Дарина Каленюк, Центр протидії корупції: «Я сказала Блінкену, що більше не вірю в боротьбу з корупцією»

Центр протидії корупції належить до тих громадських організацій, до яких в останні роки особливо «нерівно дихала» проросійська пропаганда. І це не дивно, адже організація, наприклад, сприяла впровадженню санкцій проти проросійських українських політиків, сім’ї та оточення колишнього президента Януковича, й постійно відстежувала зв’язки українських бізнесменів і політичних діячів із Кремлем. Прозорі антикорупційні органи, створенню та роботі яких сприяв ЦПК, також поламали чимало планів нечистих на руку політиків.

Зараз, під час великої війни, команда Центру протидії корупції працює в кількох важливих напрямках: поширює інформацію, сприяє впровадженню санкцій проти Росії, шукає російську власність за кордоном, заохочує Захід запровадити повне ембарго на російські енергоносії та дати Україні зброю, необхідну для захисту України та повернення загарбаних територій.

Виконавча директорка ЦПК Дарина Каленюк розповіла «Детектору медіа», як українським громадським організаціям удається заходити в кабінети світових політиків, просити зброю для України і бути почутими.

— Дарино, що змінилося в роботі Центру протидії корупції з 24 лютого?

— Ми готувалися до війни й серйозно оцінювали небезпеку нападу Росії на Україну. У нас був план, що робити в такому разі. Після виступу Путіна, за кілька днів до вторгнення, мені остаточно стало зрозуміло, що напад буде, тому ми всіх, хто з дітьми в Києві, намагалися вивезти на захід України. Частина людей виїхала завчасно, частину вивезли в перші дні війни. Що ж до роботи нашої команди, то вона перепрофілювалася на кілька напрямів.

Частина з тих, хто залишився в Києві, пішла до лав територіальної оборони, в тому числі й керівник ЦПК Віталій Шабунін. Частина команди у столиці займалася допомогою фронту: гуманітарною допомогою, логістичною підтримкою, налаштуванням і передачею Starlink. Також члени та членкині команди, які були в Україні, займалися комунікаційною роботою, скерованою на аудиторію в Росії та Білорусі.

У західних областях України зараз десь половина нашої команди. Їхня робота частково перепрофільована. В нас досі працює адвокаційна команда, яка аналізує законопроєкти, адже Верховна Рада працює. Частина команди, до якої належу і я, виїхала за межі України; у Варшаві ми заснували Міжнародний центр української перемоги. На міжнародному рівні адвокатуємо необхідну допомогу для України, аби ми якнайшвидше виграли цю війну і зберегли життя якомога більшої кількості людей. Тут, за кордоном, перебувають люди, які мають досвід міжнародної адвокації та комунікації. Ми перепрофілювалися з адвокації суто антикорупційних ініціатив на адвокацію надання зброї для України, посилення санкцій проти Росії, просування «плану Маршалла», адвокації ембарго нафти й газу в Європі. Ми також запросили лідерок інших громадських організацій — наприклад, Ольгу Айвазовську з «Опори». Вони займаються забезпеченням покарання росіян за воєнні злочини та адвокатуванням створення нового трибуналу для Росії. Наш фронт війни — на Заході, в країнах Європи, у США. Від рішень Заходу зараз залежить, коли буде наша перемога. Не сумніваюсь, що ми переможемо, але на початку війни було нелегко переконати міжнародних партнерів високого рівня, що Україна переможе.

— Тобто в західних держав був сумнів у перемозі України?

— Більшість потужних держав, таких як США і Велика Британія, вважали, що ми впадемо на третій день війни. І коли Україна не здалася, а президент Зеленський сказав, що йому «потрібна зброя, а не прогулянка», коли йому пропонували виїхати з Києва, — це стало потужним сигналом для мобілізації всіх сил всередині країни — і армії, і сил громадського опору, і волонтерів, — щоб захистити нашу державу.

— Коли до Варшави приїжджав прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон, ви щиро і гостро поставили йому питання про закриття нашого неба. Як вдалося це зробити?

— Це було 1 березня. Тоді більшість моїх друзів, колег, рідних були ще в Україні, багато — в Києві, під обстрілами, багато хто не міг евакуюватися з міста, російські танки гуляли Київщиною... Я вже була у Варшаві і моя коліжанка, керівниця однієї польської організації, запросила мене на пресконференцію Бориса Джонсона. Там були представники міжнародних організацій, так звана масовка, щоби Джонсон зробив якусь заяву. Як виявилося, я була там єдиною українкою. Не було передбачено, що запитання зможуть поставити всі охочі. Але я просто сіла попереду, й коли настав час запитань і Борис Джонсон зачитував з аркуша, хто має їх ставити, то я просто підняла руку, сказала, що я з України і хочу поставити йому запитання. Він дозволив. Це було найменше, що я могла зробити. Я мала змогу відверто поставити питання Борису Джонсону, у мільйонів українців такої можливості не було. Тому я була їхнім голосом. Я сподіваюсь, це якимось чином зрушило позицію Великої Британії. Ця держава — одна з найактивніших партнерів України, й не лише в наданні зброї.

