Мер Дніпра Борис Філатов: Коломойський кудись зник, а Петровський просто втік на другий день війни

Екстравагантний мер Дніпра Борис Філатов нещодавно знову привернув до себе увагу заявою, яку багато хто розцінив як нагнітання паніки. Він закликав жінок та дітей евакуюватися з міста, хоча на відміну від деяких інших областей центральна влада не оголошувала Дніпропетровщину регіоном підвищеної небезпеки. Згодом Філатов назвав свій заклик приватною думкою. Але не такою вже безпідставною, бо по Дніпру таки були завдані ракетні удари, вщент зруйновано місцевий аеропорт.

У розмові з «Главкомом» Філатов розповідає, чим місту допоможе часткова евакуація, куди з початком війни поділися місцеві олігархи та як він помирився із президентом Зеленським.

«Чесно? До моїх порад мешканці Дніпра не дуже прислухаються»

Заявою про те, що з Дніпра треба евакуюватися, ви наробили багато галасу. Вас за це критикували. Потім в західній пресі з’явилася інформація, що Дніпро і Одеса можуть стати новими цілями російської агресії. У вас була інформація про загрози для міста?

Я не мав жодної інформації, тим більше з того боку. Я просто з другого дня війни говорив: бажано, аби усі, хто має можливість виїхати, насамперед це стосується жінок, дітей і людей похилого віку, перечекали ці похмурі часи в безпечніших місцях. Тим більше, що кількість ракетних обстрілів постійно збільшується. Просто мій останній брифінг рознесли на заголовки. От написали ваші колеги, що я запропонував евакуацію. Але це не є моїми повноваженнями, у нас за це відповідає військова адміністрація. Я просто повторив те, що говорив завжди.

До мене постійно звертаються люди і питають: їхати – не їхати? Кожен вирішує особисто. Якщо я як міський голова скажу, що всім треба тікати, почнеться паніка. Якщо скажу, що не треба, то візьму гріх на душу, бо, не дай Бог, щось прилетить. Тому я виступаю як приватна особа, але з деяким раціональним мотивом. Під час війни громадяни, які не задіяні в обслуговуванні критичної інфраструктури, не працюють на промислових підприємствах, у міському господарстві, не є тягарем, навіть не можна використовувати такі слова. Але все одно вони створюють більше навантаження на міське господарство – якщо казати про ті ж енергоносії… Тому в тому, що я кажу, є якесь раціональне зерно. Але жодної евакуації я оголошувати не можу.

Якщо всі масово поїдуть з Дніпра, інших міст в центр та на захід, вже там буде надмірне навантаження на інфраструктуру. Ви якось з керівниками інших міст це обговорюєте?

Я з ними постійно на зв'язку. І ніхто не сказав – навіщо ти людей до нас відправляєш, всі поставилися абсолютно з розумінням. До самого Дніпра зараз приїхала величезна кількість людей – Харків, Донецький регіон, Приазов'я. Ми ж знаходимося територіально поряд майже з трьома фронтами. У місті зараз машин більше, ніж до війни, вже не кажучи, що варіанти з розміщенням поступово починають вичерпуватися. У нас такі самі проблеми виникають, як на заході України. До того ж, ми приймаємо перший удар: до нас приїжджає дуже багато людей без одягу, документів, взагалі без нічого. Ми їх одягаємо, відігріваємо, видаємо предмети гігієни, гуманітарку, люди заспокоюються і їдуть далі.

Тобто Дніпро – це великий перевалочний пункт?

Я б сказав – транзитний гуманітарний хаб. Основна наша проблема – люди похилого віку, які приїжджають і кажуть, що далі вже нікуди не поїдуть, бо немає сил – ні моральних, ні фізичних, ні матеріальних.

Ваш колега з Івано-Франківська Руслан Марцінків в інтерв’ю «Главкому» розповідав, що його місто може прийняти ще 100 тис. переселенців. Який ліміт у Дніпра?

Тут ось у чому питання: чомусь переважна більшість їде до обласних центрів. Я от розмовляв нещодавно з колегами з Закарпаття. Вони кажуть, що у них є цілі села, де стоять гарні будинки на здачу. Угорці, які в них живуть, давно живуть в Угорщині, а за будинками доглядають сусіди. І ці будинки готові приймати біженців. Але всі чомусь їдуть у міста: вважають, що у містах більше можливостей. Така сама ситуація і у нас, хоча є можливості розміщення і в районних центрах, і в селах.

Як це відбувається на практиці? От людина приїхала і висадилася в Дніпрі на вокзалі. До кого їй звертатися?

