Валерія Татарчук: «Через непрозорість благодійного сектору Україна втрачає мільйони доларів»

Благодійний фонд «Твоя опора» з 2014 року допомагає дітям із вродженими вадами серця, а також опікується інтернатами й дитячими будинками. Під час епідемії коронавірусної хвороби у 2020 році команда змінила напрям і ритм роботи за добу. Менш ніж за рік фонд зібрав у співпраці з бізнесом 76 мільйонів гривень (для порівняння: 43 мільйони — за попередні шість років роботи). Гроші пішли на допомогу 59 лікарням у 19 областях: закуповували ліки, обладнання, медичні захисні костюми тощо. Команда працювала без вихідних із березня до Різдва. Видихнули — і знову взялися за роботу.

У 2021 році «Твоя опора» створила платформу для аукціонів благодійних зустрічей Meeting.me, де кожна організація має можливість зібрати гроші на свій проєкт. Засновниця фонду Валерія Татарчук переконана, що благодійність має бути креативною та нести радість не лише працівникам фондів й отримувачам допомоги, а й самим благодійникам.

Як роботу фонду змінила війна, як допоміг досвід 2020 року та в чому полягає проблема зі збором коштів за кордоном, говоримо з Валерією Татарчук.

— Валеріє, як ви і «Твоя опора» зустріли велику війну? Що довелося змінити і як швидко?

— 24 лютого я була у відпустці. Удвох з чоловіком, без дітей поїхали в санаторій у Східницю на Львівщині. 23-го якраз провели нараду з командою; ситуація напружена. Обговорили, що хочемо з фондом «Повернись живим» влаштувати аукціон для допомоги війську. Я з ними зв’язалася, кажу, давайте ми вам допоможемо. Вони зраділи, погодилися. Ми пожартували, що завтра, 24-го, зберемося на нараду та обговоримо, де кого шукати на випадок чого. Усі казали, що все буде добре. Не так сталося, як гадалося. Я сама в Бучі живу із сім’єю. Діти були вдома. Мама мені подзвонила о пів на шосту ранку і сказала про вибух.

Були жахливі два тижні. Дівчата сиділи по підвалах і ми намагалися працювати. Нічого не зрозуміло: що робиться, хто працює, де що купувати, куди бігти. Однак ми усвідомили, що перше місце, куди люди йтимуть по допомогу, — це лікарня, а ми маємо досвід роботи з ними.

Ми вирішили, що надаватимемо гуманітарну допомогу за міжнародним стандартом. Тобто ми не займаємося допомогою військовим; що би це не було — капуста на салат чи тепловізори — це рахується military. Тому що ми не експерти. Кожна організація має працювати там, де вона найбільш професійна і в чому найбільш розбирається. Трансформація через пандемію нас цього і навчила: ти працюєш найкраще, коли вже є налагоджені зв’язки і ти точно знаєш, що робити. А не починаєш у цій турбулентності щось з’ясовувати та вчитися.

— Чим займаєтеся зараз і який запит на вашу допомогу? Що з цього виходить, а що ні?

— Ми надаємо гуманітарну допомогу лікарням і мирному населенню, насамперед дітям. Створили прихисток у Львові разом із нашими партнерами і зараз завдяки нашим донорам розширюємо кількість місць. Чесно кажучи, не можу зараз сказати, що з чимось справлялися чи ні: воно якось ішло своїм ходом. Ми допомагати всім, хто нас просив. Із 59 лікарень, яким ми допомагали, перелік розширився до 67. За перший місяць війни ми зібрали та реалізувати два своїх річних бюджети. Коли був 43-й день війни, я згадала, що ми ні дня не відпочивали, працюємо по 12-13 годин на добу. Завдяки цьому є такий потужний результат.

