Скабєєву на нари. Наскільки реально притягти до відповідальності російських пропагандистів

«В наш час уже не страчують. Але усім "скабєєвим", "вечірнім мудозвонам", вибачте, фронтовим брехунам та їхнім керівникам у Москві варто запам’ятати: фінал вашого життя буде за ґратами. В кращому випадку». Це слова українського президента Володимира Зеленського, адресовані російським пропагандистам. Їхня багаторічна брехня й розпалювання в душах росіян (і не лише, адже аудиторія російських медіа є й за межами Росії) ненависті до України та цивілізованого світу — одна з головних причин того, що сьогодні загарбницький напад Росії на Україну підтримує понад три чверті тамтешнього суспільства. І зараз вони щодня брешуть, заперечуючи злочини російських військових в Україні та переконуючи, що українці самі себе вбивають і руйнують свою країну. В історії є приклади, коли за пропаганду, яка уможливлювала геноцид та інші злочини проти людяності, судили і страчували.

Найвідоміший прецедент — це суд над нацистськими пропагандистами Юліусом Штрайхером та Гансом Фріче. Штрайхера стратили за підбурення до вбивства євреїв, тобто злочини проти людяності. До останньої миті свого життя він не відмовився від нацистських поглядів, назвавши Нюрнберзький процес «тріумфом світового єврейства». Після страти його тіло спалили, а попіл розвіяли з літака; так роблять, коли не хочуть залишати могили, яка може стати місцем паломництва прибічників людиноненависницької ідеології. Фріче визнав свої злочини, хоч і не покаявся; він був частково виправданий, однак засуджений за розпалювання антисемітизму та провів у в’язниці дев’ять років. По завершенні терміну ув’язнення він прожив три роки й помер від раку.

Інший відомий приклад — трибунал, створений Організацією об’єднаних націй, який судив винуватців геноциду в Руанді, у тому числі працівників «Вільного радіо й телебачення тисячі пагорбів» (RTLMC), підбурювачів геноциду народу тутсі в Руанді. Судили тоді також головного редактора видання Kangura Хасана Нґезі. Коли хуту, які становлять більшість руандійського населення, почали вбивати тутсі, RTLMC заохочувало «давити тарганів» і давало підказки, як знаходити і вбивати жертв. Гарвардському економісту вдалося знайти зв’язок між покриттям цієї популярної в Руанді радіостанції та масштабами геноциду — там, де мовило RTLMC, скоїли значно більше вбивств. Нґезі та ведучого RTLMC Фердинанда Нахіману засудили до довічного ув’язнення, ще одного працівника радіостанції — Жана Боско Барайяґвізу — посадили на 35 років. Директорка RTLMC Валері Бемерікі втекла з країни, але потім повернулась і отримала довічне ув’язнення. Власника RTLMC, бізнесмена Фелісьєна Кабугу, знайшли та заарештували 2020 року — за 26 років після геноциду. Зараз на нього чекає суд.

Отже, хороша новина: це в принципі можливо, прецеденти є. Погана: прецедентів небагато, й вони стосуються ситуацій, коли геноцид очевидний і визнаний усім цивілізованим світом. І ще один важливий нюанс: успішні процеси, які призводять до покарання причетних до геноциду пропагандистів, відбуваються, коли режим, що організував геноцид, уже повалений.

Окремого суду над скабєєвими не буде: справи щодо російських пропагандистів можуть розглядатись лише у контексті інших злочинів, скоєних у ході агресії Росії проти України. «Такі справи можуть бути лише суміжними, пропагандисти не будуть самостійними виконавцями та злочинцями у разі створення трибуналу чи використання Міжнародного кримінального суду. Вони будуть прирівнюватись до воєнних злочинців за розпалювання ворожнечі, за заклики до геноциду тощо. Їхня відповідальність залежатиме від у доведення складу злочину», — коментує виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко.