— Як Борис Джонсон відреагував на запитання?

— Він сказав, мовляв, я буду відвертий: ми не закриємо вам небо, ми не можемо цього зробити. Він намагався відповісти спокійно, але відверто. У мене котилися сльози перед ним. З його відповіді я зрозуміла, що буде більше жертв і більше смертей. Але в нас, крім цієї відкритої зустрічі, було багато закритих. Наприклад, коли приїздив Ентоні Блінкен, у нас була відверта, жорстка закрита зустріч. Я сказала Блінкену, що більше не вірю в боротьбу з корупцією, тому що росіяни страчують Україну за наш прогрес у побудові верховенства права і за боротьбу з корупцією, а Америка відвернулась і не надає потрібної нам допомоги. Це була серйозна, важка розмова.

— Такі високопосадовці і світові лідери зустрічаються не з усіма активістам та експертами громадянського суспільства. Як вам удалося налагодити контакт?

— До нас є довіра. У всіх нас, хто зараз працює у Варшаві, чиста репутація й чисті наміри, є певна історія відносин, у тому числі і з американцями. Центр у Варшаві ми започаткували з колишньою народною депутаткою Ганною Гопко. Нещодавно ми на два тижні їздили у Вашингтон. У нас були зустрічі з більш як сорока конгресменами, сенаторами, із представниками Ради безпеки Білого дому, з Пентагоном, з Ненсі Пелосі, спікеркою Палати представників Конгресу США, з Державним департаментом. І нас кругом радо приймали, тому ми швидко організовували ці зустрічі. Це також наслідок захоплення стійкістю українського народу, тим, як українці дали відсіч російській навалі. Це показало світу, що українці мають суб’єктність і будуть до останнього боротися за свою незалежність. І під час візиту ми це прояснили. З нами також була Марія Берлінська, засновниця проєкту про українських жінок на війні «Невидимий батальйон». Вона говорила від імені ветеранського руху, що Путіна ми подолаємо, але нам потрібна зброя; що ми не чекаємо американських солдатів в Україні, а самі дамо відсіч, просто дайте нам сучасну натовську зброю. Щоб ми могли самі закрити небо від російських бомб, прогнати російські танки й російські кораблі. Вже немає сумнівів, що українці спроможні це зробити. А спершу вони готувалися, що Україну захоплять за перші 72 години і в нас існуватиме лише рух опору.

Ганна Гопко, Дарина Каленюк, Олена Галушка

— Якою була би роль США, якби Київ пав?

— Вони не чекали, що українці здатні дати відсіч. Думали, що українці не будуть так активно боротися. Що російська армія набагато сильніша й набагато організованіша. Коли в нас була зустріч із радниками Джейка Саллівана в Білому домі, ми відверто запитували: «Чому ви не передбачали, що Україна буде боротися і зможе перемогти? Чому всі ваші плани будувалися на припущенні, що Україна паде?». Чіткої відповіді не отримали. Тобто Америка не була готовою до такого сценарію. Лише на конференції у Рамштайні почали на офіційному рівні лунати заяви, що Україна може перемогти. Тому що спочатку були меседжі, що «ми підтримаємо український рух опору». Ми ж вимагали підтримати українську перемогу, бо це єдиний шлях до миру. У нас класична війна, коли воюють дві армії. І шлях до миру в цій війні — це перемога України. Тому вони вже почали комунікувати меседжі, що Україна переможе, й готові надати зброю, щоб у цьому допомогти. Цей злам у сприйнятті війни й очікуваного результату відбувся в кінці квітня.

Я думаю, що тиск Конгресу також вплинув на зміну позиції Білого дому і Джо Байдена. Днями Байден оголосив, що подає зміни до бюджету на цей рік. Ішлося про допомогу для України на 33 мільярди доларів. Це допомога до вересня — стільки триває бюджетний цикл в Америці. З них 20 мільярдів — на допомогу зброєю. Це крок уперед. Ще не так давно Конгрес хотів надати Україні серйозну допомогу, а в адміністрації президента не було такої активності. Отже щось зламалося.

