/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F81%2F34a95bae1358390ab0abff69438510af)
«Принаймні частина громадян потребує не заспокійливого, а точної інформації». Медіаексперти про виправданий оптимізм і пропаганду під час війни. Частина перша
Під час війни влада має законне право контролювати, модерувати й обмежувати інформаційні потоки. Україна після повномасштабного вторгнення Росії не пішла шляхом формального запровадження військової цензури (що рекомендували зробити деякі експерти), однак звела значну частину телебачення й радіомовлення до спільних інформаційних марафонів. У межах яких представники військового та військово-політичного керівництва держави, принаймні, прагнуть мовити єдиним голосом. Водночас у журналістів і медіа залишається нехай не повна свобода, але досить широкі рамки для виконання свого головного обов’язку — інформування аудиторії та пояснення, що відбувається.
Втім в експертних колах часто можна почути нарікання і на добір спікерів, які від імені держави озвучують ключові меседжі про перебіг бойових дій і ситуацію в країні, і на зміст та тональність їхніх заяв. У суспільстві може скластися враження, що Україна якщо не перемогла вже, то за крок від перемоги. Натомість насправді бойові дії можуть тривати ще довго і принести українцям чимало прикрих новин. Чи не доречніше було б готувати суспільство до гіршого?
Водночас представники Міністерства оборони та командування армії вже не раз застерігали блогерів і медійників від необачного коментування та висвітлення подій на фронті, а також наслідків російських ударів. Журналістів раз у раз закликають користуватися передусім офіційною інформацією. Проте медійники підкорюються своєму професійному інстинкту — шукати факти з різних джерел та прагнути з’ясувати й повідомити більше. Чи можна й чи варто їх у цьому ще суворіше обмежувати?
«Детектор медіа» поставив медіаекспертам, фахівцям з інформаційної політики та комунікацій такі запитання:
1. Під час повномасштабної війни держава докладає чималих зусиль для підвищення патріотизму та бойового духу, заохочення спротиву й навіювання українському суспільству оптимістичних очікувань щодо перемоги. Як ви оцінюєте ефективність цієї роботи? Чи вважаєте ви це пропагандою? Якщо так, чи вважаєте її виправданою під час війни?
2. Часто лунають застереження, що надмірний оптимізм та перебільшення українських успіхів на фронті становлять небезпеку: заколисане суспільство може врешті-решт не прийняти певні компроміси для досягнення миру, завищені очікування можуть стати причиною надмірного розчарування в дійсності та стати поштовхом для конфлікту між суспільством та владою вже всередині України. На ваш погляд, чи є підстави для таких застережень?
3. Як ви оцінюєте рішення українського військового командування обмежити інформацію про кількість загиблих захисників України?
4. Що б ви змінили або покращили в підході української держави до єдиної інформаційної політики, пов’язаної зі спротивом російській агресії?
Відповідають Дмитро Золотухін, Олександр Мартиненко, Оксана Романюк, Сергій Гармаш, Дмитро Литвин, Віктор Трегубов та Юлія Каздобіна.
Олександр Мартиненко, генеральний директор інформагентства «Інтерфакс-Україна»:
1. Безумовно, це пропаганда, й іншого під час війни очікувати не слід. Головне, щоб ця пропаганда повністю не відривалась від реальності. Найкраще, що можна зробити під час війни, – показувати приклади мужності та відваги, волонтерів, добровольців. Бажано, щоб це було цікаво та професійно зроблено й не нагадувало «телеплакати». Разом із тим, це не скасовує журналістики фактів та емоцій, — звичайно, з урахуванням обмежень воєнного часу. Головні вимоги для будь-якого телепродукту не змінились із довоєнних часів: це має бути цікаво та корисно.