До нас почали багато звертатися з тим, що «давайте ми вам допоможемо», «я вмію писати тексти» тощо. Багато людей лишилися без роботи і хочуть допомогти. Але хоч у нас і невелика команда, саме зараз дуже важливо, щоб у ній були експертні люди, які глибоко розуміють тему. З людиною, яка не вміє писати тексти саме для благодійного фонду, мені як керівнику доведеться витратити чимало часу на правки. Водночас є волонтери, які нам дуже допомагають; вони наші руки й ноги: забирають продукти і розвозять. Там є люди різних професій і на високих посадах, але вони зараз зняли погони і працюють як один організм. Тобто для нас зараз волонтерство важливе як підтримка, але взяти когось у команду зараз надзвичайно важко, оскільки немає часу на адаптацію. Коли ми втрачаємо час, відповідно, хтось недоотримує допомогу.

— Як у цьому потоці волонтерства себе знайти найбільш дієво?

— Думаю, насамперед бути руками й ногами. Зараз чимало волонтерів, які намагаються самі щось привозити. Не раз чула, як партнери жалілися, що давали фондам і волонтерам воду чи курятину, а потім вийшло, що цю допомогу вони везуть в один день і в одне місце. Кудись допомогу привозять кілька разів, а в інше місце не доїжджають, бо є «популярні» місця, як Буча. А Бучанський район великий, там 12 громад, 53 тисячі людей на момент деокупації, і всі вони постраждали. Коли наші волонтери приїхали у Стоянку, там люди плакали і дякували за їжу.

Важлива правильна координація. Тому раджу волонтерам все ж приєднуватися до організацій. Ефективно працюють колеги у Хмельницькому. Більшість організацій об’єдналися й утворили обласний штаб, кожен має роботу. Приймають гуманітарну допомогу і розподіляють. Це ефективно. Один у полі не воїн.

— Як досягти такої координації?

— Мають бути спільні принципи роботи. Хтось хапає допомогу і біжить «сію-сію, посіваю», а хтось роздає її за актами. Має бути хоч якась звітність. Треба домовлятися на березі, як ви співпрацюєте і взаємодієте. На своїх тренінгах кажу, що 90% проблем між людьми виникають через неправильну комунікацію або її відсутність. Треба словами, через рот прояснювати з людиною одразу все, що ви одне від одного очікуєте. Так само і з організаціями.

— У 2014 році волонтерство зародилося та розквітло, а зараз, коли знову опинилися в центрі уваги, разом із ними з тіні вийшли питання добросовісності та законності, наприклад шахрайства, випадків продажу гуманітарки тощо. Чому так стається знову?

— Проблеми бувають, якщо в організації чи волонтерів не було досвіду, вони ненавмисно. Можуть взяти допомогу, побігти, а потім у них запитують про звіт, а вони «ой, а який звіт, а ми так не робити, а ви так не казали» і починається ця історія. Але є інші випадки, коли люди збирають гроші і зникають. На жаль, це також часто й густо.

— Як від цього убезпечитися благодійникам і самим волонтерам?

— Якщо зараз скажу людям, які жертвують, «не допомагайте волонтерам», це буде неправильно. Насправді якщо волонтерська організація хороша, то вона набагато мобільніша, ніж фонд. Фонду потрібні документи, а у волонтерів такого немає. Але це не значить, що можна із заплющеними очима давати гроші. Я, на жаль, не можу покласти руку на серце і сказати, що можна будь-якому волонтерові довіритися. Не хочу нікого образити.

Думайте про те, що ніхто не знає, що буде завтра; чи буде що жертвувати. Тому якщо ви зараз маєте можливість, то підтримайте організацію, у якої вже є звітність, у якій ви 100% впевнені. Це можуть бути волонтери, але ви маєте їх перевірити та бачити всю роботу. Ви маєте їх запитати, куди пішли гроші, і вони мають відповісти.

— Як людям перевірити репутацію волонтерів, а волонтерам — постачальників?

— Треба дивитися, що вже організація зробила, кому що передала. Найпростіше — це якщо вже прочитали, що волонтери купили щось і привезли у якусь лікарню, то завжди можна запитати в лікарні, чи справді таку допомогу надавали, на яку суму. Адже як юридична особа лікарня обліковує все, що до неї потрапляє. Крім того, це не обліковується за нульовою ціною. Щоб це зробити, зазвичай просять чек про покупку або накладну, на підставі чого лікарня бере на баланс допомогу. Два таких дзвінки — і ви вже будете розуміти, чи взагалі ці люди з’являлися на порозі.