— Що, на вашу думку, зламалося? Що вплинуло на позицію Байдена?

— Я думаю, вплинуло багато факторів, але головний — американські громадяни почали все більше й більше вимагати від керівництва держави збройної допомоги для України. Світу відкрилися воєнні злочини російської армії в Ірпені, Бучі, Бородянці. Жахіття, які показали обличчя російського терору й той жах, у якому опинилися українці на окупованих територіях. Думаю, це значно вплинуло на очікування громадян Америки від адміністрації Байдена.

Також збільшення підтримки постійно вимагав Конгрес. У перші два місяці нас підтримували зброєю, але це була зброя переважно радянського зразка, стара, до якої вже навіть немає боєприпасів. Це не зброя перемоги, це зброя, щоб виграти час. Такої зброї в Росії завжди буде більше. Єдина можливість перемогти для нас — мати значно технологічнішу зброю.

І конгресменам, і американським медіа ми пояснювали, що Америці й НАТО вигідніше зупинити Путіна в Україні. Інакше, якщо нам не дадуть зброї й росіяни окупують більше наших територій, Путін не зупиниться в Україні. І тоді країнам НАТО буде значно дорожче і в плані людських життів, і в плані грошей зупинити його. Це і є цей комплекс елементів, які змінили сприйняття України в Америці і змінили американську позицію. Зараз є вікно можливостей для нас, щоб у травні-червні отримати серйозніший бюджет на зброю — і на цей рік, і на наступний. Це наш шанс оновити свою армію таким чином і в такому масштабі, щоб ми змогли захистити себе від майбутніх нападів Росії. Щоб ми мали можливість Росію з її військом вигнати з тимчасово окупованих територій і надалі попередити будь-яке наступне її втручання. Якщо ми отримаємо високотехнологічну зброю, це можливо.

— Як вашій команді вдається адвокатувати санкції проти Росії на міжнародному рівні? Як переконуєте ті держави, які досі лишаються «нейтральними» і ще розраховують на російський газ і нафту?

— Наприклад, із Німеччиною і Францією проблеми були завжди. Після 2014 року, коли росіяни окупували Крим і частину Донбасу, Німеччина і Франція почали в обхід України будувати «Північний потік-2». Також — в обхід заборони — вони продавали зброю Росії. Як змінити підхід цих держав до України? Це велика робота. Вже друга делегація Українського центру Перемоги днями поїде до Німеччини. Також два тижні тому ми допомагали організовувати великий протест під Бундестагом, на який вийшли тисячі людей із різних німецьких середовищ. Вони організували флешмоб — упали на землю, показавши, що означає кількість жертв в одному українському містечку. Вони вимагали ембарго на купівлю нафти й газу. Аналогічний протест ми проводили у Варшаві за день до приїзду Джо Байдена. Тоді на акцію прийшли чотири тисячі громадян та громадянок України. Я маю досвід організації багатьох акцій, але акція у Варшаві була неймовірна за відчуттями. Люди плакали, обіймалися, це була неймовірна енергія. Ми говорили, що хочемо додому, що ми не біженці, що ми прийшли сюди тимчасово, але ми вдячні польському народові. І ще: що ми прийшли виступити за нашу перемогу і що ми нагадуємо президенту Байдену, який приїхав до Варшави, що таке чотири тисячі жертв. Зазначу, що цифра була такою, бо лише в Маріуполі тоді було офіційно чотири тисячі вбитих цивільних. Вся площа біля Палацу культури у Варшаві була встелена тілами людей. Ми казали, що «поки світ обіцяє — ми вмираємо». «Не обіцяй — дій»  — таке було гасло. Аналогічну акцію ми допомагали організовувати у Вашингтоні.

— Як удалося зібрати за лічені дні так багато охочих прийти на протест?

— Ця війна мобілізувала всіх: російськомовних українців, україномовних українців, діаспору, українців в Україні. Ми єдині в тому, що мусимо перемогти. Є чіткий поділ між злом і добром. І ми гуртуємось навколо спільної ідеї. Аби могти перемогти, нам потрібна сучасна натовська зброя. Вона коштує дорого: нам потрібно зброї щонайменше на 20 мільярдів доларів. Для нас це багато, тому що наш річний бюджет на оборонку — шість мільярдів доларів. До слова, річний бюджет Америки на оборонку — 880 мільярдів доларів. Для них це можливо. Але російський бюджет, за різними підрахунками, — від 150 до 180 мільярдів доларів. Тому виграти просто кількістю солдатів і радянської зброї ми не можемо. Щоб досягти цієї цілі, ми залучаємо наших людей по всьому світові і звертаємось до урядів усіх країн.

