Як українське ТБ стало прикладом для іноземних ЗМІ в антиросійській пропаганді

Повномасштабна війна Росії проти України триває вже майже два місяці.

Разом з бійцями ЗСУ паралельно на інформаційному фронті воюють й команди каналів ICTV та СТБ.

Про психологічну рівновагу, запити іноземних ЗМІ і те, чого зараз не вистачає найбільше, розповіла в інтерв’ю керівниця виробничої служби Starlight News Оксана Дихніч.

‒ До каналу звертаються іноземні редакції, щоб дізнатися про роботу холдингу під час війни.

Що найперше їх цікавить?.

‒ Так склалося, що комунікацією з іноземними колегами опікуються Наталя Луценко та Володимир Рунець – без перебільшень одні з найкращих українських журналістів.

Володимир, зокрема, декілька разів включався для прайму BBC і детально інформував і про перебіг бойових дій, і про наші умови роботи: просто під час одного з його включень пролунала сирена і було видно, як ведуча в лондонській студії щиро перелякалася.

Але Рунець завершив свою думку, бо якраз йшлося про необхідність істотного збільшення допомоги з боку Заходу.

В цілому, іноземні редакції відверто вражені тим, що ми продовжили мовлення з Києва, на який тривав наступ ворога.

Нам приємно спілкуватися з колегами з CNN, ми на постійному зв’язку з найбільшими мовниками Польщі, Франції, США.

Їх цікавить, чи не страшно нам працювати – і ми відверто кажемо, що не маємо права на страх, бо пів країни живе в набагато жахливіших умовах.

Питають щось на кшталт, чи відчуваємо себе героями.

Відповідаємо, що герої – це наші захисники, які собою закривають весь український народ від російської навали.

А ми просто робимо свою роботу.

‒ Чи зверталися до досвіду іноземних медійників, які також працювали за воєнного стану?.

‒ З 2014 року я постійно чую від іноземних політиків, журналістів, експертів: якщо хтось і знає, як давати відсіч російській агресії – то це ви, українці, бо ви боретесь і перемагаєте.

І тому до нас постійно звертаються не лише по інтерв’ю, а й по консультації щодо питань протидії російській пропаганді.

Тому що війна, яку розпочала РФ проти України, не має жодних аналогів ані в сучасній, ані в більш віддаленій історії.

Після бомбардування Дорогожичів ми усвідомлювали, що можемо стати наступною мішенню.

‒ Чи було страшно працювати у Києві весь цей час з початку війни?.

‒ Ми повністю усвідомлювали всю небезпеку працювати із Києва, коли навколо нього точаться запеклі бої і є постійна загроза ракетного удару.

Після бомбардування Дорогожичів ми усвідомлювали, що можемо стати наступною мішенню.

Але на страх не було часу, і ми швиденько змонтували студію просто у бомбосховищі.

І того вечора вперше вийшли звідти у прямий ефір.

В кадрі був Орест Дрималовський, поза кадром – вся команда, тому що постійно лунали сирени.

Я особисто остаточно переконалася за цей час: головна рушійна сила українців – любов.

Любов до своєї землі, до Києва, до української армії, до дітей, батьків, друзів.

Якщо є любов, то немає страху – може бути усвідомлення небезпеки, але не страх.

І наша команда – така сама невід’ємна частина українського народу.

Ми любимо один одного, любимо те, що робимо і тих, для кого це робимо – наших глядачів.

Коли одного «накриває», то поруч завжди є колега, який це помітить і підставить плече.

‒ Як намагаєтеся триматися у психологічній рівновазі, не брати близько до серця невтішні новини?.

‒ Кожен в команді знає, що він робить і навіщо.

Коли наш журналіст Олег Корнієнко повернувся з першої зйомки зі щойно звільненої Бучі, то довго мовчав, перш ніж написати сюжет.

Але він усвідомлював, що мусить це зробити, щоб світ знав правду про вбивства, мародерства, ґвалтування, які коїли росіяни.

З 24 лютого ми працюємо невеликою командою, в якій присутні виключно ті, хто задіяний у виробництві: журналісти, оператори, редактори, ведучі, координатори, інженери, продюсери, режисери, водії, прибиральниці.

Саме ці люди потрібні для того, аби забезпечити виробничий процес.

Без них нічого б не було – без їхньої мужності, самовіддачі, відповідальності.

І я дякую кожному з них – і за роботу, і за підтримку: коли одного «накриває», то поруч завжди є колега, який це помітить і підставить плече.

Це може виглядати по-різному: тобі запропонують чаю, обіймуть, запитають «як ти?» і вислухають.

Але ніхто з команди ніколи не пройде повз людину, якій потрібна допомога.

Це відчуваєш просто інтуїтивно, навіть не за виразом обличчя.

Згодом тобі стає легше, і ти вже готовий допомогти іншому.

Таке собі «коло сили» допомагає та надихає.

Багато хто живе на каналі – він став домом в прямому розумінні для всіх нас.

А особливо для тих, хто втратив свої оселі, бо росіяни їх зруйнували.

Був період, коли навколо Києва йшли запеклі бої.

Ті, хто працює позмінно, брали з собою родини, тому що не були впевнені, що буде можливість повернутись додому.

Так, навіть зараз страшно про таке писати, але це наше життя.

Сергій Соловйов, головний оператор SLM News, куховарить для своїх колег.

Наприклад, режисер монтажу Дмитро Слатвинський привіз свого літнього батька.

Коли лунали сирени, то ми всі допомагали йому спускатися у бомбосховище, бо йому важко рухатися.

І я вже втратила рахунок кількості домашніх тварин, які мешкають на каналі разом зі своїми господарями – здебільшого це котики, але є й собаки, птахи, щури.

Раніше ми вважали, що ми банда, а виявилися родиною.

Війна війною, але ж красу та весну ніхто не скасовував.

‒ Яка подія за час війни вас запамʼяталася найбільше?.

‒ Таких історій дуже і дуже багато.

8 березня мені зателефонувала Олена Пінчук – сказала багато добрих слів всьому колективу, подякувала за мужність працювати в таких умовах, поздоровила зі святом весни.

Я розповіла про нашу роботу і поділилася радістю, що нарешті знайшла і запросила на канал майстриню манікюру.

І Олена Леонідівна наполягла на тому, аби всім дівчатам зробили манікюр її коштом.

Бо війна війною, але ж красу та весну ніхто не скасовував.

‒ Чого ви бажаєте українцям?.

‒ Перемоги та миру.

І важливо усвідомлювати, що після того, як ми переможемо, почнеться відбудова країни, а не відпочинок.

Складна і велика робота, якої вистачить на всіх.

Але спочатку – Перемога!.