Нова доктрина комунікацій: як вести інфовійну з Росією

Продовжуємо формулювати наративи у новій реальності на основі викладеної раніше нової доктрини комунікацій України. Серед визначених трьох цільових аудиторій російські споживачі інформації є найменш важливою для нас аудиторією з точки зору стратегічних комунікацій. Причиною цього є простий факт: від дій цієї аудиторії практично нічого не залежить.

Будь-яка комунікація має своєю метою певну поведінку реципієнта цієї комунікації — дію чи бездіяльність. Для того, щоб досягти цієї мети, невід’ємною частиною комунікації є call to action (заклик до дії). Очевидно, що жодних дій, щоб зупинити війну, російська аудиторія, яка більш ніж на 70% підтримує політику Путіна, вчиняти не буде і не збирається.

«Сторі vs сторі»

Основними цілями щодо цієї аудиторії у короткостроковій перспективі є виключно інформаційно-психологічні операції, які (за стандартами НАТО) є складовою частиною стратегічних комунікацій. А у довгостроковій перспективі метою є перевага українського стратегічного наративу (української сторі) над російським стратегічним наративом (російською сторі).

Як формується «сторі» і в чому її важливість, я раніше писав та спілкувався з експертами галузі. У книзі українського письменника Валерія Примоста «Господарі світу» зображено, як одні цивілізації отримували перевагу над іншими завдяки силі своїх «сторі». На мою думку, Україна таку перевагу вже здобула. І ця перевага є абсолютною і незаперечною. Ця перевага у наступному періоді буде підкріплена текстовими, графічними, віршованими та музичними описами українського героїчного міфу. Це є важкою і масштабною роботою, однак вона буде виконана. Спрямована така робота буде на внутрішню українську аудиторію.

В той же час важливим напрямком роботи є руйнація російської «сторі» через пошук у ній вразливостей. Аналіз і розбір цих вразливостей комунікаційного характеру і є зараз однією з ключових цілей інформаційного протистояння з агресором.

«Zомбі-асвабадітєлі»

25 березня 2022 року в Москві відбулося засідання організаційного комітету з підтримки літератури, книговидання та читання в Росії. Головував на цьому засіданні керівник Служби зовнішньої розвідки Сергій Наришкін, який виголосив промову. Медійний супровід засідання відбувався на базі підконтрольної Наришкіну російської історичної спільноти.

У своїй промові Наришкін процитував твір Федора Достоєвського «Дневники писателя», в якому автор описує події війни з Туреччиною 1877—1878 років. Зокрема, Наришкін називає цю війну «освободітєльной» і цитує: «Спросите народ, спросите солдата: для чего они подымаются, для чего идут и чего желают в начавшейся войне, — и все скажут вам, как один человек, что идут, чтоб Христу послужить и освободить угнетённых братьев, и ни один из них не думает о захвате. Да, мы тут, именно в теперешней войне, и докажем нашу идею о предназначении России в Европе, именно тем докажем, что, освободив славянские земли, не приобретём из них себе ни клочка, а, напротив, будем надзирать за их же взаимным согласием и оборонять их свободу, хотя бы от всей Европы».

Оскільки я стежу за кар’єрою та роботою Наришкіна, то цей вибір твору і цього уривка здався мені напрочуд невдалим. Невдовзі український блогер Роман Шрайк підтвердив мої гіпотези, опублікувавши інший уривок із того самого «щоденника» Федора Достоєвського. Однак на цей раз  уривок містив сумну реальність, із якою раз по раз стикається «російська мрія» про роль «освободітєля». Ось цей уривок: «Помните ли, господа, как еще летом, еще задолго до Плевны, мы вдруг вошли в Болгарию, явились за Балканами и онемели от негодования.

...

Всё дело вышло из-за того, что обладатели голосов этих шли, как известно всему миру и особенно нам, спасать угнетенных, униженных, раздавленных и измученных. Еще до объявления войны я, помню, читал в самых серьезнейших из наших газет, при расчете о шансах войны и необходимо предстоящих издержек, что, конечно, «вступив в Болгарию, нам придется кормить не только нашу армию, но и болгарское население, умирающее с голоду».