2. Ця проблема існує й суспільство має зрозуміти, що ми не виграли цю війну фізично, а моральні перемоги оцінюються, як правило, нащадками. Ми не перші. Ось цитата з книжки колишнього президента Фінляндії Юго Паасіківі, у якій ідеться про радянсько-фінську війну 1940 року:
«Газета Uusi Suomi в передовиці, опублікованій 14 лютого, тобто наступного дня після вклинювання ворога в оборонні позиції в районі Суми, писала про героїчну боротьбу на цій ділянці фронту, що “немає жодних причин сумніватися, що ці атаки будуть відбиватися і сьогодні, і в наступні дні та ночі, доки сили супротивника не вичерпаються”. 18 лютого з приводу відведення військ на проміжні позиції газета повідомила про свою беззастережну впевненість у тому, що велику визвольну боротьбу Фінляндії буде доведено до переможного кінця. Ворог ніколи не зможе прорвати цю систему оборони. Ще 21 лютого Uusi Suomi завершила передовицю словами: “Ми вистоїмо і переможемо”. Тому не дивно, що громадська думка була приголомшена ударом, завданим умовами миру. Це стало блискавкою посеред ясного неба". Повторюся, для підбадьорення громадської думки під час війни такий стиль роботи вважався за необхідне, тому й інші газети чинили так само, як і Uusi Suomi, яку я просто взяв для прикладу. Складається враження, що сучасна техніка виготовлення газет вимагає заголовків, що впадають в око, їх люди прочитують насамперед. Це має далеко не останнє значення».
3. Це було політичне рішення. В тих умовах, в яких ми опинились, вважаю його прийнятним.
4. Менше офіціозу та пустих виступів. Вважаю, що тексти виступів Зеленського є зразком мотивуючої пропаганди. Всім іншим треба вчитись на цих прикладах та в буквальному сенсі намагатись робити «як він».
Щодо телемарафону: дуже нерівні за якістю ефіри від різних телекомпаній. Ще одна проблема – дзвінки ньюзмейкерам інколи нагадують спробу заповнити чимось ефірний час. Розумію проблему з підготовкою сюжетів, але, можливо, тоді варто демонструвати вночі, наприклад, воєнну документалістику з можливістю перериватись на оголошення повітряної тривоги.
Дмитро Золотухін, медіаексперт, заступник міністра інформаційної політики України у 2017—2019 роках:
1. У пропаганді як такій немає нічого поганого. Є пропаганда здорового способу життя, здорової їжі, пропаганда поваги до старших і близьких. Пропаганда захисту своєї країни і пропаганда перемоги своєї країни над іншою — це не просто добре. Вона є безальтернативним способом роботи в умовах війни.
І для цього є інституційні елементи, які, на жаль або на щастя, в Україні не впроваджені. Це військова цензура та інші механізми використання медійних ресурсів в умовах воєнного стану. Про них та їхню необхідність велося багато дискусій ще в листопаді-грудні 2018 року, коли в нас був «навчальний» воєнний стан і коли, власне, складалися зачатки програм, які планували використовувати під час воєнного стану. Зокрема, все мовлення і вся журналістика повинні бути контрольовані і замкнені виключно на керівництво Генерального штабу міністерства оборони, і тільки офіцери Генштабу і представники Офісу президента вирішують, що журналістам можна говорити, а чого не можна. Зараз ми цього не маємо, і в цьому є свої переваги і свої проблеми. На щастя, в нас хороша ситуація, яка дозволяє нам вільно поводитися в інформаційному просторі, — по-перше, ми живі; по-друге, ми можемо дозволити все це обговорювати. Якби була інша ситуація, ми, можливо, нарікали б на те, що держава невчасно або неповною мірою запровадила цензуру. Тому я вважаю, що ми робимо те, що можемо, і держава робить те, що може, в межах спроможності. І треба радіти, що зараз ситуація саме така, а не інакша.
2. Ми знову попадаємо в пастку дихотомії «зрада-перемога». З одного боку, ми радіємо, що в нас немає цензури і добре, що в нас таке багатоголосся і свобода слова. Але одразу ж питаємо: чи не занадто переможно ми несемо наш прапор? Чи не занадто ми говоримо про перемогу, коли треба розуміти реальність? Але ж ми щойно сказали, що в нас свобода слова і держава нічим не керує. Якщо в нас в інформаційному просторі забагато «шапкозакидательських» наративів, то ми ж самі їх і створили. Бо в нас немає державної цензури, в нас хто що хоче, те й каже. І ключовий спікер, який форматує цей наратив, Олексій Арестович, не є держслужбовцем, і нас це влаштовує.
3. Немає дискусії, повідомляти чи не повідомляти, скільки загинуло захисників. Це стандартна практика — не повідомляти про кількість загиблих до кінця воєнних дій.
