Швейцарія приймає українців, які тікають від війни

Галина Моісєєва, мама двох дітей 7-річного Данила та 13- річного Павла виїхала у Швейцарію. Живе в  містечку Тріболтінген, що у німецькомовному кантоні Тургау на північному сході Швейцарії.

Страх та нерозуміння

Це такий страх нерозуміння, що відбувається і що далі буде.

24 лютого в Івано-Франківську бахнуло (ред. – о 6ій годині ранку місцеве військове летовище зазнало авіаудару). І 25-го зранку ми вже виїхали. Мій чоловік служив і служить в теробороні. Сказав, невідомо, як усе складеться тут, чи матиме він можливість бути з нами, тому порадив їхати закордон. Ми сіли в машину і поїхали.

В Ягодин – це пункт пропуску на Волині, 18 кілометрів ми їхали 2,5 доби. В останню добу у нас в семимісній машині було 10 людей – троє дорослих жінок і семеро дітей. На пункті пропуску прикордонниця заглянула, побачила скільки там дітей, і просто в машину  принесла нам яблука, воду, йогурти. Каже це все для дітей, беріть.

На кордоні ніхто нічого не питав, куди їдете, просто передивилися документи. І все. Переїхали кордон, там волонтери допомагають  у всьому: одяг, їжа, поселення, навіть вздовж дороги візочки дитячі стояли, кожен брав, що потрібно.

Три доби були у Польщі. Нам все організували чужі люди, ніхто нікого не знав. Волонтери одразу нам розповіли: ви можете здавати туди і туди документи, ми можемо вам дати телефонну карточку. Тобто з оформленням статусу у Польщі допомагали в усьому. В будинку, де нас поселили, було харчування, засоби гігієни, усе що потрібно.

Допомогли з лікарем, посеред ночі привезли ліки, бо одній дитині необхідна була консультація.  Але нам порадили їхати у Швейцарію. Попередньо сказали, Швейцарія готова прийняти 2-3 тисячі людей.  В Швейцарію ми поїхали разом із подругою, Тетяна Кравець. В неї також двоє дітей: 13-річний Остап та 8-річна  Катруся. Їхали власним авто.

Азюль-центр – обов’язкова процедура

На початку березня у Швейцарії ще не було відповідного законодавства, за яким зараз приймають українців. Процедура надання статусу була однаковою для усіх біженців – сирійців, афганців. І нам порадили тоді не здавати документи, бо якщо на той момент ми б це зробили, процедура реєстрації було б довгою та складною.

У Швейцарії є кілька міграційних центрів, їх називають азюль-центрами, ти звертаєшся туди і тебе поселяють в спеціальному таборі. Забирають усі документи, речі, вивчають достеменно історію і тримають кілька місяців. Ми цього уникнули. Бо не обов’язково реєструватися у перші ж дні після прибуття в Швейцарію – на це у вас є час до 90 днів.

16 березня ми звернулися у азюль-центр, коли в Швейцаріі вже внесли зміни у нормативні акти в законодавство, щодо прийому біженців з України. Відповідно там у нас взяли відбитки пальців, зробили фотографії, записали наші дані, дані дітей і відпустили.  На реєстрацію та оформлення документів пішло три години. Через кілька днів прийшов лист про те, що нам погодили отримання статусу захисту S.

Статус S. Спеціально для України

Документи, які ми отримали – це пластикова картка із нашим фото. Вона дає право на соціальне страхування, медичне страхування, безкоштовний проїзд у транспорті, будь-якому, на отримання роботи, відвідування школи, дитячих садків терміном на один рік. Це право на тимчасове перебування може бути продовжене до 5 років. Одним словом – нам дали документи, на підставі яких ми можемо законно перебувати у Швейцарії.

Чула про те, що восьмимільйона Швейцарія погодилася прийняти 75 тис. біженців. В кожному кантоні поселяють певну кількість людей. В нашому кантоні Тургау біженців вже не приймають, треба шукати вільні місця. Але такі є.

Розмір виплат на одну людину визначатиметься кантональними службами в кожному конкретному випадку індивідуально із урахуванням кількості членів сім’ї. Нам видають одну суму. Але ми спілкувалися з іншими українцями, вони казали, що  їм окремо дають на одяг, харчування та щоденні витрати.