Міжнародний кримінальний суд — той орган, який може розглядати справи проти російських воєнних злочинців — почав працювати 2002 року, вже після трибуналів проти нацистського керівництва й розпалювачів геноциду в Руанді. Він постійний, у його  компетенції — розгляд випадків геноциду, воєнних злочинів і злочинів проти людяності. Подавати до нього звернення можуть держави-учасниці Римського статуту. Україна підписала статут 20 січня 2000 року, але не ратифікувала. Але Україна надала згоду на юрисдикцію Міжнародного кримінального суду  не як держава-учасниця. Тому у березні головний прокурор Міжнародного кримінального суду у Гаазі Карім Хан вирішив почати  нове розслідування щодо скоєння Росією воєнного злочину й злочину проти людяності в Україні (перше розслідування злочинів Росії суд почав 2014 року). Тим часом до офісу прокурора звернулись уже чотири десятки держав.

За двадцять років роботи Міжнародний кримінальний суд мав справу переважно з невеликими країнами. Тож справа проти політичного та військового керівництва Росії буде важливим прецедентом.

Також Україна сподівається на створення окремого трибуналу саме щодо злочину агресії — ані Міжнародний кримінальний суд, ані Міжнародний суд ООН не вповноважені розглядати такі злочини. «Механізм створення спеціальних трибуналів уже є, і це цілком вірогідний варіант. Але всі попередні трибунали створювались, коли не було Міжнародного кримінального суду, а зараз він існує. І навіть якщо Росія не визнає його юрисдикцію, це не означає, що справи проти її громадян не можуть там розглядатись. Втім трибунал потрібний, оскільки він зможе розглянути сукупність об’єднаних  та пов’язаних між собою злочинів», — каже правозахисник Максим Буткевич.

Щодо розгляду злочинів Росії у міжнародних судах Україні слід запастися терпінням: такі процеси можуть тривати роками. Олександр Павліченко згадує справу колишнього президента Судану Омара Аль-Башира, якого звинувачували у злочинах проти людяності та воєнних злочинах у Дарфурі. Її розглядали п’ятнадцять років. Після винесення ордеру на арешт Аль-Башир став невиїзним — якби він потрапив до будь-якої країни, що підписала Римський статут, був би негайно заарештований. 2021 року в Судані відбувся переворот, і нова влада має намір передати Аль-Башира до Міжнародного кримінального суду.

Довести щось у міжнародних судах нелегко.  «Нюрнберзький трибунал був радше політичним, ніж юридичним. Проблема трибуналу щодо України, коли він буде призначений , та МКС утому, що він намагається бути суто юридичним», — пояснює Олександр Павліченко. Прикладом є кримінальний процес у справі щодо збитого над Україною 2014 року малайзійського літака МН17 — він триває вісім років.  «Факт очевидний: літак могла збити або Україна, або  якщо не Україна, то Росія. Сумнівів у тому, що Україна до цього не причетна, немає. Але довести, що це зробила Росія, у юридичному контексті і вимагати виплати відшкодування та покарання конкретних людей дуже складно», — каже правозахисник.

Засудити пропагандистів можна й на національному рівні — в українських судах та судах інших держав. Віцепрезидент Української асоціації міжнародного права Тимур Короткий каже, що варто використовувати всі можливі юридичні механізми притягнення до відповідальності російських пропагандистів, на міжнародному та національному рівні. В Україні варто відкривати кримінальні провадження за пропаганду агресії, заклики до геноциду, підбурювання до воєнних злочинів. Тимур Короткий вважає відкриття проваджень та розслідування дій російських пропагандистів «юридичним, політичним і моральним обов’язком» України. Якщо Росія капітулює або там зміниться влада, можливими будуть справи і в російських судах. Засудження нацистських злочинців у самій Німеччині відбувалося протягом усієї повоєнної історії; так само на національному рівні карали винуватців геноциду в Руанді. «Важливо переслідувати російських пропагандистів в усьому світі відповідно до принципу універсальної юрисдикції. Вже відкрити кримінальні провадження в іноземних державах щодо воєнних злочинів та злочинів проти людяності, скоєних російськими військовими на території України», — додав він.