Я завжди прошу робити якісні фотозвіти. У перші декілька днів війни, пам’ятаю, в нас також люди бігли, з-під обстрілів забирали ті коробки з допомогою водіїв. Водій що встиг — сфотографував, потім завіз у медичний заклад, і ми вже мали такі фотографії. Ми завжди вимагаємо, щоб на фотографіях були або пацієнти, якщо це можливо, або медичні працівники. Тому що медика ти зможеш впізнати, навіть якщо прийдеш в лікарню.

Водночас ми зменшили кількість первинних документів до критично важливої. Лікарі, які приймають поранених, не мають часу бігати біля нас і танцювати.

Щодо постачальників — у цьому сильна сторона благодійних фондів. Звісно, зараз війна, ризики несуть всі. У машину може прилетіти снаряд, і ніхто від цього не убезпечений. Але наші постачальники — роками перевірені компанії, з якими в нас договори. Вони можуть дати товар з умовою, що ми пізніше розрахуємося. Нові чи недосвідчені організації не мають цього пулу перевірених контактів і, відповідно, це підвищує ризики того, що ви не побачите товар.

Кожна організація, яка закуповує медикаменти або будь-яку допомогу, може підписувати договори і вимагати документи, щоб перевірити, хто це і що це. Якщо на тому кінці проводу скажуть: «Ми вам нічого не дамо, ми не зобов’язані», — людина без досвіду може побоятися заперечити. З нами такий номер не пройде.

Зараз складно підписувати оригінали документів. Постачальники підписують документи на сервісі електронного документообігу «Вчасно». Це розв’язує всі проблеми, і ми повністю закриваємо свій тил з юридичної точки зору. Зручно мати паперовий договір, але ми не знаємо, що куди прилетить. Адекватні постачальники й організації це розуміють.

— Усе ж досвід під час епідемії коронавірусу працює на вас?

— Пандемія — то були квіточки. Вона добре підготувала для дистанційної роботи. Якби ми під снаряди і сирени налаштовували роботу — це була би жерсть. Є електронний підпис, зум — усе підготовлено. Немає проблем, крім як у всіх організацій — із фізичної логістикою закупленого.

У перші дні війни був кіпіш. У лікарні почали надходити поранені, у нашого постачальника медикаментів у Гостомелі згорів склад. Що робити, куди бігти? Згадала, що в кожному медзакладі є хоч одна аптека. Тоді ми запропонували закладам, які просили допомоги, йти в аптеки, брати все потрібне, давати нам запит і рахунок на оплату. Так ми вирішили чимало питань, у тому числі з логістикою. Потім стало трошки легше: постачальники повиходили зі своїх нір і зрозуміли, що вже можна продавати. Почали пробувати якісь маршрути для доставки. Спочатку був тільки Київ, тепер ми вже знаємо, як можна і в Харків доїхати, і в Запоріжжя.

— Як працюється зараз, коли ситуація більш-менше зрозуміла?

— На початку багато бізнесу віддавали все безкоштовно. Зараз ми принципово купуємо все в Україні. По-перше, немає можливості через війну розраховуватися валютою за міжнародними контрактами. По-друге, всі, хто міг віддати, вже віддали. У мене є позиція, що ми не хочемо бізнес грабувати; треба допомагати і бізнесу жити далі й дивитися вперед. Що не можемо купити — шукаємо як ввезти гуманітарну допомогу.

— Ви вже назвали кілька переваг волонтерських ініціатив і благодійних фондів. Щоб резюмувати — чи радили би ви реєструватися новим організаціям зараз і чому?

— Зареєструватися як фонд я би радила все рівно. Усі ми розуміємо, що в Україні практично не залишилося ресурсу, щоб допомагати. Жартуємо в команді, що вже черпаком по дні бідончика черпаємо. Бізнес не може віддавати стільки, скільки потрібно.