— Ще трохи про Український центр перемоги у Варшаві. Хто його заснував? Які напрями роботи він має? Чому обрали саме Варшаву?

— Бо це близько від України і в нас тут є хороші друзі, які допомогли нам тут облаштуватися і з перших днів виїзду налагодити роботу. Це Катажина Пісарська з Фундації Казимира Пуласького, організаторка Варшавського безпекового форуму. Ми ще до війни говорили про план релокації, щоб могти займатися міжнародною адвокацією. Я виїхала на другий день війни, інші дівчата підтягнулися згодом. Спочатку ми скупили всі бронежилети й шоломи, які знайшли, і відправили їх до Львова. Зрозуміли, що працює, а що — не працює в логістиці гуманітарки, перемкнулися на адвокацію. Адже тоді до Польщі почали приїздити політики звідусіль. Ми мобілізували різні середовища, які готували аналітику з безпеки, енергетики, зброї, санкцій, і презентували їх конгресменам та сенаторам, що приїжджали до Варшави.

Згодом у нас викристалізувалися кілька напрямів роботи. Основний для нас усіх напрям — зброя. Другий — санкції. Особисті, проти Росії, нафтове й газове ембарго. Коли почалася велика війна, до нас приїхала Ольга Ситник. Вона почала аналізувати, що відбувається в гуманітарні, і зробила дослідження, як налагодити стабільну гуманітарну допомогу Україні. Бо зараз усе тримається на волонтерах, а великі гроші йдуть на міжнародні організації. Раніше Ольга була громадською і політичною діячкою в Україні, але останні три роки жила в Перу. Також до нас долучилася Ольга Айвазовська. Вона працює над організацією трибуналу для Путіна й документуванням воєнних злочинів. Ще ми тісно співпрацюємо з «Євромайданом. Варшава» — активістами, які блокували російські фури на кордоні з Білоруссю.

На наступні два місяці в нас розплановані адвокаційні візити. Зараз ключове — провести адвокаційні дії, поки Україна ще на слуху й поки політикам незручно не ухвалювати потрібних для України рішень. Тому в нас буде вахтовий метод чергування у Вашингтоні. У тому числі ми запрошуємо туди дівчат, які воюють на фронті в гарячих точках. Будемо далі організовувати зустрічі з політиками, з медіа, вимагати більшого бюджету, швидшого доставлення сучасної зброї й серйозніших санкцій проти Росії. Паралельно в нас команда з адвокаційними візитами й акціями прямої дії їде до Франції та Німеччини. Нас запрошують в Італію, але не знаю, чи встигнемо. Там також є проблеми з розумінням, що єдиний шлях до миру — це перемога України.

— Частина вашої команди залишилась у Києві і працює над аналізом законопроєктів на предмет антикорупційних ризиків. Як вам удається поєднувати різні напрями роботи і стежити, щоби під приводом війни депутати не протягнули небезпечні законопроєкти?

— Цим переважно займається Олена Щербан. Деякі шкідливі законопроєкти їй удалося вчасно зупинити. Також нам удалося просунути кілька адвокаційних моментів. Наприклад, ми підтримуємо законопроєкт, який дозволяє заарештоване в межах кримінальних проваджень майно передавати армії. Національне антикорупційне бюро вперше передало армії арештовані 6 мільйонів доларів, які були хабарем.

Я днями тільки повернулася з Києва, де мала багато зустрічей із керівниками міністерств і організацій. І в мене склалося позитивне враження, що багато людей із системи працює задля перемоги. Звісно, є певні нюанси, але ми з ними синхронізувалися, щоб розуміти, які потреби в адвокації є в держави як усередині країни, так і за її межами.

Ганна Гопко збирається їхати до Вільнюса, я — до Жешува. Четверо людей із нашої організації в теробороні. Наш аналітик Іван нещодавно на сході читав тренінги з тактичної медицини — він фахівець у цій сфері. До війни підготував нашу команду, а тепер готує тероборону і волонтерів.

На жаль, маємо і втрати. На початку великої війни ми об’єдналися з організацією «100% життя». В одній групі з нашим Віталієм Шабуніним був Богдан Стефанишин, чоловік народної депутатки Ольги Стефанишиної. Богдан, їхній логіст і ще одна дівчина поїхали вивозити людей із-під Чернігова, завозити гуманітарку, і їх розстріляли з артилерії. Усі троє загинули. Це нагадало, що війна поруч, вона реальна і є одне завдання — перемогти максимально швидко, щоби вберегти якомога більше наших життів.

Фото: Українська правда, Daria Kaleniuk / Facebook