У нас на цьому повністю сконцентрований весь департамент соціального захисту. Плюс є волонтерський штаб, який повністю інтегрований у систему штабу захисту міста та військової адміністрації. Тобто вони не паралельно діють, ми щодня на нарадах узгоджуємо всі завдання. От, наприклад, керівник обласного волонтерського штабу Юлія Дмитрова офіційно є заступником директора департаменту соціального захисту мерії. Тому вся ця система налагоджена. Але вона може захлинутися, бо йде перевантаження. Ми проходили це в 2014 році, але не в таких величезних масштабах.

Не можу сказати в абсолютних цифрах, скільки ми можемо людей прийняти. Я не знаю, як Руслан Марцінків розраховував 100 тисяч. До нас же зараз перемістилися офіси ООН, ЮНІСЕФ, і ми їх попросили за світовими методиками порахувати цю кількість. Ми готові допомагати всім, бо це наші громадяни. Розміщуємо замовлення на будівництво модульних будиночків, робитимемо спеціальне містечко, але на це піде час. Люди все прибувають і, на жаль, ми можемо не встигати.

Ви зараз кажете про приїжджих. А як саме відбувається евакуація з міста, про яку ви говорили? Люди прислухаються до ваших порад?

Чесно? Не дуже. Я ж по вокзалу дивлюся: мені дають зведення щодня і там не збільшується кількість людей, що виїжджають. Якщо казати про транзитні потяги, то багато зараз їдуть через нас із Слов'янська, Краматорська. Але великого відтоку місцевих нема.

Тобто це як на сигнали тривоги люди спочатку емоційно реагували, а потім в принципі припинили.

Цьому є чітке наукове пояснення. У англійського психолога Ірвінга Дженіса є ціла теорія щодо групового мислення. Він вивчав вплив масованих бомбардувань на громадянське населення у Другій світовій війні і зробив висновок: люди можуть нескінченно зазнавати всіх небезпек і поневірянь, якщо вірять, що їх захищає власний уряд. Це такий психологічний феномен.

«У Арестовича надмірна інформаційна активність»

У Дніпрі, дякувати Богу, поки не було масованих бомбардувань. Ми знаємо про удари по аеропорту, які ще інфраструктурні об'єкти постраждали і можуть постраждати ?

Як і скрізь по країні. Вони луплять по нафтобазах, військових частинах, транспортних розв'язках. Дніпро знаходиться в безпосередній близькості до зони бойових дій, тому вони вирішили на нас звернути особливу увагу.

Удари по Дніпру росіяни пояснювали тим, що вони били по базах батальйону «Дніпро». Наскільки взагалі заяви росіян та наша реакція на них є адекватними?

Те, що вони нескінченно брешуть, – аксіома, яка не вимагає доказів. Це – продукт для внутрішнього вживання. Але мені, наприклад, дуже не подобається надмірна інформаційна активність пана Арестовича. Він заявив, що війна триватиме до 2035 року і що для Україні вигідно, аби Путін залишався живим. Він же офіційно сприймається як спікер Офісу президента. І в Офісі президента мають якось подумати, вгамувати його потік свідомості.

Наскільки, на вашу думку, для росіян важливий Дніпро як великий промисловий центр?

Їм важливо все. Росіяни дійдуть туди, де їх не зупинять. Зможуть дійти до Дніпра – дійдуть до Дніпра. Зможуть іти по всьому лівому берегу України – йтимуть. Дійдуть до заходу України, потім полізуть до Молдови, Балтійських країн. Дніпро – третє місто в Україні за населенням, важливе за промисловим потенціалом. Тут завод «Південмаш», який вже, щоправда, давно не виготовляє ракети. Я так розумію, він їх теж цікавить.

Постукаю по дереву, але наші підприємства продовжують працювати – у різному режимі, десь є проблеми, хтось виходить на скорочений робочий тиждень, але я ніби поки нічого критичного не бачу.

На початку ми згадували ваші заяву про евакуацію людей з Дніпра. Чи проробляються варіанти евакуації підприємств?

Це питання опрацьовується на рівні уряду. Навіть використовуємо не термін «евакуація», а термін «тимчасова релокація». Ми, як Асоціація міст України, рекомендували уряду і він з нами погодився: якщо відбуватиметься релокація підприємств, їх не перереєструвати на нових місцях. Тобто продовжувати платити податки там, звідки переїхали, аби таким чином не послаблювати бюджети.

Такий знаковий об’єкт, як «Криворіжсталь», вже відновив виробництво. Це означає, що ситуація налагоджується чи просто не можна вже далі стримувати певні технологічні процеси та ланцюги?