4. Наші проблеми в тому, що говорять окремі конкретні люди, замість того, аби будувати інституції. Я вважаю, що ключовим спікером під час воєнного стану має бути прем’єр-міністр України, тому що він відповідає за все, що не стосується війни. За те, що стосується війни, відповідає верховний головнокомандувач і головнокомандувач Збройних сил України. Вони це роблять якісно, з честю, з розстановкою, — принаймні, всі, з ким я спілкуюся, вважають, що це успішний кейс комунікації про війну. Все, що не стосується війни, мають промовляти прем’єр і представники парламенту. Арахамія, як член групи перемовників, не може представляти парламент, тому що він уособлює процес досягнення компромісу, і йому є чим зайнятися. Крім Арахамїї я чув двічі Стефанчука — можливо, їх було більше, — але він не є медійною персоною. Крім нього хтось лише спорадично виринає: ось нещодавно Микола Тищенко став медіазіркою — але це все, що можна сказати про комунікаційну складову роботи депутатського корпусу. Міністерство культури та інформаційної політики зайняло свою нішу. Центр стратегічних комунікацій при МКІП перетворився на мікромедіа, і тільки завдяки мережі активістів і представників громадського сектору, які його медійно підтримують, він займає свою частину медійного простору. Я вважаю, що Центр стратегічних комунікацій повинен бути піднятий до рівня стратегічної групи радників при прем’єрі України щодо кризових комунікацій. Має з’явитися такий орган, який буде працювати на прем’єр-міністра, а сам глава уряду буде структурно і системно впливати на інформаційний простір. До речі, і Центр протидії дезінформації при РНБО зараз в принципі не займається протидією дезінформації, тому що є величезна кількість інших нагальних і складних комунікаційних питань, і люди з Центру нормально ці питання відпрацьовують. Цей Центр також має бути піднятий до рівня ситуативних центрів РНБО та інших органів сектору безпеки та оборони. Мережу ситуаційних центрів робив іще Олександр Турчинов, коли був секретарем РНБО, на папері ця система є, але в реальності інформаційної складової вона ніколи не мала й не має. І ось тепер у нас є один центр, другий центр, їх потрібно переформатувати, зробити частиною інфраструктури, і це дасть можливість створити інституційну підтримку державних комунікацій. Зараз інституційна підтримка державних комунікацій уособлена в одній людині, яка працює 24/7, дай їй, боже, здоров’я. Але одна людина (яка би політична кар’єра їй не світила) на сорокамільйонну державу — це трошки не той підхід, який можна вважати ефективним.
Оксана Романюк, виконавча директорка Інституту масової інформації:
1. Перший місяць нам усім це було потрібно, і я вважаю, що тактично це був непоганий хід. Запуск такого інформаційного поля допоміг нам усім втримати стрій, не піддатися страху, безнадії, повірити, що ми здатні дати відсіч «другій армії світу». Напевно, медіаексперти ще будуть вивчати феномен інформаційного поля на початку вторгнення. Я вважаю, як оперативне тактичне рішення, спільний марафон спрацював і дав можливість сформувати точку опори. Але далі треба йти вперед і цей формат потрібно міняти.
2. Я б не сказала що наше суспільство випромінює оптимізм; навпаки, після Бучі, Ірпеня, Маріуполя, після щоденних новин оптимізму багато не буває і ще довго не буде. Але в той же час, щоби приймати усвідомлені рішення, нам усім потрібно знати, що відбувається. Це також елемент суспільного договору: державні органи повинні звітувати, якщо вони розраховують на підтримку і довіру суспільства. Замовчувати війну неможливо, особливо в часи соцмереж. Інформування важливе — звісно, з дотриманням балансу між свободою слова і національною безпекою.
Оксана Романюк
3. Відсутність чіткої офіційної інформації означає, що замість неї буде нечітка і неофіційна. Будуть чутки, дезінформація, дані з анонімних телеграм-каналів. Місцеві мешканці також усі знають про цифри по своїй місцевості, як мінімум, і для них важливо, щоб їхніх героїв поважали, ховали з почестями, щоб віддавали їм шану. Тому це рішення сумнівне, і не враховує всіх нюансів. Напевно, не варто було оголошувати, що «інформацію про кількість загиблих буде обмежено», бо громадяни подумають: «Отже, їх дуже багато! Напевно, коїться щось страшне!» Мабуть, планувався інший результат.