Я это сам читал и могу указать, где читал, и вот, после такого-то понятия о болгарах, об этих угнетенных, измученных, за которых мы пришли с берегов Финского залива и всех русских рек отдавать свою кровь,— вдруг мы увидели прелестные болгарские домики, кругом них садики, цветы, плоды, скот, обработанную землю, родящую чуть не сторицею, и, в довершение всего, по три православных церкви на одну мечеть,— это за веру-то угнетенных!

«Да как они смеют!» — загорелось мгновенно в обиженных сердцах иных освободителей, и кровь обиды залила их щеки. «И к тому же мы их спасать пришли, стало быть, они бы должны почти на коленках встречать. Но они не стоят на коленках, они косятся, даже как будто и не рады нам! Это нам-то! Хлеб-соль выносят, это правда, но косятся, косятся!..»

И поднялись голоса.

...

«У нас, дескать, и зажиточный мужик так не питается, как этот угнетенный болгарин». А другие так вывели потом, что русские-то и причиной всех несчастий болгарских: что не грозили бы мы прежде, не зная дела, за угнетенного болгарина турке и не пришли бы потом освобождать этих «ограбленных» богачей, так жил бы болгарин до сих пор как у Христа за пазухой. Это и теперь еще утверждают.

...

А Болгария — это ведь дома. Мы их освобождать пришли, значит, всё равно что к себе пришли, они наши. У него там сад и имение, так ведь это имение всё равно что мое; я, конечно, не возьму у него ничего, потому что я благородный человек, да, правда, и власти не имею, но всё же он должен чувствовать и навеки быть благодарным, потому что раз я к нему вошел,— всё, что у него есть, это всё равно, что я ему подарил. Отнял у его угнетателя турка, а ему возвратил. Должен же он понимать это...

А тут вдруг его никто и не угнетает — какая обидная неприятность, не правда ли?».

Таким чином, саме Достоєвський, так емоційно цитований Наришкіним, пояснює, що роль «освободітєля» у випадку Росії — не більше, ніж самообман та самонавіювання, яке руйнується в той самий момент, коли «освободітєль» стикається з реальністю.

Те, що це відбувається регулярно, підтверджується публікацією Лєни Чиченіної, яка розповідає про події в Бучі. Її текст про «буденність зла», зокрема, містить докази того, як росіяни почали реагувати на добробут тих людей, яких вони прийшли «визволяти». Зокрема, Лєна Чиченіна пише: «Фактор, так часто обговорюваний і перетворений на меми про «нутеллу». Це наше «красиве життя». Будинки з цегли, ноутбуки, дорогі речі. Ситуацію погіршувало й те, що Буча — доволі заможне передмістя. Особливо це помітно в майже всьому приватному секторі. Люди дбають не лише про свої подвір’я, а й облаштовують газони за воротами. У нас чудовий парк, багато котеджних містечок, симпатичних житлових комплексів, дорогих автівок. А ці хлопці приїхали не з Москви і не з Петербурга, про що свідчать їхні телефонні розмови та оприлюднені згодом списки. Досить подивитися на їхні рідні міста на гугл-картах, щоби зрозуміти весь шок від контрасту. Шок, заздрість, обурення й ненависть».

Як бачимо, картинка 2022 року в точності і до деталей відображає картинку 1878 року, описану Достоєвським. Це означає, що Росія і народ Росії залишається в минулому і не має перспектив вибратися з нього. Замість того, щоб шукати можливостей іти у майбутнє, Путін і політичні еліти Кремля роблять усе можливе і неможливе, щоб залишити весь доступний їм світ у минулому.

Війна проти України, яка йде з 2014 року, — це спроба затягти Україну разом із собою до минулого. А свідоме руйнування української інфраструктури — це підтвердження того, що ментально Україна до минулого вже ніколи не повернеться. Натомість Росія намагається повернути Україну до минулого фізично, б’ючи по технологічних та економічних спроможностях України.

