Важливо – знищити бодай одного загарбника

Валерій Олександрович – дитина війни, адже народився 1941 року. Розповідаючи про себе каже, що працював на вагоно-ремонтному заводі у місті Жмеринка. Спочатку був робітником на лісоскладі, а потім два роки – машиністом кисневої станції.

Вищу освіту здобував у Київському політехнічному інституті й вивчився на інженера-механіка. До того ж, в інституті був учасником-вокалістом народної капели бандуристів.

Після навчання його направили на Чернівецький «Машзавод» й там 20 років обіймав різні посади: від майстра виробничої дільниці до заступника головного інженера.

- А звідти вже «партія кидала» туди, де старі директори. Направили мене молодого в Садгору, де працював керівником ремонтно-механічного заводу. Це вже був завод лісової галузі, якій віддав 10 років, - розповідає читачам «Погляду» Валерій Олександрович.

- Але ці біографічні дані неважливі, - переконаний чоловік. – Це не те, заради чого я погодився на цю бесіду.

Також чернівчанин додав, що працював і на приватний бізнес у царині газифікації сіл та невеличких міст областей. У Чернівецькій області він був регіональним менеджером фірми «ПластМодерн». Каже, що його стаж роботи складає щонайменше пів століття.

- Якщо поставити на важелі з одного боку розмір пенсії, а з іншого - стаж роботи та вкладені зусилля, то якими будуть ваші оцінки, чи є справедливість?

- Не зовсім справедливо. Але зараз не час скаржитися і ми, звісно, співчуваємо країні…

Коли досяг пенсійного віку, то пенсії були мізерними. І працюючи на приватний бізнес навіть не зважав на ті виплати розміром в 150 гривень. Це 2001 року дружина подала мої документи на оформлення пенсії, оскільки я потрапив до реанімації, пережив клінічну смерть і на лікарняному ліжку зустрів своє 60-річчя. У той період я працював головним інженером на «Газкомплектприладі» і мене з роботи забрала «швидка».

«Ніколи не міг подумати, що доживу до такої ганебної війни»

- Держава у нас хороша, але пенсіонери недооцінені і незважаючи на це, ви не запрошуєте «рускій мір», а, навпаки, допомагаєте Україні вистояти у ролі волонтера?

- У жодному разі «рускій мір» не запрошуватиму. Я трохи іншого виховання, нормального. Я ріс і виховувався без батька, він ще на тій війні загинув. Але я ніколи не міг подумати, що народився на початку тієї війни і доживу до такої ганебної, противної, як зараз. Дуже сумно з цього приводу. Але незважаючи на це, упродовж усього життя я завжди був активним в спорті, самодіяльності, драматичних гуртках… Чого лише не було в Жмеринці, де я зростав. Однак родом я не звідтіля, родився на Кавказі. Адже мій батько – кадровий офіцер – там служив до війни. Виходить, я народився 1941 року, а батько вже загинув…

Я би не сказав, що є великим волонтером. Можу охарактеризувати себе і невелике коло моїх друзів, що ми просто активні люди.

Міські ховаються на дачах, а сільські – гостюють в місті

- Кажете, що ваші «біографічні дані неважливі» й «це не те, заради чого я погодився на цю бесіду»...

- Так. Я прийшов, щоб наголосити, що людина усе своє життя повинна бути активною, особливо в такий час, як зараз. Нині багато людей, яких навіть особисто знаю, чекають доки там, на передовій, захистять Україну і, дай Боже, переможуть. А тим часом вони переховуються. Спостерігав такі випадки, коли наші, чернівецькі, ховаються на дачах, а сільські, навпаки, приїжджають і гостюють у місті. Що це таке? Як це можна терпіти, коли там тобі забезпечують спокій та гинуть люди, гинуть кращі люди? Невже незрозуміло, що треба йти і захищати нашу землю, людей?

- Для вас події 24 лютого були очікуваними?

- Ще перед повномасштабною війною, коли Україна була оточена колонами з боку Білорусі та ворожою військовою технікою зі східного боку й нам казали «нет-нет, ето ученія», ясно було одне, що готують напад. Та й раніше читав багато матеріалів і для мене ця війна була очікуваною.

- Чим були зайняті перед початком повномасштабного нападу росії на нашу державу?

- Якось виступав у складі чоловічої хорової капели «Дзвін» при ЧНУ на одному невеличкому зібранні, а вже було всім ясно, що планується наступ, й ми співали пісню:

«Наливаймо, браття,

Кришталеві чаші,

Щоб шаблі не брали,

Щоб кулі минали,

Голівоньки наші…».

Пісня закінчилася, а я кажу: «Стоп, а хто готовий захищати країну, щоб шаблі не брали і кулі минали? Підніміть руки». Я підняв руки і ще двоє, більше ніхто. Вийшло, наче жарт. Тим двом сказав, що про все дізнаюся у військкоматі, бо на той час вже формували загони самооборони. Тож зайшов туди, де добровольців реєструють. У мене вже була заява написана і викладено там все, що необхідно. Але вік не вписав. Вважав, що це неважливо, важливо, щоб людина могла у руках тримати зброю і хоча б одного-двох загарбників вбити. Ось і все. Одного навіть. Досить. Навіть розмови були у різних колах, що Україна переможе, бо у нас мінімум 4 мільйони добровольців і якщо кожен «розбере» по одному ворогу, то все. І ось прийшов у відділ, де збирають ті списки, поговорили, а мене запитують: «А скільки вам років?». Кажу, ще не звик вимовляти свій вік, але ось там вказано рік народження. «Ого!..», - відповіли. Я ж все одно наполіг: «Адреса там є, тож якщо буде крайній випадок, то я готовий». Тим паче, добре кермую, фізично працюю на дачі, то ще можу дати відсіч ворогу!