4. Позбавити ефіру Прямий, 5 канал і «Еспресо» — це хибне рішення, яке личило би путінській Росії, але не вільній Україні. Їх слід повернути. Також, на мою думку, пора припиняти або якось трансформувати спільний марафон. Він свою місію виконав. Війна заполонила 99% порядку денного, зникли з ефірів соціальні, гуманітарні проблеми — але вони не зникли з нашого життя. Їх треба висвітлювати і розв’язувати. Більше конструктиву й історій, як людям, організаціям, компаніям це вдалося. Більше інформації зі спростуваннями російських фейків — це дуже важливо! Громадяни можуть опинитися на тимчасово окупованих територіях, відрізані від інформації, і вони мають знати, що Росія — джерело фейків і жодній інформації з Росії не можна вірити.
Сергій Гармаш, журналіст, представник Донецька в Мінській тристоронньої контактній групі:
1. Пропаганда — це поширення знань. Тому в самій пропаганді немає нічого поганого; небезпека може йти від тих знань і поглядів, які вона поширює. В сучасному суспільстві слово «пропаганда» набуло негативного смислу саме через те, що держави, використовуючи засоби масової інформації, поширюють брехню для маніпуляції суспільною свідомістю. Тому якщо оптимістичні твердження і прогнози, які через ЗМІ поширює зараз наша держава, правдиві, то це корисна пропаганда, спрямована на мобілізацію суспільства для боротьби з ворогом. Якщо вони неправдиві або маніпулятивні (не цілком правдиві), це може мати наслідки, коли дезорієнтоване пропагандою суспільство стане вимагати чи очікувати від влади хибних рішень.
Я не спостерігаю в нас зараз поширення брехні, але можна констатувати випадки замовчування незручних тем, які не вкладаються у схему оптимістичного висвітлення воєнних дій. Заклик «Віримо в ЗСУ!» однозначно пропагандистський, оскільки армія — це велика кількість людей, серед них є добрі й погані, є справжні полководці й совкові генерали. «Віримо в ЗСУ!» стало формулою ігнорування всього негативного, зняття із себе відповідальності за громадянську пасивність щодо негативних явищ чи подій під час війни, перекладанням відповідальності за них на неперсоніфіковану армію.
Сергій Гармаш
Якщо ви ставите питання, наприклад, про безперешкодний рух ворога з Криму, а вам замість відповіді на нього кажуть «вірте в ЗСУ», то це маніпуляція. Вона небезпечна, оскільки на будь-яке питання, яке виникло в суспільстві і на яке не відповіло наше керівництво, відповість ворог. Будь-яке питання без відповіді — це можливість для ворога керувати нашою суспільною свідомістю. Я не кажу, що треба розкривати воєнні таємниці, але треба шукати такі відповіді, щоб їх не розкривати, а все ж пояснювати людям, що відбувається.
2. Підстави для цього є. Наприклад, нам часто кажуть про звільнені населені пункти, але дуже зрідка повідомляють про ті, які ми залишаємо. Тож складається враження, що ми повністю перемагаємо ворога на фронті. Насправді ж значні території контролює Росія. Люди, які опиняються в окупації, але не бачать себе в інформаційній картині, вважають, що їх зрадили, зреклися, про них мовчать. Я вже не кажу про дисонанс, коли читаю про сумнівно компромісні пропозиції нашої сторони на переговорах із Росією. Наприклад, вирішувати долю окупованих територій протягом 15 років… Якщо в нас так усе чудово на фронті, то виникає питання, для чого такі компроміси і для чого взагалі переговори з ворогом?
Взагалі я б не казав про «перебільшення наших успіхів на фронті» чи «надмірний оптимізм», я б казав про незбалансованість інформації в сенсі реалістичності створюваної нею картини та ризику когнітивного дисонансу, коли ця картина стикнеться з реальністю.
3. Мета нашої боротьби — виживання нації та існування держави. Така мета не має ціни, навіть у людських життях. Тому нам не треба знати кількість наших втрат: це знання нічого не дасть нашій боротьбі. Зараз головне — перемога, а рахувати потім будемо.
4. Я повернув би у цифровий ефір вимкнені опозиційні канали. Показував би об‘єктивну картину подій, не уникаючи «неприємних» фактів. Зменшив би кількість агітаційних та пропагандистсько-патріотичних роликів. Вони зіграли свою роль мобілізації нації на першому етапі війни, але сьогодні їхня кількість виглядає надмірною і на фоні звикання до війни викликає роздратування. Змінив би гостьову політику марафону: не просто запрошував би гостей та експертів, а під конкретні питання з урахуванням спеціалізації гостя. Бо ведучі часто ставлять питання поза компетенцією гостя. В результаті отримуємо некомпетентні відповіді. І мені не вистачає в марафоні серйозних аналітичних програм, підсумків дня і тижня. Щоб можна було подивитись пів години і все зрозуміти.
