Віднині наша країна сповідує одну релігію

Ми мали стати легендою. Частиною якогось світового епосу (чи є такий?) про те, якими були українці. Добрими. Працьовитими. Співучими. Намагалися протистояти бісовій навалі. Але що ж вже…

А країна, яка жила собі своїм життям, сіяла хліб, ростила дітей, влаштовувала розборки в ФБ, раптом дала просратися другій армії світу.

Так, другій армії. Не варто принижувати наших воїнів, розповідаючи, що вони воюють проти бомжів і алкоголіків. Не варто знецінювати наші смерті.

Країна, від запеклої і сильної боротьби якої стався шок у найкрутіших, як ми думали, політиків світу. Пам'ятаєте заяви на початку війни та через 3-4 тижні?

Країна в центрі Європи веде свою запеклу й віковічну боротьбу за право бути. Ми стали блокбастером для світу. І все чекаємо, що світ зрозуміє повною мірою, що не вийде залишитися просто віртуальним спостерігачем з навушниками і джойстиком в руках. Доведеться розсунути рамку екрану і – ласкаво просимо у нашу нову реальність.

Ми бідкались, я пам'ятаю це, що в армію через нестачу роботи у себе вдома йдуть сільські хлопці – ну як же вони розберуться зі складною зброєю?! Та вони не лише розібралися, демонструючи небувалу точність попадання. Вони ще вчитимуть світ, як тією зброєю користуватися.

Наша армія – це не лише ті, хто планував свою військову кар'єру. А і ті, хто ще вчора і ніколи не думав навіть брати до рук зброю. А виявилось, що слова "воля або смерть" – це не просто набір літер і звуків. Є те, що не можна пояснити. Не пояснюється воно.

Ми хоронимо наших убитих і оплакуємо кожного. Ми знаємо, що війна забирає не лише вбитого, загиблого чи розтерзаного. Вона робить просіку в роді людському. Вона вбиває ненароджених. Вона знищує мрії. Вона не дає більше ніколи дихати на повні груди тим, хто залишається.

Звірства, як виявилось, мають національність. Ця національність – росіянці. Всі ті, хто живуть на проклятій території. Всі ті, які благословили і благословляють далі всі дії ненормального кремлівського карлика.

Я знаю, ми для них – початок кінця. Такі нелюдські режими не мають права на існування. І не будуть існувати. От побачите.

Я ненавиджу. І ця ненависть не спалює мене, а тримає на світі. Ні, я не на стадії презирства. Моя ненависть – це і презирство, і відраза, і огида.

Окрім жаги свободи і волі, я передам онукам презирство, відразу і огиду до них. Бо вони – смертельно небезпечні. Назавжди. Для всіх. Вони – попіл і тлін.

Я завжди обережно поводилась зі словами про смерті. Але так було раніше. До.

Тепер я хочу, щоб смерть і горе поселились назавжди в кожній росіянській родині. У кожній. Щоб наші сторозтерзані діти приходили до них щоночі. Щоб наші замучені жінки стали для них жахом на все їхнє нікчемне життя. До скону.

Наша країна має колір нашої військової форми.

Наша країна має сталеві нерви і чутливе серце.

Наша країна сповідує одну релігію, і ця релігія – ЗСУ.

Джерело: блог Зої Казанжи