Для чого українці так оберігають російську культуру?

Як відомо з лєнінської цитати, з усіх мистецтв найважливішим для росіян є кіно. Це правда – але тільки наполовину, бо, по-перше, коли Лєнін ще жив, то не знав, що таке телебачення, а по-друге, силою об’єктивних причин знати не міг.

Тож варто вибачити мавзолейному мешканцеві цю неточність: він не міг передбачити технологічну еволюцію «рухомих картинок», хоч інтуїтивно, мабуть, розумів усю злиденність літературоцентричности російської культури, яка в плані боротьби за мізки – чи то пак пропаганди й аґітації – культурно відсталого і загалом неосвіченого народу швидких результатів з об’єктивних причин не давала і дати не могла.

Того самого народу, що ще до 1917 року був богоносцем, а після – обернувся в носія усього найпроґресивнішого, що створило людство. На що саме був перетворений той самий народ, тільки через сто років, цим субпродуктом кінематографу, ми дізнаємося щодня з різноманітних реляцій «звідти».

Набагато складніше з літературою та літературоцентричністю

Як і в часи Лєніна, література в Росії так само нікому не цікава і так само нікого не здатна швидко переконати або повести за собою в бій. Якби романи Едуарда Лімонова, Захара Прілєпіна і Алєксандра Проханова екранізували, вийшов би якийсь нескінченний рімейк «Дев’ятої роти» Фьодора Бондарчука, але з тривалими і нудними копирсаннями в кривавих бебехах широкої російської душі з неодмінним натуралізмом, ірраціональною тупістю і героїчною патетикою в асортименті.

Так само не бракувало би там всьому світові (крім самих росіян, звісно ж) очевидного дебілізму, панічної жорстокости й жаги самознищення, ретельно прихованих за загадковістю і принциповою нездатністю збагнути проклятуще питання питань російської духу, до якого можна врешті-решт звести всі проблеми тієї культури: навіщо ж усе-таки Ґєрасім убив Му-Му?

Певна річ, їх хтось таки читає – як читають численні популярні романи про «попаданців» або про одвічну боротьбу їхніх хоробрих ванюш з лихими бандерівцями і натовцями від видавництва «Ексмо». Але все це давно не та література, якою вона була за Сталіна. Бо той – на відміну від Лєніна – був людиною текстової культури, добре знаючи, що допоки не винайшли ефективніші медії, література мусить виконувати свою колоніяльно-імперську роль так само, як і всі інші галузі. Так, саме «галузі» – як важка промисловість, космонавтика і сільське господарство.

Не вдаватимусь до переповідання того, чим був 1937 рік для реактивації культу Пушкіна в умовах сталінських чисток української культури. Всі знають, що саме тоді найбільший російський поет став частиною тієї ж таки індустріялізації, точніше її культурного фронту. Сталінські соті роковини загибелі Пушкіна в найтрагічніший для української культури рік могли би посперечатися лише з його двохсотими роковинами 1999 року, якраз напередодні сходження Путіна на трон.

Тому 1937 і 1999 роки стали символічними віхами для активізації «приборкання України», її вже не символічного, а цілком реального поневолення, а отже й «остаточного розв’язання українського питання», спробу чого ми спостерігаємо вже нині.

Російська «Вікіпедія» у статті «Памятники Пушкину» скромно налічує в Україні 56 монументів різного ступеня важкости й ваги, скромно позичивши собі всі його кримські скульптури, статуї та бюсти

Саме на прикладі пам’ятників Алєксандру Пушкіну видно, як чинник монументальности витіснив на десятий план власне літературу. Якщо бодай мигцем пробігтися цими роботами, вражає один аспект: на відміну від квадратно-гніздових лєнінів, Пушкін усюди оригінальний і вигадливий. Таке враження, що саме в ньому можна було бронзою вилити всю скульпторську майстерність, в камені – втілити щиру любов, в гіпсі – явити пластичність художньої думки.

Пушкіним мітили Україну безжально і принципово. 1949 року він оселився, наприклад, у закарпатському Мукачеві. До Полтави Пушкін доїхав аж 1987 року. Гіпсовий Пушкін навіщось стояв у Козятині – залізничному вузлі Вінницької области, на який вночі 6 квітня впали російські балістичні ракети. А оскільки існував рейс електрички Козятин-Жмеринка, то й у Жмеринці варто би було вигадати пам’ятник Пушкіну. І він там, звісно ж, був. Жмеринку, здається, ще не бомбили. Але їй, безперечно, варто приготуватися. Одеські Пушкіни – такі давні й освячені історією, що, здається, окопалися там ще перед заснуванням міста. Хоч казати таке, звісно ж, некоректно.

До останніх часів пушкініяна в Україні малася аж ніяк не гірше, ніж у Росії

Аж ось ми й дійшли до сьогоднішнього дня. Точніше, до 30 квітня, коли 119-та окрема бригада територіальної оборони під наглядом Національної поліції знесла пам’ятник Олександрові Пушкіну в Чернігові. За повідомленням уже української «Вікіпедії», його було передано до місцевого історичного музею з чітким і зрозумілим поясненням: «Знесення пам’ятника відбулося в ході активної дерусифікації України, розпочатої внаслідок російського вторгнення в Україну».

Але за 30 квітня прийшов Першотравень – і реакція культурної громадськости на цей «варварський» жест не забарилася. Одеський поет (а за сумісництвом – психіатр) Борис Херсонський висловив свій приватний психіятричний погляд на цю подію, який варто навести тут цілком: «Со смешанными чувствами прочитал, что в Чернигове демонтировали памятник Пушкину. Все понимаю. Но в психологии это называется «смещенным аффектом», а в старой психиатрии был термин «реакция мимо». Только не напоминайте мне о стихотворении «Клеветникам России» и поэме «Полтава» – я читал все это и некоторые строки помню наизусть. В том числе и этот катрен:

Но независимой державой

Украйне быть уже пора,

и знамя вольности кровавой

я поднимаю на Петра».

Жодним чином не збираюся підважувати психіятричну кваліфікацію пана Херсонського і його спроможність до оцінки колективних афектів, але вже на мій – ох, який непрофесійний! – погляд, жодного «зміщення» афекту і перенесення гніву на щось «безпечніше» тут немає. Бо Пушкін – це не щось стороннє або «безпечніше».

Пушкін – це «їхнє все», і вони разом із ним – і мертві, й мертво-живі, і мертвонароджені. Ні, тут відбулося «оголення прийому»

Але це вже не психіятричний, а літературознавчий термін. Адже 119-та окрема бригада територіальної оборони та сили Національної поліції захищали Чернігів не від вигаданих Пушкіним у його «Полтаві» військ Петра І, не від сталінсько-беріївських енкаведистських відморозків 1937 року імені Пушкіна, а від реальних «пушкіністів» дня сьогоднішного, які руйнували, тримали в облозі й морили голодом і холодом кількасоттисячне місто разом із бібліотеками, церквами та музеями.

І те, з якою відданістю українські військові нищили і продовжують нищити цих непрошених прибульців, жодним чином не свідчить про те, що ліквідація пушкінського монумента – прояв слабкості.

Ні, навпаки: ми готові вбивати їх сьогоднішніх так само, як готові вбивати їх учорашніх. Ми, українці, готові нищити «тут і тепер» їх самих, їхні святощі, їхні символи, їхні мітки, їхню присутність на нашій землі. І пан Херсонський мусить це відчути. Думаю, емпатії до живих він не втратив, а співчуття до стражденних зберіг десь так само, як до ідолів минулих епох.

Джерело: Збруч