Перший віцепрезидент Української асоціації міжнародного права  Микола Гнатовський вважає, що справа на національному рівні буде однозначно більш ефективною: українські суди працюють швидше за міжнародні та є ближчими до контексту. «У міжнародному  кримінальному праві є такий принцип, що основну роботу з притягнення до відповідальності держава має робити самостійно. А на міжнародний рівень передавати те, з чим вона не може впоратись», — пояснює правник.

За що, власне, можна покарати пропагандистів? На жаль, не за брехню, каже Максим Буткевич, адже дезінформація сама по собі не є злочином. В усіх випадках, коли медійників притягали до відповідальності, йшлося про підбурювання до вбивства, геноциду та злочинів проти людяності. Микола Гнатовський каже, що у міжнародному кримінальному праві є лише один окремий склад злочину саме для пропагандистів: прямі та публічні заклики до геноциду. Саме таку форму участі в цьому злочині визначає стаття 25 Римського статуту.

Щодо інших воєнних злочинів та злочинів проти людяності окремих норм, які можуть стосуватись медійників, немає. «Важливо юридично довести їхню участь в агресії та геноциді, пособництво через співучасть у злочині проти людяності та у воєнних злочинах, заперечення та виправдання воєнних злочинців. І не лише конкретних людей, але й російських ЗМІ та російської системи пропаганди. Саме юридично довести й розслідувати причинно-наслідковий зв'язок між російською пропагандою та її виконавцями і міжнародними злочинами, скоєними у межах державної політики Росії», — каже Тимур Короткий. Не можна виключати й інші склади злочину в іноземних юрисдикціях щодо пропагандистів російських ЗМІ, які працювали на територіях інших держав.

Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за пропаганду війни: у статті 436 йдеться про публічні заклики до розв’язування війни та збройного конфлікту. «Ця норма ідеально підходить до путінських пропагандистів, які закликали до нападу на Україну», — каже Микола Гнатовський.

Підставами також можуть бути дві суміжні статті. 436-1 встановлює відповідальність за пропаганду комуністичного, націонал-соціалістичного тоталітарних режимів, а нова стаття 436-2, яка з’явилась у кодексі після 24 лютого 2022 року, — за виправдання збройної агресії Росії проти України. «А під цю статтю підпадають усі заклики до геноциду:  деукраїнізувати Україну, знищити українців, заборонити назву, остаточно вирішити українське питання тощо. Це якраз риторика Путіна та його штатних пропагандистів. І обов’язок наших компетентних органів — проводити розслідування. Ці люди не мають імунітету, а злочини — терміну давності, і це треба робити, а потім вимагати від інших держав притягнення їх до відповідальності», — каже правник.

Кого саме можна і варто притягати до відповідальності? В системі державної пропаганди Росії працюють тисячі людей; до того ж, це не лише працівники державних медіа, адже абсолютна більшість приватних медіа Росії також підтримують вторгнення. До речі, «Вільне радіо й телебачення тисячі пагорбів» та газета Kangura в Руанді теж були приватними, що не врятувало їх від відповідальності.

В Україні зараз кілька ініціатив формують бази російських пропагандистів із доказами проти них. У базі, створеній волонтерською ініціативою «Як не стати овочем», уже понад півтисячі журналістів, редакторів, менеджерів, акторів та блогерів, які поширюють фейки, замовчують війну, беруть участь у пропагандистських проєктах тощо. Однак МКС або окремий трибунал, якщо він буде створений, не займатимуться рядовими виконавцями або прибічниками Путіна. Туди мають шанс потрапити організатори та ідеологи, вважає Тимур Коротков. І передусім — представників державних медіа, які втілюють державну інформаційну політику Росії.

Микола Гнатовський вважає, що притягти до відповідальності можна буде й ширше коло людей — залежно від того, що саме вони робили: «Ніхто не скасовував поняття співучасті у вчиненні злочинів. І тут можна притягувати до відповідальності, і редакторів і журналістів».

Олександр Павліченко наводить таку аналогію: «Коли ми говоримо про вчинений злочин, то маємо навести всі складові злочину. Якщо хтось вчиняє воєнні злочини, то ніхто не розбирається, чи він був мобілізованим, контрактником, добровольцем чи представником  приватного батальйону».