Якщо ми говоримо про металургійні підприємства, то, наприклад, якщо зупинити піч, потім її просто не запустиш. Є і психологічний момент. Якщо ми говоримо про Кривий Ріг, то там же вся ця нечисть (озброєні росіяни – «Главком») бігала за кілька кілометрів. Тому коли наші їх відігнали за межу Херсонської області, цей аспект дещо спав, всі видихнули і пішли далі гайки крутити.

Ви з іншими мерами ділитеся досвідом накопичення запасів якихось критичних товарів та продуктів в екстремальних умовах?

Наразі вся гуманітарна допомога йде через військові адміністрації, Офіс президента. Напевно, це правильно, аби уникнути непорозумінь та зловживань. Але з іншого боку, логістично все це важко відрегулювати, якщо все пускати через одну вузьку шийку. Тому часто ми вирішуємо це на рівні місцевого керівництва: умовно кажучи, щось один одному відправляємо. Таке єднання дуже дивує, ніхто не міг подумати, що ми настільки єдина країна. От я зателефонував до голови Львівської ОДА Максима Козицького і попросив його ліки надіслати. Так приїхало все настільки перфектне, що просто одразу розвантажуй та вези до лікарні.

Із чим конкретно є дефіцит у Дніпрі? Бо з ваших слів випливає, що у Львівській області ліки є, а у Дніпрі їх не вистачає.

Дефіцит ліків специфічний – для онкохворих, інсулін. А основного запасу ліків достатньо – на кілька місяців. Проблеми є в «залізі» для тих, хто підривається на мінах, їм треба всі ці залізяки вкручувати в кістки. Це такий витратний матеріал, який нема де взяти. До нас і військових везуть поранених, і цивільних, ми їх тут стабілізуємо і відправляємо далі. Тільки ж вони їдуть із цими запчастинами, а запчастини не повертаються. У цьому є проблема.

«Я, до речі, під «бронею» від військомату»

У всіх містах є критичні служби – поліцейські, лікарі. Багато хто з представників цих служб у перші дні війни просто потікали. У Чернігові нещодавно був мітинг поліцейських, яких звільнили з роботи за «категоричну відмову виконувати посадові обов’язки». Наскільки така проблема є болісною для Дніпра?

Поки ми не відчуваємо серйозних проблем. Приклад нещасного Чернігова не варто наводити, там відбуваються моторошні речі. До нас навпаки приїжджають поліцейські з інших регіонів. Є проблема з водіями громадського транспорту, але не тому, що вони кудись виїхали. Тридцять водіїв просто прийшли та кажуть – ми в армію йдемо, бо маємо досвід військової служби і вміємо керувати танками. Причому у них є «бронь» від мобілізації як у працівників критичної інфраструктури. Але вони вирішили зі сміттєвозів перейти на танки. Ми ж не можемо їм цього заборонити: розуміємо, що там вони важливіші, ніж тут.

Поки що я не бачу критичної ситуації у жодній галузі. Газовики, працівники водоканалу – всі працюють. Ну і, до речі, багатьох, окрім патріотизму, на роботі ще й «бронь» з військомату тримає. Якщо вони звільняться, то підуть під мобілізацію. Я теж, до речі, під «бронею», у нас в мерії таких 50 людей.

Звісно, це більше питання до силовиків, але як в місті ведеться робота із виявлення потенційних диверсантів? З таким потоком людей, що прибувають до міста, це надскладне завдання.

Це, дійсно, більше питання для спецслужб, але як мер я занепокоєний великим переміщенням людей. Невідомо ж, хто сюди приїде. Тому приїжджих намагаються фільтрувати на блок-постах, працювати по орендованих квартирах, з ріелторами, перевіряють документи, використовують різні ідентифікатори соцмереж… Але ви ж розумієте, якщо сюди приїде 100 тисяч людей з Донбасу, дуже важко відфільтрувати всіх.

У Харкові до кінця війни місцева влада скасувала плату за комуналку. Не хочете взяти з них приклад?

Доки не хочемо, бо нас не можна порівнювати з Харковом, де більше тисячі будинків розбомбили. Не кажучи вже про Чернігів, де взагалі просто пустеля. Ми, скажімо так, корелюємо наші плани з нашими можливостями. Є простий приклад. Ось уряд пішов на зустріч ФОПам і звільнив їх від плати єдиного соціального внеску. Ідея ніби здорова, але не всі колеги з нею погоджуються. Наприклад, мер Винниці Сергій Моргунов скаржиться: у мене в місті сидить купа народу, всі ресторани забиті, всі готелі забиті, лише податки ніхто не сплачує.

