе та Росії рішення щодо масштабного військового вторгнення.

Міркування про те, що Росія має зробити з Україною, належать такому собі Тимофію Сергейцеву. І її поява може бути елементом самозахисту для її автора. Сергейцев, імовірно, діє на випередження, аби засвідчити лояльність, компетентність та не потрапити під роздачу разом із Сурковим та подібними. Адже сам Сергейцев теж доклався до дезінформування Путіна. Причому не раз і не два за без малого двадцять останніх років.

У відкритих джерелах звучить цифра у п’ять мільярдів доларів. Саме стільки нібито виділили з бюджету Росії для просування «русского міра» в Україні, фінансування проросійських партій та рухів. Також звучало припущення, що один мільярд із цих п’яти успішно — для себе, звісно, — освоїв Віктор Медведчук, кум Путіна, який користувався довірою російського диктатора. І під цим соусом банально обдер кума, створюючи видимість ефективної діяльності.

Те саме, але в інших формах, робив Тимофій Сергейцев. Припускаю, він теж присмоктався до цього фінансового краника. Але його праця на ниві проросійської пропаганди в Україні раз по раз виявлялася пшиком. Гора всякий раз народжувала мишу. Єдине, що вдавалося Сергейцеву, — як, власне, Медведчуку, Мураєву та діячам меншого калібру, — дратувати патріотичну спільноту.

Справедливості заради слід зазначити: це був безпрограшний розрахунок. Бо не реагувати на дії агентів Кремля, в тому числі на медійному полі, було неможливо й неправильно. Але всякий такий протест кремлівська агентура ретельно фіксувала й гордо подавала Путіну як звіт про ефективну результативну роботу. Наші борці мимоволі робили путіністів легітимними і впливовими в його очах. Хоч насправді, як бачимо зараз, всі багаторічні старання фінансованих із російського бюджету проєктів 24 лютого 2022 року враз безповоротно пішли за російським військовим кораблем.

Та повернімося до персони Тимофія Сергейцева, співучасника російських злочинів в Україні, завзятого й затятого пропагандиста. Не варто сприймати серйозно його писанину та загалом роботу на пропагандистській ниві. Адже успіх цієї роботи — лише в усних та письмових звітах. Насправді ж Сергейцев — типовий лузер. Він програвав в Україні всюди, де починав гру.

Ось лише кілька його політтехнологічних проєктів. 2004 рік — президентська кампанія Віктора Януковича, яку той програв усупереч придуманому Сергейцевим поділу України на «три сорти». 2009–2010 роки — парламентська кампанія Арсенія Яценюка, яку українські політологи тоді оцінили як жахливу й були переконані, що його підставляють. Згадайте мілітаризований образ Арсенія Петровича та слогани на кшталт «Врятувати країну. Арсеній». Вони породили купу мемів на кшталт «Врятувати Чебурашку. Геннадій». Оригінальна ідея, як ви вже здогадалися, належала Сергейцеву.

Але повним провалом стала його кінопродюсерська робота. Йдеться про фільм «Матч», який вийшов десять років тому, 2012 року. Про це під час обговорення свіжої статті Сергейцева згадали ексголова Держкіно та продюсер Пилип Іллєнко і директорка кінотеатру «Жовтень» Людмила Горделадзе. Варто зупинитися на цьому програному «матчі» детальніше.

Трепетне ставлення російських діячів різного штибу до знакових дат — не секрет. Тож проєкт «Матч» із подачі Сергейцева готували «під дату» проведення «Євро-2012» в Україні. Відверто пропагандистська стрічка була екранізацією радянського фейку про так званий матч смерті в Києві 1942 року. За легендою, німці програли у футбол полоненим «динамівцям» і за це розстріляли їх у Бабиному Яру. Бюджет становив вісім мільйонів доларів, а в прокаті «Матч» зібрав близько двох мільйонів загалом у Росії та Україні. Попри участь «головного актора Росії» Сергія Безрукова українці не квапилися купувати квитки. Це підтвердила Людмила Горделадзе.

Говорячи мовою футболу, цим «Матчем» сценарист і продюсер Сергейцев ударив у штангу. Єдине, що йому вдалося, — налаштувати патріотичну спільноту проти українських акторів, які знімалися у стрічці в ролях колаборантів. Найбільше перепало Остапові Ступці та Станіславу Боклану. Перший грав поліцая, другий — бургомістра. Принагідно нагадаю: оператором був один із наших кращих, Сергій Михальчук. А частина знімальної групи пізніше працювала на проєкті «Червоний», до якого я причетний. Що свідчить: дайте українському кіно нормально розвиватися, і учасники процесу легко відмовлятимуться від участі в сумнівних проєктах. Зараз легко говорити, десять років тому ситуація була значно гіршою, групи працювали в обставинах, які вже напевне неможливі. Тож ані тоді, ані тим більше — тепер, я не готовий звинувачувати в чомусь задіяних у проєкті Сергейцева українців.

До того ж, повторюся, «Матч» провалився і своєї мети не досяг. Гроші просто освоїли. Кіно не влучило в жодну цільову аудиторію. Зате Сергейцев бадьоро відзвітував про успішний кейс. Сьогодні його послідовники не пішли далеко: створюють у соцмережах видимість підтримки дій Росії, видаючи білий шум за результативну роботу.

Схема, за якою діє Тимофій Сергейцев, добре показана в фільмі Рене Клемана «Біг зайця через поля» 1972 року. Навряд пропагандисти-невдахи його бачили. Проте методика — один в один. За сюжетом, мафіозі наймає групу гангстерів, аби вони  викрали з лікарні його коханку. Її охороняють, вона — важливий свідок. Гонорар — мільйон доларів. Але коханка помирає, про що мафіозі не знає. Тоді гангстери вирішують імітувати напад на лікарню, наробивши якнайбільше гармидеру. А потім втюхати замовнику якусь ляльку в обмін на мільйон.

Антиукраїнська творчість Тимофія Сергейцева — така сама. Йому та подібним до нього процес і гармидер довкола нього важливіший за результат. Адже на кону не мільйони — мільярди. Вони створюють картинки для Путіна за гроші з бюджету Росії.

«Український вибір» Медведчука, медійна команда Мураєва, проросійські політтехнологи і «заслані козачки» на кшталт Сергейцева — звичайні крадії та лузери. Ось що слід розуміти, коли сьогодні обговорюємо їх у публічному просторі. Так, вони дратували, й цілком справедливо. Так, їхні фейкові звіти про наявність в Україні потужних проросійських сил дали старт вторгненню, і навіть не зараз, а вісім років тому. Так, маємо трагічні наслідки їхньої брехні.

Разом із тим бачимо: українці не піддалися на багаторічну пропаганду. А ті, хто піддався, вже напевне перестали на неї зважати. Й напевне переглянули позиції. Тому згадана та інші статті Тимофія Сергейцева — спроба прикрити власний зад. Не більше. І адресовані вони російській аудиторії, яку й без того не треба переконувати у ворожості України.