Чого західні медіа не розуміють про російсько-українську війну?

Здавалося б, українській державі можна було б не перейматися розголосом нинішньої фази російсько-української війни у західних медіа. Висвітлення світовими ЗМІ вторгнення російської армії не залишає питань, наскільки криваву й незаконну війну розв'язала Росія проти України. Попри значний поступ з 2014 року у тому, як Захід розуміє й висвітлює російсько-українську війну, дечого там досі не знають і не розуміють. Поговоримо сьогодні про прогалини у розумінні України та відносин із Кремлем — аспекти, в яких західні ЗМІ могли б розібратися глибше.

Роль російської пропаганди

Здається, лише з початком повномасштабної війни західні ЗМІ остаточно зрозуміли, що російські медіа є важливим та впливовим інструментом інформаційних операцій Росії. Російський мовник RT більше не буде під приводом свободи слова поширювати меседжі російських спецслужб, адже його заборонили у більшості західних країн.

Змінився й погляд західних медіа на баланс думок у матеріалах про ситуацію в Україні. Ані бойовики, ані московська влада більше не є легітимною другою стороною. Так, їх цитують, але не як сторону з альтернативним поглядом, а заради отримання інформації і розуміння планів Кремля. Красномовним прикладом є інтерв'ю Дмитра Пєскова британському каналу Sky News та американському CNN. І Марк Остін, і Крістіан Аманпур заздалегідь підготувалися до спростування його фейків й не соромилися називати російське «бачення» брехнею. Коли Пєсков каже, що Росія не бомбить цивільні об'єкти, Аманпур йому заперечує, цитуючи його «друзів» — китайців, адже навіть Китай висловив стурбованість жертвами серед цивільних. Обидва інтерв’ю демонструють, що російська пропаганда сама себе перебрехала і може існувати лише у закритому інформаційному просторі. Поруч із правдою її сфабриковані контраргументи виглядають як маячня божевільного.

Визнаючи російські медіа частиною кремлівської машини, західні медіа все ж вважають за необхідне перевіряти інформацію, яку поширюють росіяни. Так, наприклад, сталося з подіями у Бучі. Після того, як російська влада заявила, що мешканці містечка загинули після відходу російських військ, The New York Times опублікувала докази з супутникових знімків, які доводили, що тіла вбитих лежали у Бучі, коли там ще були росіяни. Безперечно, важливо спростовувати російські фейки, але західні ЗМІ, здається, не до кінця усвідомили, що для російської пропаганди факти не мають значення. Їм можна показати скільки завгодно спростувань, але вони лише вигадають наступні аргументи на користь своєї брехні. Так, до речі, сталося у цьому випадку. Росіяни одразу ж заявили, що знімки сфабриковані Пентагоном. Перевіряючи інформацію, важливо не легалізувати аргументи Росії. Західні медіа не перевіряють кожен аргумент китайського чи північнокорейського телебачення, бо розуміють, що з реальністю вони ніяк не пов'язані. Запитання полягає у тому, де баланс між перевіркою фактів і легалізацією аргументів.

Ультраправі

Зайшовшись перевіркою російських «аргументів», Західні ЗМІ стали шукати відповідь на запитання, чи варто Україну денацифікувати і чи діють в Україні неонацисти. Надмірна увага західних ЗМІ до ультраправих рухів уже сама собою наче змушує задуматися, чи мала Росія реальні підстави для вторгнення. «Інформаційна війна Росії зосереджена на українських неонацистах, тому що вона прагне контролювати наратив. Вона хоче дегуманізувати українців до такої міри, що коли в Маріуполі скинуть бомбу на театр, повний дітей, можна буде звинуватити у цьому звірстві “Азов” і уникнути міжнародного осуду та відповідальності», — пояснює британський журнал The New Statesman.