Такі поблажки треба робити Чернігову, Харкову, Тростянцю, Сумам, ми на це уряду акуратно натякаємо. І нам з урядом, до речі, набагато зручніше та приємніше працювати, ніж із депутатським корпусом Верховної Ради. Тому що те, що вони генерують, взагалі іноді схоже на політичну провокацію.

Наприклад, подали законопроект про те, щоб відрахування ПДФО до місцевого самоврядування знизити вдвічі. Хоча міста і так ледве тягнуть. Нам всі кажуть, що це все маячня, яка навіть не пройде комітет. Але це ж все хтось генерує. І нам з іншими мерами треба кудись дзвонити, лаятися – нам нема більше чим займатися, ніж заспокоювати ідіотів-депутатів?

Ви ж розумієте, що це вічна війна між місцевою та центральною владою.

Так я ж якраз кажу, що уряд цього не генерує. У нас чудові стосунки з міністром фінансів, який завжди намагається піти на зустріч. Ані він, ані прем’єр цього не просили, це просто ініціативи депутатів.

«Ніколи не думав, що буду з Вілкулом двічі на день розмовляти»

У Дніпровській міськраді завжди були непрості стосунки та альянси. Наприклад, у вас своя історія стосунків з Олександром Вілкулом, який зараз Криворізьку військову адміністрацію очолює. Сокира війни остаточно зарита?

У цьому скликанні міськради є зацементована більшість, і після останніх місцевих виборів проблем із голосуваннями не було жодних. І з опозицією, зокрема. Коли почалася війна, ми справді закопали сокиру війни, публічно всі потиснули один одному руки і припинили писати один на одного гидоти в телеграм-каналах. Скажу чесно, я ніколи не думав, що буду з Сашком Вілкулом двічі на день телефоном розмовляти. У нас з ним, до речі, не було війни, аби сокиру закопувати, а був такий холодний нейтралітет. Ну а зараз вже, коли стоїть питання виживання нації, не вистачало ще з'ясовувати стосунки. Сашко зараз виборює Кривбас, де він все життя прожив, де поховані його родичі, де живе його родина.

Із паном Коломойським сокиру війни ви теж зарили?

Цю людину я не бачу, не чую, і не знаю, де вона знаходиться. Хтось каже, що він знаходиться в Дніпрі, інші кажуть, що на західній Україні або переміщується туди-сюди. Його не видно і не чути взагалі.

Просто Дніпро асоціюється з трьома, умовно кажучи, супербагатіями – Коломойським, Пінчуком та Петровський. Як вони зараз беруть участь в житті міста?

Про Коломойського я вже сказав – він дематеріалізувався. Підприємство Пінчука реально дуже багато допомагає технікою, і з біженцями. Їх видно на фронті нашої боротьби у тилу. А з Петровським взагалі все дуже просто. Людина, яка про себе записала пісню «Ми ті, хто кулі не бояться і знають, де і чиї права», просто втекла на другий день війни. Хтось, каже що він у Берліні, хтось каже, що у Женеві. Компетентні джерела кажуть, що вони всією комашкою перейшли кордон у районі Мукачева. З собою він захопив свого друга, злодія в законі «Умку». Виникає питання, як вони взагалі могли пройти кордон – подейкують, що допомогли люди з владних кабінетів. Після війни та нашої перемоги, думаю, це можна буде коментувати.

Виглядає це огидно: вони знімали про себе фільми, які вони були патріоти в 2014-2015 роках та як вони врятували країну. Навіть колись собі на одному будинку прибили меморіальну табличку про те, що тут був штаб оборони на чолі з Олександром Володимировичем Петровським. А потім взяли і дематеріалізувалися.

Ваші стосунки з нинішньою центральною владою якось одразу не заладилися – згадати хоча б парі із Зеленським про міст. Як ваша комунікація з Банковою відбувається зараз?

Коли треба, я дзвоню до Кирила Тимошенка, який відповідає за регіональну політику. Але з урахуванням військової ситуації ми маємо військову адміністрацію, якою керує Валентин Резніченко. І в принципі всі питання, що стосуються місцевого самоврядування, ми через Валентина Михайловича абсолютно нормально вирішуємо. Кирилу я можу іноді подзвонити, аби Резніченка зайвий раз не вантажити. Є й інші товариші в Офісі президента, з якими я постійно спілкуюся, ми давно згладили стосунки. Із президентом закрили всі питання задовго до війни. Тим більше зараз, коли він показав усьому світу свої титанові яйця.

Павло Вуєць, «Главком»