Комунікація в блокадному місті. Мій маріупольський досвід

У Маріуполі я була з 24 лютого до 16 березня. Рідне місто потрапило у повну блокаду приблизно першого березня — без мобільного зв’язку, інтернету, електрики, тепла, води, харчів. У пошуках безпечного місця під час невпинних обстрілів я зауважила, як змінилась комунікація між людьми.

Суб’єктивно про виття сирен

Повітряна тривога особисто мене заспокоює та надає впевненості, що держава піклується та повідомляє про можливий напад. З 26 лютого ми ходили до бомбосховища школи мистецтв (біля драмтеатру), де з кожним сигналом усі мовчки вставали з дітьми і спокійно виходили із напівпідвального опаленого приміщення до бомбосховища, сиділи там годину, потім повертались до підвалу. Автоматична реакція на повітряну тривогу розвіювала панічні настрої та зберегла життя людям. Ми знали про запасні виходи та з принесли вогнегасники зі школи. Паніка починалася, коли розгромили електростанції, тож сигнали повітряної тривоги зникли. Тепер люди не знали, коли й звідки прилетять гради, ракети, міни, авіабомби.

Літак ми чуємо, коли він летить над нами. Діти підіймають голови, показують пальцем та кричать «літак!», матері нервово загонять їх до під’їзду, батьки намагаються розглянути траєкторію сліду від літака. Саме під час готування їжі ворог накривав двори — люди гинули миттєво чи отримували поранення. Траплялося це й тоді, коли люди стояли в чергах по воду і хліб. Словом, повітряна тривога — це дуже важливо.

 Маріупольці готують їжу надворі. Фото авторки

Життя без соцмедіа: типи блокадних комунікаторів

Відсутність електроенергії, отже, інтернету, а згодом і мобільного зв’язку, припинило поширення фейків та ворожої пропаганди. Звичайно, повідомлення ширилися різними каналами в соцмережах і месенджерах, проте до людей у Маріуполі не доходили. Потім ворожі комунікатори надсилали адресні повідомлення на мобільний номер, залякуючи людей і пропонуючи здати окупантам  вояків української армії чи зокрема з «Азова». Про це маріупольці повідомляли та демонстрували смски у чергах по воду.

У місті було кілька точок із гарним зв’язком, який проривався й не глушився; там люди й отримували меседжі, але не реагували на них або іронізували, адже були інші проблеми — виживання серед обстрілів та відсутності води й їжі.

Також поширювалися чутки, зокрема, що місто захоплять за два дні і буде мир, завезуть хліб, або чутки про розстріли місцевих мешканців українськими військовими. Найчастіше таку інформацію поширювали диверсанти, які захоплювали автівки мешканців приміських сіл Сартана або Талаківка, або автівки поліцейських. Агенти впливу з нехарактерним для маріупольців говором траплялися в чергах по воду чи їжу. Наприклад, диверсанти-«поліцейські» не реагували на прохання про допомогу від місцевих жителів, а лише відповідали завчені негативні меседжі: «вас всі покинули, але через два дні захоплять місто і все буде добре». Таким чином, відсутність великої кількості меседжів та каналів комунікації призвела до посилення усної комунікації, зокрема чуток й пліток. Міжособистісна комунікація в чергах не лише посилювала чутки, але систематизувала локальну інформацію (що де обстріляно, де безпечно або небезпечно).

Також відбувалась групова комунікація. Наприклад, до натовпу приїжджав із повідомленням представник поліції. Зокрема, я була свідком виступу начальника управління патрульної поліції  Донецької обласної Михайла Вершиніна, який повідомив про ситуацію в районах міста, дав поради, як поводитись під час обстрілів, повідомив про загиблих маріупольців (7 березня було відомо про півтори тисячі загиблих) та завершив виступ оголошенням, що Маріуполь офіційно отримав статус «міста-героя». Потім він відповідав на запитання людей із самоорганізованої черги за водою про офіційну позицію міста. Коли люди дізналися, що містом керують військові та заступник мера Михайло Когут, натовп почав кричати «Бойченко здриснул, Когут – мужик!».

Крім того, у наш двір приїжджав звичайний поліцейський та передавав листівку з офіційною інформацією від Міністерства оборони: 1) втрати ворога; 2) новини України; 3) новини Маріуполя. Поліцейський довго відповідав на питання, зокрема куди ще можна дістатися містом. «Слухайте небо, коли в дорозі», — радив мені він. І коли я шукала рідних, то слухала небо та мріяла почути повітряну тривогу, щоб бодай бути попередженою.