Ми поселилися у містечку Тріболтінген. Мерія повністю оплачує будинок, де ми живемо. Це дім, який колись здавали туристам. Одяг можемо брати безкоштовно у церкві, українці які тут живуть довше, групуються та підтримують один одного. Продукти в Швейцаріі дуже дорогі. Ми живемо поруч із Німеччиною. Там, продукти дешевше майже вдвічі. Проїзд безкоштовний, тому ми завжди харчі купляємо в Німеччині.

Інтеграція через навчання

Діти в школу пішли ще до надання нам статусу біженця.

Тут усюди є інтеграційні школи. В ці школи приходять усі діти, які приїжджають в країну, не обов’язково біженці. Кожну дитину тестують на визначення рівня знань та приймають рішення щодо класу, який вона відвідуватиме.

До прикладу в нашому випадку в інтеграційній школі для знайомства робили прапорці. Далі починали з найпростішого, малювали палички та вчили алфавіт. І дуже здивувалися, що українці знають англійську. Потім ми переїхали в інший кантон. І там діти одразу пішли у звичайну школу.

Школа та навчання – окремий процес

Тут садочок зовсім інакший, аніж в Україні. Дитину приводять на кілька годин. До прикладу, це садочок, чи школа, дитина з 8-00 до 12-00 займається, потім обов’язково вдома до 13-00 обідає і знову йде на заняття.  Друга половина дня переважно – це спорт, плавання, малювання, ліплення, садівництво. І процес організований так, що дитина сама добирається у садочок чи школу, і сама повертається.

Тут усе значно менше: менші групи у садочках, менші класи у школах, менші школи і густина населення значно менша. Усе дуже близько та зручно. Окремо є шкільний автобус. Він возить дітей із початкової школи.

Діти жодного разу не прийшли зі школи зі скаргами на щось. Книжки, зошити і навіть олівці – усе дали безкоштовно.

Найбільше діти та ми були шоковані від прийому у звичайній школі. На дверях повісили привітання українською мовою. Основні фрази українською та німецькою вчитель надрукував на папірці, те саме зробив для усіх учнів. Аби щось один одному пояснити завжди використовують гуглперекладач.

Старші діти німецьку вивчали у школі, тому їм було легше порозумітися. Щоправда, вони ходять тільки на уроки, які можуть сприймати. Усі спеціалізовані, як ось фізика, історія, математика – вони зараз пропускають. Натомість їм додатково викладають німецьку.

Молодші діти, а це 8-річні Данило та Катя, ходять на всі предмети.

Навчання у школі тут триватиме до кінця липня. Канікули лише один місяць, у вересні навчання відновлюють.  Наразі ми не думаємо про те аби залишитися. Якщо чоловік скаже, все спокійно, повертайтеся, ми готові це зробити хоч зараз.

Але принаймні хочеться цей шанс, наданий нам, використати максимально – йдеться про мовне середовище. Тут ми намагаємося говорити і німецькою, і англійською. Тому хочемо щоб діти довчилися до кінця навчального року.

Готові порозумітися навіть мовою жестів

Куди поїхати, де зупинитися, люди все це радять. Плюс, приїжджаєш на вокзал – завжди є волонтери, які допомагають поселитися.

Насправді українці, які тут живуть, намагаються допомагати. І навіть швейцарці допомагають. Попри те, що завжди були відособлені, зараз вони страшенно переймаються тим, що відбувається в Україні. Вони завжди запитають як справи, чим можуть допомогти, чи все добре, чи безпечно? Тобто, якщо тобі потрібна допомога, ти  її знайдеш. Завжди.

Попри те, що швейцарці розмовляють німецькою, в країні багато хто знає англійську. Навіть якщо ти напишеш чи намалюєш щось на папірці, тебе обов’язково намагатимуться зрозуміти. Шукають перекладачів, знайомих, які хоч кілька слів знають російською. Жодного разу не було такого, що хтось сказав, що не може зрозуміти. Тому з розмовним рівнем англійської можна спокійно спілкуватися.

Курси німецької для нас безкоштовні. Нагадаю, статус S дає можливість працювати. Жодних застережень щодо вибору професії тут немає.  Принаймні нам про це не казали. Єдине, якщо ти медик, то треба підтверджувати диплом. А ось із водійськими правами жодних проблем.