Канонізована психотравма

Підхід росіян до формування своєї «сторі» можна описати цитатою з російського фільму «ДМБ»: «мы твой недуг позорный — в подвиг превратим».

У 2013 році російський філософ та культуролог Андрій Пелипенко опублікував статтю «Судьба русской матрицы», на яку звернув увагу Валерій Пекар. У своїй статті культуролог виклав своє розуміння того, чим є Росія: «Прежде всего, следует задать себе вопрос: что мы имеем в виду, говоря о России? Территорию? Население? Политическую систему? Систему социокультурных связей? Даже рациональное сознание нередко упускает из виду, что историческая Русь/Россия постоянно меняла свою геополитическую конфигурацию, этнический состав, идеологические доктрины, не говоря уже о вариациях краткосрочных исторических конъюнктур. Изменения геополитического формата происходили всегда и будут происходить впредь: неприкосновенных границ в истории не существует. И относиться к этому надо спокойно: без истерического заламывания рук и фетишизации доктрины территориальной целостности.

Важно, однако, понять, почему даже самые ничтожные её нарушения вызывают в традиционном сознании столь бурные нервозно-воинственные реакции? Дело, видимо, в том, что даже символическая потеря территории мистическим образом умаляет корневую и самоценную идею, на которой держится мир русского традиционалиста – идею господства. Обстоятельства господства, его субъекты и объекты, его идеологическое обеспечение – преходящи. Сама же идея господства – надысторична и имеет основания в самой себе. Она – ментальный фундамент того, что собирает все компоненты социокультурной системы в устойчиво воспроизводящее себя целое – Русскую матрицу (РМ)».

Далі Пелипенко пояснює, що сенс існування людини у РМ полягає у служінні на благо «імперії»,  тобто суб’єкта, який уособлює собою метафізичну велич, панування над усім іншим. Звідси і головний наратив «віддати життя за вітчизну» (насправді — за велич імперії та її спроможність втілювати панування над іншими). Саме здійснення влади, панування і є основною ідеєю, яку втілюють росіяни, будучи лише маленькими гвинтиками машини, яку можна назвати «імперією». Однак мені здається, що втілення цієї ідеї є набагато глибшим і давнішим, ніж Російська імперія, яка, по суті, з’явилася не так давно.

В цьому сенсі мене дуже цікавить історія первородного розколу між умовним Києвом та умовною «імперськістю», до створення якої тоді залишалося ще більш ніж пів тисячоліття. Йдеться про суздальського князя Андрія Юрійовича «Боголюбського» — онука Володимира Мономаха та сина Юрія Долгорукого від половецької князівни (по суті, байстрюка). 12 березня 1169 року війська коаліції давньоруських князів на чолі з Володимиро-Суздальським князем Андрієм Боголюбським захопили і сплюндрували Київ. Чому Боголюбський це зробив, за яких обставин та яке значення мала ця історична подія, пояснює історик Вадим Арістов.

В інтерв’ю український журналіст Віталій Портников також пояснює, що завоювання Андрієм Боголюбським Києва та нелюдська жорстокість його військ щодо мешканців «старшого столу» Київської Русі є, по суті, прообразом першої українсько-російської війни.

Однак, із точки зору Вадима Арістова, дії Андрія Боголюбського мають не політичне, а в першу чергу сімейне значення. Бо відносини між князями були не формалізованими, а Київська Русь на той час була не єдиною і аж ніяк не централізованою державою. Сам факт перенесення цивілізаційного та державницького ядра Русі з Києва до Володимиро-Суздальського князівства перетворили на російський державотворчий міф саме у імперський час. Портников у тому ж інтерв’ю додає, що тяглість між Києвом та російсько-імперськими центрами влади була важлива для династії Романових, яким було конче потрібно заявити свої права на українські землі через ідею першородності і пов’язаності між престолом Володимира Мономаха, Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського.

Очевидно, з огляду на цей контекст, Олексій Арестович у своїх інтерв’ю неодноразово підкреслював, що війна між Україною і Росією  є саме війною за право первородності. Війна за Київ є війною за Києво-Печерську Лавру і первородний престол.