Дмитро Литвин, політичний аналітик, блогер, автор телеграм-каналу «Телекошмар»:
1. Не погоджуюсь із формулюванням, що держава займається навіюванням оптимістичних очікувань чи якось занадто завищує оптимізм. По-перше, ніхто не контролює емоції медійників і самих людей. Сам факт руйнації плану Росії захопити Україну надихає. Емоції страху в багатьох людей у перші тижні війни переросли в ейфорію, коли вдалося зупинити наступ Росії. Ніхто в державі, наприклад, не наказував телеведучій плакати в кадрі, коли вона говорить про оборону. Тобто це був стихійний емоційний процес, і його не могло не бути, враховуючи, що війна всенародна. Воює не лише держава, а вся Україна. По-друге, щоб говорити про пропаганду, треба дати визначення цьому поняттю. На мій погляд, пропаганда — це системна робота із просування певних ідей за будь-яку ціну, незважаючи на те, чи правдиві ці ідеї. Думаю, що такою роботою Україна не займається. Підтримувати бойовий дух і займатись пропагандою – це різні речі. Скажімо, в Росії пропаганда очевидно є. Україні система керованої брехні просто не потрібна.
2. Думаю, що певні лідери думок сильно і свідомо перебирають з емоціями, намагаючись збільшити аудиторію своїх прихильників. Як результат, частина суспільства впевнена, що ми можемо собі дозволити бойові дії на території Молдови або десь на Кубані. Вважаю це неправильним і шкідливим, але цього не можна уникнути в умовах демократичного суспільства. В будь-якому випадку, люди бачать реальну ситуацію в районах, де тривають бойові дії. Бачать, наприклад, що ми не можемо поки що звільнити Маріуполь чи Херсон. Тому я не бачу загальносуспільного «надмірного оптимізму». В певних групах суспільства такі перебільшені емоції є, але більшість людей оцінює ситуацію скоріше реалістично.
3. Пропоную виконувати рішення військового командування, а не теревенити про їхню доцільність чи недоцільність. Це частина відповідальності кожного за майбутнє держави.
4. Думаю, що варто обмежувати тих інтернет-зірок, які вважають за можливе для себе публічно сперечатись із рішеннями військового командування чи розголошувати будь-яку інформацію або чутки про забезпечення і завдання наших військових. Якщо інтернет-зірки опосередковано допомагають ворогу своїм нестримним марнославством, це має отримати реакцію від держави. Втім, потрібно більше роз’яснювати відповідну проблематику суспільству, щоб люди самі також зупиняли надмірно балакучих інтернет-зірок.
Віктор Трегубов, публіцист, співзасновник партії «Демократична сокира», капитан Збройних сил України:
1.Так, це, безумовно, пропаганда, але правильніше це називати морально-психологічним забезпеченням, і воно потрібне суспільству, аби не з’їхати з глузду. Щоб не було панічних настроїв, і під їхнім впливом не було зроблено якоїсь великої шкоди. Така небезпека була, наприклад, у 2014—15 роках. Зараз вона менша, але тим не менш, морально-психологічна підтримка засобами пропаганди, себто засобами масового поширення тих чи інших наративів, корисна. Бо інакше будуть жертви, буде погано.
2. Це залежить від того, які державні органи та яких конкретно спікерів ми маємо на увазі. Окремі з них явно переливають патоки. Це, з одного боку, неправильно, але, з іншого боку, є певна аудиторія, яка має в цьому психологічну потребу. В цілому ефективність державної інформаційної політики я б назвав середньою, може, навіть трошки вищою за середню. Тобто не можна сказати, що в нас у цьому плані погано. Звісно, якщо довести це морально-психологічне забезпечення до викривленої рожевими окулярами реальності, це буде патогенно. До такого опускатися не треба. Втім, поки що в нас, здається, такого en masse і нема.
