Кіборг Донецького аеропорту з минулим в ФСБ: інтерв’ю з росіянином, що воює за Україну

Боєць Правого сектору, кіборг Донецького аеропорту, а також колишній співробітник російської ФСБ. Важко повірити, що усе це можна сказати про одну людину.

В 2014 росіянин Ілля Богданов перейшов на бік України, маючи надію колись прийняти участь у революції проти путінського режиму.

За цей час Богданов пережив три замахи на своє життя. Знайшов українське коріння та отримав громадянство України. А з початком російсько-української війни знову пішов воювати і навіть встиг отримати важке поранення.

Ми розпитали Іллю Богданова як на нього полювало російське ФСБ та про перші дні війни, які він провів на лінії вогню в районі Бучі і Ірпеня.

• Чому ви прийняли рішення переїхати в Україну?

Я переїхав у 2014-му році, тоді у мене були зовсім інші мотиви йти на війну. Я хотів воювати саме з путінським режимом, бо я бачив, що Росія зупинилася у розвитку та котиться вниз.

Все здавалося на вигляд немов “потьомкінські села”. Жодного розвитку, тільки деградація. А в Україні в цей час була декомунізація та “Ленінопад”. І це було дуже прогресивно.

Крім того, багато моїх друзів тоді поїхали воювати до України. Поїхав і я, спочатку служив місяць у батальйоні Донбас. Потім потрапив до Правого сектору.

• Але ж у ФСБ, де ви працювали, як відомо такого не пробачають. Чи намагалися з вами зв’язатися ваші колишні співробітники і якось тиснути морально?

Вони всі вважають мене ворогом народу. Такі випадки, як зі мною, бувають не часто і після них завжди перестановки. Тоді у 2014 році там теж пройшлися по всіх, знімали із посад дуже багато людей.

Хто зі мною взагалі колись стикався, у всіх хрест на кар’єрі. Купу народу перевірили на поліграфі.

Навіть тих, кого я не бачив уже по чотири роки, відколи служив на Сахаліні, і тих перевірили та ставили їм позначку, що вони зі мною колись контактували.

Це в них радянська спадщина так чистити лави. Деякі друзі писали, що Путін обіцяв тих росіян, хто воює за Україну повернути та покарати.

• Чи можна сказати, що саме з цим були пов’язані чисельні замахи на ваше життя?

Так, але все було організовано безглуздо. Перший замах організовував тоді ще лідер Оплоту Жилін. Кілером був колишній міліціонер невдаха.

Його представники ФСБ завербували тоді у Білгороді. Згодом він отримав 8,5 років.

Другим було викрадення, яке майже вдалося. Тоді організатором ставилося завдання вивезти мене до Росії живим чи мертвим.

Буквально на кордоні спрацював спецназ СБУ та банду взяли. Було і третє, його збиралися здійснити кадирівці, але воно також провалилося.

• Цього року ви потрапили на війну буквально 24 лютого. Як ви вперше обличчя до обличчя стикнулися із росіянами?

Я зателефонував своєму другові, який тримає зв’язок з ГУРомом (Головне управління розвідки МО України – Ред.) і кажу забери мене на війну, він забрав і ми поїхали.

З росіянами зустрівся на другу добу. Рано вранці біля Гостомеля з Бучею спалили нашу колону десантників, яка звідти виходила і потрапила в засідку. По слідах було видно, що артилерія на бронемашинах перегородила шлях.

Лежали тубуси від ручних гранатометів, а поруч церква московського патріархату, там нагорі була кулеметна точка, з неї добивали. Нам поставили завдання забрати тіла.

І раптом ми бачимо на горизонті що на нас рухається величезна кількість техніки. Але ми все одно ще встигли забрати усіх наших 200-х.

• Якщо не помиляюся, це був день, коли підірвали міст через річку Ірпінь?

Саме так. Ми швидко рушили. Виїжджаємо на цей міст, його тільки но підірвали. Ми їдемо вперед і бачимо, що він димиться, горить. І ліворуч стоять у ряд вантажівки нацгвардійські і на них літера V. Тоді літери V ще ніхто не бачив, всі говорили Z.

Я говорю, напевно це наші, а мені кажуть, подивися праворуч. А справа просто купа піхоти з червоними пов’язками. І тут ми розуміємо, що це зовсім не наші. Що робити? Ми вже не зупинимося.

Залітаємо на цей міст і це просто було якесь кіно. Найбільший стрес за всі війни, в яких я брав участь. По нас почали стріляти як у тирі. Ти їдеш і чуєш ці постріли.

Все димиться, горить. Але проїхали. Вивезли хлопців, наших 200-х. Відвезли і їх згодом упізнали.

• Але поранено вас було не тоді?

Ні. Коли оголошували зачистку Ірпеня, ми теж у цьому брали участь. Ми їхали на точку, яка була у сірій зоні. Там ніколи не було росіян і там ніколи не було наших.

Ми звідти злітали безпілотниками, наводили артилерію, їздили там десятки разів. І ось повертаємо туди і вискакує звідкись солдат і кричить: “Стояти”. Ми здаємо назад, я дивлюся на перехресті і бачу, що за паркан будинку в’їхала бойова машина десанту.

БРДМ четвертий, у нас таких нема. Добре не весь екіпаж був на вулиці, вони, мабуть, мародерили. Я бачу трикалор на формі та з заднього сидіння починаю стріляти. На постріли відреагував кулеметник, який відкрив вогонь по нашій цивільній не броньованій автівці.

На подив у водія жодного поранення. Але він як сидів вчепився в кермо і все застиг. І я йому кричу: “Газуй, ​​газуй, ​​газуй”. Він просто не чує, ну десь за секунду дві хлоп і не відчуваю руку. Водій прийшов до тями, і нам тоді вдалося виїхати.

• Вже встановлено, що біля Бучі воювали частини росіян з Владивостоку, звідки ви родом. Як вважаєте чи могли там бути ваші знайомі? Чи є якесь пояснення жорстокості росіян із мирним населенням?

Так там були частини з Владивостока і з Хабаровська. На подив моїх знайомих серед них не було.

Коли я читав про звірства в Бучі, я представляв на місці цих солдатів всіх своїх однокурсників, з ким я там служив. І я думаю, вони б усі так поводилися і вважали б, що вони роблять все цілком правильно.

Такий психотип російського солдата, коли він потрапляє в умови війни, втрачає людську подобу і стає твариною. Причому Владивосток, Далекий Схід, там усі українці, переселенці ХІХ століття, але вони всі вже ментально росіяни.

• Що плануєте робити далі? Чи повернетеся на фронт?

Зараз треба щоб відновилася рука. Я думаю, що я за три місяці я впораюсь.

Поки що, попрацюю у своєму ресторані корейської кухні. Він був відкритий ще до війни. І два місяці простоював.

Там була казарма для моїх товаришів по службі. Тепер треба запускати економіку та допомагати хоча б так.

А потім планую повернутися на фронт, я ж громадянин України. Україна зараз найперспективніше місце в Європі.

Вона стає центром ухвалення всіх світових рішень і місцем справжньої цивілізаційної боротьби – боротьби добра зі злом.