Однак саме у цій концепції і криється вертикально інтегрований імперський підхід, який є глибоко помилковим у своїй суті. Оскільки, як підкреслює Вадим Арістов, навіть унаслідок плюндрування Києва Андрієм Боголюбським та його військом Київ не втратив свого політичного та символічного значення. Саме через те, що Київська держава на той час була мережевим утворенням сімейного типу. Князі мали свої престоли у різних містах, але Київ виділявся виключно своєю «хронологічною старістю». Безпосередніх ознак панування Києва над іншими князівствами на той час могло і не бути. Він був першим серед рівних.

Саме через це, а також те, що Боголюбський, завоювавши Київ, все одно не посів київський престол, а повернувся до свого Володимиро-Суздальського князівства, і підштовхує мене до гіпотези, що атака на Київ була наслідком травматичного психологічного досвіду Боголюбського. Можливо, він страждав через те, що йому здавалося, що його не поважають у сім’ї (не вважають рівним серед рівних) через інакшість та його половецьку матір. Він боровся не за престол, а за визнання своєї величі і права бути серед рівних.

Вам це нічого не нагадує? Не згадуються слова Путіна, що він хотів бути найближчим партнером НАТО, але НАТО його не прийняло?

Цікаво, що історик Арістов наголошує, що руська політична еліта того часу, м’яко кажучи, проігнорувала досягнення Боголюбського, за які він пожертвував великою кількістю життів. Захоплення Києва, звичайно, помітили, але ця подія не стала чимось значущим.

Таким чином, концепція «величі», яку ми називаємо «імперською традицією», могла бути просто комплексом меншовартосі, який сформувався під впливом побутових реалій на півтисячі років раніше «імперських» процесів Росії. Вся ця описана і викохана «велич» є не більш ніж спробою самоствердитися та подолати свої внутрішні психологічні комплекси.

Звідси й легенда про «освободітєлєй», які на повірку виявляються набагато біднішими та більш недолугими за тих, кого вони хочуть «визволити».

Як не прийти на війну і перемогти

Концепція битви за київський престол та за первородство, яку пропонує Олексій Арестович, ставить нас на один щабель із московитами та суздальцями. Іншими словами, працюючи з аудиторіями всередині України та в Росії, нам потрібно масовано створювати контент, який буде переконувати респондентів, що саме ми, українці, маємо право на «старший престол» у Києві. А вся московитська історія — фейк, створений для того, щоб переконати ті самі аудиторії у протилежному.

Саме за такою схемою і діє сумнозвісна «протидія дезінформації», про смерть якої я писав нещодавно. За цією схемою фейк завжди буде протистояти антифейку. Брехлива стаття чи відео буде конкурувати у інфопросторі з іншою статтею чи відео, які розвінчують цей фейк. У результаті, переможе той, у кого більше грошей.

З моєї ж точки зору, боротьба за первородство в першу чергу має значення тільки для того, у кого цього первородства немає. А також для того, хто потребує самоствердження своєї спроможності серед навколишніх. Тобто для нащадків Андрія Боголюбського.

З іншого боку, нащадкам Володимира Мономаха абсолютно все одно, хто вважає чи не вважає їх первородними князями цієї частини світу, бо вони просто є і цього ніщо не може змінити. Їм не треба доводити це словами або діями, бо це аксіома.

Рух українського народу в майбутнє і постійне переродження можна уповільнити бомбами і ракетами, але не зупинити. Навіть якщо карлик, якому потрібно будь-що досягти самоствердження, прийме рішення про ядерний удар, це буде катастрофа і трагедія для всього людства, але у метафізичному просторі це не змінить нічого. Так само, як Андрій Боголюбський, Путін може спробувати владнати свої психологічні травми надмірним насильством. Але реальності це змінити не може. Він як був плебеєм землі Руської, так ним і залишиться.

Таким чином, успіх та ефективність української «сторі» (або стратегічного наративу) буде залежати не від кількості та якості контенту, який ми зможемо створити та максимально поширити. Її ефективність буде залежати від її стійкості (resilience) до атак із боку психічно травмованих претендентів.