«Кожен має щось робити й не сидіти склавши рук»

- Вас не взяли до війська, але в тилу також можна бути корисними й наближати перемогу та мир?

- Звичайно. І зараз наші дії – допомагати, хто чим може. Якщо маєш достатньо коштів, то можеш допомогти армії фінансово. Ось я, наприклад, свої ковідні гроші перерахував на потреби ЗСУ. А якщо ти можеш вийти просто на якийсь захід, який проводять в місті на підтримку тих же армійців або ж навіть на поховання героїв, це вже також плюс. До слова, ми з дружиною віднесли необхідні предмети побуту, які були в заявках для військових – ковдри, подушки, засоби гігієни. Тобто віддаєш те, що можеш. Не можеш тисячі перерахувати, не можеш десятки, то перерахуй декілька гривень. Мільйони людей зроблять так само і це вже буде два мільйони. Вважаю, що кожен має щось робити й не сидіти склавши рук.

Ось у нас в організації «Турбота» дівчата з місяць займалися нарізкою стрічок, які необхідні для створення маскувальних сіток, кікімор. Я туди приносив спеціальну тканину, яку мені допоміг дістати товариш Ілля Миколайович. Він працює на підприємстві, де шиють предмети одягу і коли звертався до нього, то він з дозволу директора заготовляв мішки з обрізками тканин. І декілька разів я зміг привезти необхідний матеріал, але потім вони перейшли на другий вид амуніції – бронежилети, тож відходів вже не було.

!
Навіть розмови були у різних колах, що Україна переможе, бо у нас мінімум 4 мільйони добровольців і якщо кожен «розбере» по одному ворогу, то все Валерій Олександрович

Згодом до «Турботи» прийшла лікарка й розповіла, що їхній заклад виділив спеціальне приміщення, де вони заготовляють тушонки для воїнів, але їм дуже не вистачає банок. То я за декілька підходів знайшов ці банки, помив і передав їм 80 штук. А потім знову туди навідався, а вони вже нічого не варять. Видно, порося закінчилося чи що. Таке, поки перерва.

Тобто кожен робить те, що може. Але робить. Не лежить на дивані, не чекає, що там, на передовій, хлопці будуть захищати країну і гинути. Ось в цьому весь смисл життя.

Також ми з дружиною прихистили двох жінок з доньками. Вони пожили в нас місяць, а потім, нічого нам не сказавши, купили квитки і повернулися до Києва. Але я їм казав, щоб ще не їхали, не поспішали. Тим паче, що офіційні джерела постійно попереджають, що в столиці досі небезпечно.

- Встигли за своє життя виростити дітей?

- Син уже дорослий, йому 60-й рочок пішов. Зо п’ять років тому виїхав до Каліфорнії. Там онучка. Вона зі своєю сім’єю запросила його з дружиною на возз’єднання родини.

- Що зараз вважаєте надважливим?

- Важливо бути в житті активними, завжди. Оце саме основне і особливо - зараз, у період війни це сам Бог велів.

- Де можна почути ваш виступ у складі чоловічої хорової капели «Дзвін»?

- Часто виступаємо на вулиці Ольги Кобилянської та біля пам’ятника Т. Г. Шевченку з патріотичним репертуаром (і стрілецькі, і народні пісні). Щосереди о 17:00 на Панській проводимо репетиції й збираємо кошти на підтримку ЗСУ. Наразі наша хорова капела налічує близько 20 осіб.

- Чи були думки зробити виступ для воїнів, щоб підтримати бойовий дух солдат?

- Не можу таке вирішувати, бо я не керівник. Але це можливо було б організувати, я не проти. Бувало, що ми в селах проводили виступи. Також нас запрошували до Снятина на відкриття пам’ятника Степану Бандері.

- Уже засадили дачну ділянку?

- У нас така, умовна дача. Це дача, яка належить сестрі моєї дружини, яка живе і працює в Америці. То ми доглядаємо ділянку: половину скошуємо, а половину відводимо на грядки. Я допомагаю в основному, коли необхідно було зробити огорожу, фіртку, браму, або ж старі дерева позрізати, а натомість висадити нові. Зараз дружина все необхідне посіяла, залишилося ще помідори висадити, коли розсада підросте.

- Як захищатися від негативних новин?

- Своєю активною позицією і участю. Необхідно робити те, що можеш. Ось і весь принцип.

- Які б дали поради собі в молодому віці, враховуючи теперішній досвід?

- Не даремно кажуть: «Якби молодість знала, а старість могла». Собі молодому? Боже, так багато втрачено… Це питання таке, що можна філософствувати довго. Собі молодому порадив би бути розумнішим (усміхається, - авт.). У дитинстві був не надто розумним, бо навчався на відмінно, а зі школи виганяли за куриво.