Доля Європи вирішується в Україні. Не вперше, але…

«Уперше в історії доля щонайменше Європи вирішується в Україні». Такі або майже такі твердження легко зустріти у соцмережах і на популярних сайтах. Твердження, на перший погляд, справедливі. Але тільки на перший.

Насправді впродовж ХХ століття Україна й українці не раз грали одну з ключових ролей на «геополітичній шахівниці», і якби вони робили не те, що робили, щонайменше Європа була значно сумнішою, ніж вона є нині, і європейська цивілізація розчинилася б у євразійських драглях. Просто у ті часи реальна воєнно-політична суб’єктність України не фіксувалася чи майже не фіксувалася на рівні формально-політичному, а на додачу таких мас-медіа, як нині, що дають ефект присутності на місці подій, іще не існувало. От і виходило, що значущі речі відбувалися, але наче без України.

Почнімо, як то кажуть, ab ovo. Війна (точніше, страхітливий цикл війн) на теренах колишньої імперії Романових іще не стихла, як один із небагатьох українців-більшовиків Володимир Затонський написав Леніну таке: «Тричі ми здобували Україну, і тричі український народ викидав нас геть». Що ж, у спілкуванні між собою у ті часи частина ідейних більшовиків не соромилася говорити і писати правду. Потім їх – включно з Затонським – Сталін знищив, наслідком чого став страхітливий бардак у сталінській імперії, а потім – усі славнозвісні «приписки» та «корекції плану» за часів Брежнєва, проте це вже інша тема. Тут же зазначимо, що один із отих українських «копняків» по планах Кремля припав на 1919 рік, коли більшовики порівняно легко змогли окупувати більшу частину підросійської України, але так само швидко втратили її під тиском не так денікінського війська, як повсталих селян, що не хотіли «комунії». А ще перед тим уряд ЗУНР категорично відхилив пропозицію Кремля – ми вам збройно допоможемо у війні з другою Річчю Посполитою, ви натомість пропускаєте наші дивізії до Угорської радянської республіки, а там вони уже розійдуться по Європі – й до Австрії, і до Баварії (де також тоді постала радянська республіка), і навіть до Італії… З позиції сьогодення видається, що навряд би у Леніна та Троцького повністю вийшло їхня задумка, проте європейська історія точно стала б істотно іншою. Про 1920 рік і про роль українців у тому, що зірвалися плани більшовиків «напоїти червоних коней із Рейну та Марни» і «радянізувати Італію» (знов Італія! революційні настрої там справді буяли, але з них уміло скористався ленінський учень Муссоліні). А у 1932 році, коли СРСР націлився було на війну проти Польщі, кілька чинників зірвали цей «визвольний похід», і не випадково тоді Сталін написав Кагановичу та Молотову, що Україна є слабкою ланкою СРСР і становить небезпеку для всього радянського ладу. А якби цей «похід» удався, і друга Річ Посполита вже тоді виявилася обтята на користь СРСР і Німеччини (тоді ще – демократичної, але з гітлерівською НСДАП як найпотужнішою партією) а то й узагалі перетворена на «Польську радянську республіку» (був у Сталіна такий план у 1939-му, та не склалося)?

Ну, а під час Другої світової війни той же Сталін з кінця 1942-го змушений був легалізувати український патріотизм, де-факто – «український червоний націоналізм», бо за «великую Россию» навіть радянські генерали-українці не надто прагнули воювати. І право вести власну зовнішню політику УРСР одержала (під час війни уклавши навіть деякі міжнародні угоди), і право мати свою Червону армію, і статус українського народу як «великого», і багато ще іншого, включно з місцем серед держав-засновниць ООН. Але все це залишилося в затінку, у ювілейні «круглі» та «напівкруглі» роки «зустрічі на Ельбі» президенти США традиційно вітали Путіна, хоча реально першими зустрілися з американцями розвідники 1-го Українського фронту (де справді було чимало українців) під командуванням старшого лейтенанта Григорія Голобородька, у мирному житті слюсаря-механіка з Полтавщини. Що цікаво: серед американських розвідників були сержанти Джозеф Половський, Мюррей Шульман і Пітер Ситник, народжені в сім’ях емігрантів з українських теренів. Але війна в Європі була виграна, можна було відсунути українців у небуття, і «згори» було наказано назвати першими інших – розвідгрупу лейтенанта Олександра Сильвашка. До речі, білоруса…

А блокада Західного Берліну (24 червня 1948 року – 12 травня 1949 року), коли радянські війська перерізали всі сухопутні шляхи до західних секторів Берліну, що перебували під контролем США, Великої Британії та Франції? Розрахунок Сталіна був простий: без підвозу їжі та палива вояки західних держав довго не витримають, і змушені будуть здати Західний Берлін, а силою пробивати сухопутний коридор до нього не наважаться, бо Радянська армія на теренах Німеччини мала колосальну перевагу у живій силі, танках й артилерії. Але США задіяли свою величезну транспортну авіацію та важкі бомбардувальники для перекидання ресурсів у Західний Берлін. А збивати ці літаки Сталін не наважився: перевага у повітрі була на боці Заходу. Спитаєте: а при чому тут Україна? Справа в тому, що у той час на Західній Україні, у Польщі та Литві ще активно діяв збройний Рух Опору. І якби почалися масштабні бойові дії, то авіація західних держав перекинула б достатньо зброї для антикомуністичних партизанів, а вони, у свою чергу, змогли б вивести з ладу залізниці, якими постачалися радянські війська у Східній Німеччині. Зваживши все це, Сталін вирішив перемістити арену воєнного протистояння зі США на Схід, у Корею…

Наступний сюжет, пов’язаний з українським впливом на світові події, наче й загальновідомий, але… У першій половині 1950-х років українці-в’язні стали головною силою Опору у таборах ҐУЛАҐу Це змушений був визнати навіть не особливо прихильний до України Солженицин, пишучи, як радикально змінилося табірне життя, коли за колючий дріт потрапили «выдержанные широкоплечие хлопцы» котрі спершу поставили на місце кримінальників, а потім організували не одне повстання. Наслідком стала швидка ліквідація сталінського ҐУЛАҐу. Правда, потім постав брежнєвський ҐУЛАҐ, але то вже інша історія. Нарешті, розпад і ліквідація СРСР. Неучасть України в новому «союзному договорі» спершу спровокувала серпневий 1991 року путч ҐКЧП, а потім остаточно розвалила Союз. А те, що позиція України в тих подіях була вирішальною, сумніву немає – достатньо бодай побіжно переглянути спогади членів команд Горбачова та Єльцина. Проте і тут роль України не була належно оцінена – західні кореспонденти сиділи у Москві й описували події під оглядом свого місця сидіння, а вітчизняні інтелектуали якогось дідька намагалися підігнати українську дійсність під т.зв. «передовий» і «демократичний» московський копил. Отож якщо наразі щось і робиться вперше, так це на загал адекватне висвітлення ролі України й українців у новітній історії Європи та всього світу.

Джерело: День