Потім поліцейські виїжджали, а в натовпі знаходився охочий голосно й зрозуміло прочитати українською дві сторінки новин. Натовп стояв тихо, уважно слухаючи «ведучого» з народу. Крім того, обговорювали неофіційну інформацію «з полів». Наприклад, у місті було багато вбитих ворогів, адже за тактикою противник спочатку відправляв резервістів, спостерігав, звідки їх «накривала» українська армія, і потім змінював тактику, «випускаючи» воєнних професіоналів.

Крім того, деякі маріупольці шукали новини в автівках на старих магнітолах, слухаючи середні чи довгі частоти. Потім переповідали групі людей у дворі, часом, звісно, інтерпретуючи інформацію.

Церква та волонтери теж стали важливими комунікаторами. Вони збирали списки людей, які потребували медичної допомоги чи харчів. Кожного дня ми записувалися і вірили, що колись привезуть усе необхідне, хоча наш номер в списку 1167 не був останнім.

13 березня я зголосилася як волонтерка записувати чергу на допомогу від церкви, де фіксувався один член родини, який тримає чергу, кількість членів сім’ї, кількість дітей та їхній вік. І дітей було багато. Кожен надавав інформацію про дві-три дитини, батьків з інвалідністю тощо. У кожного була віра і надія на порятунок від страшних обстрілів, спраги, голоду, холоду.

Журналісти, інфлюенсери, публічні люди, мер міста, депутати залишилися в онлайн-просторі, перебуваючи в комфортних умовах мирних міст, але інформацію від них ніхто не чув, адже всі були без зв’язку. «Я читав у фейсбуці місцевого громадського активіста, сидів в підвалі, готував на вогнищі і всьому вірив! А він від початку війни жив у Запоріжжі», — скаржився мій колега.

Поліцейські також розповідали про професійну роботу закордонних журналістів, які працювали в блокадному Маріуполі та мали змогу через супутник передавати інформацію на «велику землю». Саме вони повідомили про наступ із півночі на Маріуполь, тож, за словами поліцейського, на них відразу почали полювати загарбники.

 Маріупольці виїжджають із міста. Фото авторки

Інформація про зелений коридор

Досі намагаюся зрозуміти, як люди самотужки «пробили» коридор життя й порятунку, адже в суспільстві вже панувала безнадія, в декого закінчувалися харчі та паливо. Гроші не мали цінності.

Уперше я почула про коридор від співробітника церкви. Він повідомив, що перші автівки пробилися 14 березня, і потім водії зателефонували знайомим із Запоріжжя до Маріуполя (дехто знав про вищі точки в місті, де ловить мобільний зв'язок). Поліцейський говорив, що офіційно зеленого коридору немає і що це питання вирішується на високому рівні в Женеві.

Коли я знайшла врятованих саме 14 березня, то мені підтвердили, що люди домовлялися самі і з однією стороною, і з іншою саме про проїзд, адже були у відчаї та їхали на свій страх і ризик. У перший день виїжджало чимало «крутих» автомобілів впливових маріупольців. І колон було кілька: спочатку ранішні, потім окремо їхала друга колона, до якої дорогою примикали інші автівки. Цікаво, що 14 березня колона їхала мостом у Василівці, який згодом підірвали. А 15 березня вже без попередження машини доїжджали до того мосту і повертали, шукаючи об’їзд. Свідок виїзду колони 14 березня згадує: «За Кам’янським нас тримали на пагорбі три години, почався обстріл, знов усі снаряди лягали поряд, було дуже гучно. Один із водіїв пішов до військових сперечатися, щоб пропустили, через три хвилини прибули поліцейські та провели колону до Запоріжжя».  Всі машини мали символічні написи російською «Дети», білі шматки тканини або рвані білі пакети на ручках дверей, дзеркалах, антенах.

Постефект блокадної комунікації

Єднання людей біля вогнищ чи в чергах не було марним: звичайні люди стали волонтерами та погодилися вивозити маріупольців. У соціальних мережах з’явилися групи чи просто пости на особистих сторінках із інформацією про пошуки людини в Маріуполі або про стан житлових будинків, інфраструктури, навіть гаражних кооперативів.

Крім фейсбука, ютуба та інстаграма активно використовують месенджери, причому більшість проукраїнських каналів у телеграмі, а проросійських – у вайбері, хоча в телеграмі вони теж є. У цих каналах за півтора місяці назбиралося чимало фото і відео з Маріуполя. Деякі з них зроблені загарбниками, й на них можна побачити, як руйнувався Маріуполь в процесі бойових дій.

Під час блокади люди втрачають доступ до звичних джерел інформації, тож починають шукати альтернативу та вірять у факти, які бачать на власні очі: бомбування з літаків, ракетні обстріли з моря тощо. У блокаді немає напівправди, напівтонів: люди шукають, знаходять і бачать істину самі.