Люди включаються, бачу багато молодіжних ініціатив. Але, відверто, того замало. Люди самі не мають що їсти, не мають де жити, їм не до благодійності (хоча і такі допомагають). Тому треба цілитися на те, щоб отримувати допомогу за кордоном. Маємо розуміти: навіть якщо війна закінчиться завтра, то ще багато років нам потрібна буде підтримка. Нам потрібно буде ставати на ноги. І якщо ви просто волонтер — вибачте, не будуть міжнародні ініціативи й організації перераховувати вам гроші. Ми фонд, який працює вже 9 років, все рівно стикаємося з тим, що і нас перевіряють. Чимало організацій не хочуть підтримувати фонд, який допомагає військовим. Вони з цим дуже обережні. Тому якщо ви справді хочете працювати і допомагати надалі, то краще вже зареєструватися, щоб коли ви підете до міжнародних організацій, у вас не була щойно створена організація з нульовими рахунками, яка нічого ще не зробила. Так, ми розуміємо, що ви чимало допомогли, але цього немає на папері, а отже цього не існує.

— Які перспективи та виклики пошуку грошей за кордоном?

— Через непрозорість благодійного сектору Україна втрачає мільйони доларів. Заходжу на фандейзингові платформи за кордоном і бачу голлівудських зірок, які закликають жертвувати не в українські фонди, а в міжнародні. Вони впевнені, що це прозорі фонди з репутацією. Чому так відбувається? Тому що у США, Великій Британії, у Європі сектор регулюється (як би цього слова не боялися мої колеги). Держава стежить за прозорістю благодійного сектору. Якби ми були прозорим сектором, нам би світ жертвував гроші напряму, а не через великі фонди, які потім приходять в Україну і шукають провайдерів — маленькі фонди, які це будуть втілювати. Ми це робитимемо роками, а впізнаваність і довіру отримують прозорі міжнародні організації.

Скільки чула, що не можна регулювати сектор, бо він має сам регулюватися. Немає такого у світі. У Британії зареєстровано 168 тисяч організацій, і всі як миленькі звітують у комісію. Відповідно, бачимо результат. Леонардо Ді Капріо з одеським корінням жертвує не в одеський фонд, а Міла Куніс — не в чернівецький фонд. Це мені болить. Виходить, ми зараз із простягнутою рукою йдемо не до людей, які донатять гроші за кордоном, а в такі ж благодійні фонди, як ми. Але вони прозорі, підзвітні і не бояться цього. Я не кажу, що в нас всі фонди погані; чимало звітують за міжнародним стандартом, хоча не зобов’язані. Але в цілому ми не можемо порівнювати наш і їхній сектори.

— Тобто після перемоги слід зайнятися регулюванням сектору, а поки лишається налагоджувати співпрацю з міжнародними колегами?

— Ми зараз також співпрацюємо з кількома міжнародними організаціями. Немає іншого виходу, тому що неможливо те, що мало робитися 30 років, зробити за 45 днів. Треба це зрозуміти, за цими правилами працювати, але маємо прийти до того, що більше так не хочемо. Я не військовий експерт чи політик, але зрозуміло, що ми назавжди будемо буферною зоною, і маючи під боком такого сусіда, треба завжди бути готовими до всього. Відповідно, ми маємо після перемоги зайнятися сектором і прийняти, що нам потрібен державний орган, який регулювати сектор і стежитиме за його прозорістю. Тоді відпадуть питання, як вберегтися від шахрайства.

У Грузії — я була здивована — ти не можеш просто зареєструвати фонд і бігати збирати й витрачати десь гроші. Ти маєш їх відпрацювати, прийти зі звітом до умовного органу і тобі скажуть, чи дозволяють тобі працювати далі. Саме так збирають гроші на міжнародному рівні. Людина, яка пожертвувала хоч 1 гривню на благодійність, не має думати, як перевірити, чи її не надурили. Вона має бути впевнена, що про це подбала держава.

Фото: «Твоя опора»