Віктор Трегубов
3.Тут, власне, нема чого оцінювати: є такий термін operational security, операційна безпека. Це визначення інформації, яка може бути корисна для ворога, і приховування цієї інформації. І дані про наші втрати є безпосередньо цінною інформацією для ворога, яка дозволяє йому ефективніше планувати власні операції, тому їхнє засекречення є нормальним. Так роблять під час війни. Я знаю, що в нас окремо інформують родичів загиблих, а те, що на всю країну не повідомляють, — ну, вибачте, хлопці, ви не в кінотеатрі.
4. В принципі, державна інформаційна політика зараз працює навіть краще, ніж я очікував. Єдине, що ми бачимо, як у неї почала закрадатися внутрішньополітична проблема. По-перше, з позбавлення ефіру низки каналів ми бачимо, що вже починають використовуватися елементи політичної цензури. По-друге, у спільному телемарафоні є люди типу Влащенко чи Мартиросяна й інших, хто раніше брав участь у проросійській пропаганді. Їх я волів би не бачити на екрані. І оце ось моя головна претензія. Все інше — нормально.
Юлія Каздобіна, голова Української фундації безпекових студій, колишня радниця міністра інформаційної політики з питань Криму (у 2016—2019 роках):
1. Україна зазнала нападу набагато більшої держави, яка не приховує бажання «остаточно вирішити українське питання»: знищити українську державність та вбити якомога більше українців. За таких умов у нас не лишається вибору, крім як захищатися та воювати. А для цього дуже важливо підтримувати надію та бойовий дух. І так, це пропаганда. Але якщо ми втратимо віру в перемогу та припинимо боротися, нас чекає знищення. Буча, Ірпінь, Маріуполь, поведінка окупантів на Херсонщині та Запоріжжі це чітко демонструють. Тому держава має підтримувати надію, але важливо відчувати міру і добирати засоби. Бойовий дух можна підтримувати не тільки навіюванням. Його можна підтримувати позитивним прикладом лідера, належною роботою державних установ, розповідями про співпрацю та взаємну підтримку, тобто вселяти впевненість у своїх силах, а не просто сліпу віру. І на різних рівнях усе це є, але є й негативні моменти, коли до громадян демонструють ставлення як до маленьких нерозумних дітей, яким не можна повідомляти важливу та необхідну їм інформацію.
2. Питання зрозуміле, але в нашій ситуації, скоріш за все, про компроміс для досягнення миру просто не йдеться. Російська агресія має повністю вигадані причини. В Україні ані переслідування російськомовних, ані обстрілів окремих районів Донецької та Луганської областей не було. Україна мала пройти ще доволі довгий шлях до членства в НАТО і про жодні військові бази не йшлося. А говорити, що український уряд є окупантом на власній території, як це робить Росія, — це верх цинізму. Саме ця брехня унеможливлює компроміси. Бо який може бути компроміс між реальністю та вигадкою?
Юлія Каздобіна
Що ж до завищених очікувань, то протистояння на сьогодні таке, що обидві сторони готові воювати до перемоги. У разі програшу побоювання щодо конфлікту між суспільством та владою не будуть мати значення. А в разі перемоги — тим більше. Але, звичайно, все одно треба знати міру. Бо сьогодні дуже важко замовчувати факти, і якщо надто оптимістична картинка буде надто сильно розбігатися з реальністю, можна втратити довіру, необхідну для продовження боротьби.
3. Я бачу як аргументи за, так і аргументи проти такого рішення. Але все ж таки вважаю, що ця інформація мала би бути публічною. Україна платить високу ціну, і мені здається, її важливо розуміти, щоб дорослішати і більш відповідально ставитися до своєї громадянської участі.
4. Інформаційна політика є похідною від державної політики. Її завдання — не тільки й не стільки впливати на рішення громадян. Держава має попереджати громадян про небезпеку, має роз’яснювати громадянам свою політику та рішення, має за можливості надавати інформацію, яка дозволить громадянам захистити себе. Зрозуміло, що війна багато чого ускладнює та змушує ретельніше дозувати інформацію, але все одно держава має зрозуміти, що принаймні частина громадян потребує не заспокійливого, а точної інформації, щоб мати змогу приймати власні рішення. І саме такої інформації іноді не вистачає.
Державі також важливо зрозуміти важливість незалежних журналістів під час війни, особливо коли дезінформація є одним із провідних інструментів впливу. Журналісти, які не є стороною конфлікту, мають вищу довіру в західних суспільствах, і їхня роль у донесенні правди є дуже важливою. Тому держава має сприяти їм у роботі.
Далі буде.