Хоча деякі матеріали, як ось цей, намагаються пояснити, що надмірна увага до неонацистів в Україні грає на руку російській пропаганді, значна частина видає поверхневе занурення в ультраправі рухи в Україні. Журналісти не завжди пояснюють різницю між добровольчим батальйоном, Національними дружинами, партією «Національний корпус» та полком «Азов», який входить до складу Національної гвардії. Це нерозрізнення призводить до того, що оборонцям Маріуполя приписують заяви добровольців чи дії ультраправих, наприклад, напади на ромські поселення та ЛГБТ-прайди. У матеріалах цитують заяви членів батальйону «Азов» 2014 року. Або, наприклад, слова Андрія Білецького, який зараз не керує полком, про фінальну битву білої раси. Але не пояснюють погляди військових, котрі захищають Маріуполь. Наприклад, у матеріалі CNN цитують пресслужбу «Азова», але нікого з бійців. Хоча зробити це було б зараз складно, але різницю між добровольчим батальйоном і нинішнім полком важливо пояснювати. Журналісти не завжди вдаються до ширшого контексту, наприклад, не згадують про присутність ультраправих партій у європейських парламентах та їхню низьку електоральну підтримку в Україні. У своїх матеріалах провідні видання згадують ультраправу воєнізовану організацію «Російський імперський рух», однак ці згадки побічні, оскільки основною темою все рівно є неонацисти в Україні. До слова, ідеологія сучасної Росії та її керівництва теж поки що не осмислена й не названа відповідно.

Саме на ультраправих рухах Росії радить журналістам зосередити увагу Александер Рітцманн, старший радник Counter Extremism Project. «Тому що ігнорування таких небезпечних організацій, як Російський імперський рух або приватна військова компанія Вагнера і викривлене зосередження уваги на «Азові» ідеально підіграє стратегії пропаганди війни Путіна і лише завдає шкоди українському народу, який вони намагаються захистити», — пише аналітик у колонці на Euronews.

«Війна Путіна»

На початку російського вторгнення в Україну провідним наративом у Західних ЗМІ стала «путінська війна»: мовляв, наказ про вторгнення віддав Путін особисто і лише він повинен нести за це відповідальність. Редактор The New York Times засуджував західні інститути, які розірвали контракти з культурними діячами з Росії. Президент США Джо Байден публічно оголосив: «...ти, російський народе, нам не ворог. Я відмовляюся вірити, що ти вітаєш вбивство невинних дітей, бабусь і дідусів або згоден з тим, що лікарні, школи й пологові відділення піддаються ударам російських ракет та бомб; або з оточенням міст, щоб мирні жителі не могли вийти з них; або з припиненням постачання та спробами підкорити українців заморенням голодом».

Цей наратив вочевидь суперечить дійсності, і невдовзі це стало зрозуміло всім. ЗМІ опублікували матеріали про українців, які мають родичів у Росії, і ті просто не вірять фотографіям і розповідям, підтримуючи російську армію. Питання про виключну відповідальність Путіна зникло після світлин, які надійшли з Бучі та інших визволених міст, коли світ побачив жорстокість російських солдатів.

Окрім того, 11 квітня з'явилося опитування російського «Левада-Центру», проведеного спільно з Chicago Council on Global Affairs, після якого західні медіа перестали ставити під сумнів факт, що росіяни підтримують війну проти України. Згідно з цим опитуванням, 81% росіян повністю або частково підтримують дії Кремля. Західні ЗМІ намагаються пояснити своїй аудиторії таку позицію російського суспільства. Так, журналісти вважають, що в автократичних суспільствах респонденти можуть боятися ділитися власними думками та формують свої думки під впливом пропаганди (типовий погляд Заходу на народи, що живуть у недемократичних країнах).

Axios, цитуючи російського соціолога Григорія Юдіна, пише, що частина росіян підтримує Путіна з метою самозбереження, адже це допомагає їм вижити. У коментарі The New Yorker той же Юдін пояснює, що у росіян на першому місці — турбота про особисте. «Це призвело до найнебезпечнішої ситуації. Переважна більшість росіян не відчуває жодної політичної відповідальності. Це означає, що держава може робити абсолютно будь-що, а люди і не подумають, що це має до них якесь відношення», — сказав соціолог.