Якою саме може бути відповідальність пропагандистів? Зрозуміло, що страчувати їх і розвіювати попіл із літаків не будуть. А ось руандійська історія свідчить, що міжнародні суди можуть призначати досить суворі покарання — аж до довічного ув’язнення.

«Покарання залежить від ступеня вини, але щодо організаторів російської пропаганди агресії та безпосередньо щодо основних пропагандистів  може йтися про значні терміни позбавлення волі як у національних судових установах, так і в Міжнародному кримінальному суді чи міжнародному трибуналі», — припускає Тимур Коротков. Крім того, російські пропагандисти несуть також політичну й матеріальну відповідальність — вона виражається в санкціях, які вже запроваджені проти багатьох із них різними державами. Перевірити, які санкції запроваджені проти конкретної людини, можна через ресурс OpenSanctions. 

Під санкції Євросоюзу, наприклад, потрапили гендиректор російського державного телеканалу «Россия 1» Костянтин Ернст, радіоведучий Армен Гаспарян, телеведучий Артем Шейнін, політтехнолог Дмитро Куликов. Іншим пакетом ідуть санкції щодо гендиректора «РТР» Олега Добродєєва, головного редактора «Московского комсомольца» Павла Гусєва, гендиректора інформагенції ТАСС Сергія Михайлова, гендиректора телеканалу «Санкт-Петербург» Олександра Малькевича, головреда журналу «Национальная оборона» Ігоря Коротченка. Євросоюз звинуватив їх у поширенні дезінформації, маніпулюванні інформацією тощо. Свої санкції щодо пропагандистів вже запровадила Велика Британія та Австралія.

«Важливим є також політико-правове засудження всієї системи державної пропаганди Росії, визнання її злочинною та незаконною на міжнародному рівні через доведення системності та масштабності впливу на скоєння міжнародних злочинів окремими пропагандистами й окремими російськими ЗМІ», — каже Тимур Коротков.

Чи спіткає російських пропагандистів заслужена кара, якщо суди винесуть рішення? Поки що це може статися лише за умови, що рішення трибуналу визнає сама Росія та видасть засуджених. Або якщо засуджені Міжнародним кримінальним судом опиняться на території однієї з держав, які є сторонами Римського статуту.

Олександр Павліченко вважає це реальним варіантом і нагадує історію президента Югославії, а потім Сербії Слободана Мілошевича. «Коли починали документувати злочини по Сербії, ніхто не сподівався, що хтось видасть Мілошевича трибуналу, але серби це зробили. Такі речі відбуваються. Ніхто не знає, як повернеться історія», — каже правозахисник. 1999 року Гаазький трибунал для колишньої Югославії висунув звинувачення колишньому президенту Югославії у скоєнні воєнних злочинів у Косові 1999 року. За  рік на виборах у Сербії переміг його суперник Воїслав Коштуніца, і 2001 року Мілошевича заарештували й передали в Гаагу. Так Мілошевич опинився у в’язниці ООН у Гаазі, де помер за п’ять років.

Зрозуміло, що без великих змін у Росії Путін навряд чи опиниться на лаві підсудних у Гаазі — а отже, й пропагандистам, які його обслуговують, світить поки що хіба що заочний вирок. Але готуватися слід починати вже зараз. «Ми не знаємо, якою буде Україна та Росія за рік чи п’ять років. Але для того, щоб був шанс притягнути злочинців до відповідальності, цю роботу треба робити вже сьогодні, інакше  такого шансу не  буде взагалі», — каже Олександр Павліченко.

Пропагандистам, принаймні, буде дискомфортно — й не лише через те, що вони не зможуть виїжджати нікуди за межі Росії та пропутінських країн. «Вони мають розуміти, що покарання невідворотне. Це важливо з символічної точки зору. Усі знатимуть, що зараз в ефірі мовить людина, яка засуджена чи звинувачена у серйозних злочинах, і її  сприйматимуть відповідно», — резюмує Микола Гнатовський.