Попри деякі спроби зняти відповідальність з громадян Росії, робити це стає важче. «Але навіть враховуючи цей ефект, як відзначив директор «Левади» Денис Волков, опитування його центру показали, що багато росіян утвердилися у переконанні, що взята в [економічну] облогу Росія повинна згуртуватися навколо свого лідера», — ідеться у матеріалі The New York Times. Інша оглядачка видання навіть ставить під сумнів самодостатність російської опозиції, цитуючи журналістку з Росії Євгенію Альбац. «У російських лібералів немає терпимості до будь-яких проблем. Вони просто втікають», — визнає Альбац.

Автор колонки у Time, яка вийшла з заголовком «Українці звинувачують у війні не лише Путіна. Вони звинувачують росіян», Елліот Акерман поговорив з українцями і якнайкраще роз'яснив цю позицію, навіть пояснивши, що  «palyanytsia» — це не теж саме, що й «rusni — pyzda».

Хоча зараз фраза «війна Путіна» все ще вживається у заголовках, західні медіа більше не заперечують, що росіяни підтримують війну проти України. Щоправда, деякі ЗМІ вважають росіян жертвами пропаганди і закликають не вдаватися до русофобії у культурі чи освіти.

Постколоніальні відносини

Проблема нерозуміння росіян і російської культури є частиною масштабнішої прогалини у західному світогляді. Вони не сприймають Росію як імперії і не в курсі ставлення Москви до сусідніх країн як до колоній. Україну і Росію сприймають як будь-які інші сусідні країни, просто з різними політичними устроями і геополітичними цілями. У провідних світових виданнях за час великої війни вийшла мізерна кількість матеріалів, які рефлексують над постколоніальною спадщиною. Так, Vox відзначає, що російське правління в Україні — і в царський, і в радянський періоди — нагадувало відносини імперської влади та колонії, яка не бажала скоритися. На думку колумністки The Washington Post, професорки російської історії Лінн Гартнетт, тепер Путін намагається відновити свою версію російського імперіалізму.

«За межами академічних залів колишні радянські держави рідко називають “постколоніальними”. Натомість їх зазвичай називають “пострадянськими”, термін, який говорить про те, що розпад Радянського Союзу пасивно породив вільні нації зі своєю унікальною мовою, історією, літературою та традиціями. Насправді, колишні радянські країни — серед них Естонія, Латвія, Литва, Україна та Білорусь — плекали національні рухи протягом сотень років, перш ніж нарешті здобути незалежність», — відзначає Лінда Кінстлер, журналістка The Washington Post.

Політичний аналітик Фарід Закарія пояснює, що війна Росії — це спроба колишньої імперії повернути колонії. «Спроби Москви встановити контроль є діями колишньої супердержави, приниженої своїм занепадом, яка хапається за будь-який символ величі. Якщо дивитися крізь цю призму, дії Росії в Україні були цілком передбачуваними. Після періоду слабкості в 1990-х (коли Росія все ще вела криваву війну, щоб стримати Чечню), Москва поставила собі за мету повернути свої найзаповітніші колишні колонії», — пише Закарія.

The Wall Street Journal пише, що поразка Кремля в Україні стане кінцем Російської імперії як такої. За словами аналітика видання Волтера Рассела Міда, путіністи, як і царі та радянські комісари, вважають, що Росія має особливу місію — боротьбу із Заходом. Без України, яку росіяни розглядають як серце імперії, місія з її відновлення зазнає поразки.

Ці матеріали — швидше виняток, аніж тенденція. Західні видання дуже рідко намагаються осмислити культурні-політичні відносини України та Росії через постколоніальну призму. Це призводить до того, що більше уваги приділяється безпековим побоюванням Росії як приводу для вторгнення і менше — бажанню знищити українську культуру і державність, яку Москва вважає загрозою.

Попри деякі нерозуміння українського контексту західними ЗМІ, усе ж справедливо буде сказати: в цій частині інформаційної війни Україна радше перемагає. Адже культура, історія й політика Української держави не сходять зі шпальт західних медіа уже другий місяць, що і є величезним успіхом.