«Стати хорошими, щоб Росія не напала» — ось головна помилка проросійської медіаобслуги

Ухрестовому поході проти колишньої медіаобслуги проросійських політиків я, як і принаймні частина моїх колег із  «Детектора медіа», належу до поміркованого крила. Заклики бити ведучих каналів Медведчука, Льовочкіна чи Мураєва, позбавляти їх громадянства, поповнювати ними обмінний фонд чи посадити в тюрму за державну зраду я не підтримую. В принципі, навіть «геть із професії» я вважаю надмірністю — нехай працюють, якщо хтось неперебірливий на ринку їх захоче. Просто не в національних телемарафонах, покликаних об’єднати українців довкола проукраїнських цінностей, бо їхня поява в такому ефірі — блюзнірство. У національних марафонах їм не місце.

Я багато років спостерігаю за цими персонажами, багатьох із них пам’ятаю ще за часів, коли вони не встигли помножити свою репутацію на гівняний нуль. Як на мене, більшість із них — ніякі не агенти Кремля. Агенти серед них є, — ось, наприклад,Артема Марчевського зловили, — але не думаю, щоб у кожного умовного Назара Довгого чи Артема Нікіфорова був куратор в ФСБ.

Куратори і приятелі в ФСБ були в їхніх роботодавців — це точно, хоча й тут не варто впадати в параною. Життя показало, що політична п’ята колона в Україні діяла передусім у власних меркантильних інтересах, використовуючи при цьому проросійську риторику для електоральних жнив на ватних полях. Що ж до роботи власне в інтересах Росії, то результат багаторічної імітації бурхливої діяльності на потягнув навіть на потьомкінське село.

Повернімось до медійників, які обслуговували п’яту колону. Означення їх як «проросійських» я теж вважаю занадто гучним. Фанатичними ватниками-путіністами ці люди точно не є — хоча деякі з них скотились у близький до цього стан, пройшовши особистісну трансформацію, яку я для себе називаю «комплексом Монтян». Такі вже переважно за поребриком сьорбають щі з Кивою. Інші ж могли, звісно, надихатися випарів власної пропагандистської риторики та повірити в який-небудь «нацистський “Азов”», але це не те саме, що щире прагнення громадян Росії стерти Україну на радіоактивний попіл на славу Путіна.

До речі, думаю, що вони могли також по-справжньому боятись насильства з боку ними ж демонізованих «разнузданных молодчиков» (фразочка, яку під час Майдану 2014 року сказала в ефірі «Інтера» нинішня ведуча спільного марафону Анастасія Даугуле).  Можу припустити, що багато з них розбіглися чи сховалися в підпілля в перші дні вторгнення не тому, що боялися російських бомб і ракет, а тому, що чекали на націоналістів, які  помстяться їм за зраду. В принципі, зважаючи на долю Олеся Бузини, побоювання не такі вже й безпідставні.

Називати цих медійників «совковими» чи «радянськими» я б теж не поспішав, адже багато хто з них застав розпад Радянського Союзу в дитсадковому віці, а деякі народились уже за незалежності. Так, більшість із них були питомо російськомовними і вихованими у російській культурі, але те саме стосується й великої частини патріотичних і проукраїнських медійників. Так, вони були достатньо цинічними і безпринципними, щоб брати гроші з рук неприхованих політичних агентів Росії. Так, робити це, напевно, морально легше, якщо в дитинстві тобі читали на ніч Пушкіна, а не Антонича. Але є промовисті винятки (Руслан Коцаба хоча б), і не це головне.

За моїми спостереженнями, більшість цих людей об’єднує відчуття чи переконання, що події в Україні рухаються в хибному, загрозливому для них напрямку.

В одних це відчуття виникло ще у 2004 році під час Помаранчевої революції, в інших — 2014 року під час Революції гідності; є й такі, що набули його вже за часів президентства Зеленського. Цим користалися медіаменеджери, які їх вербували, часто підхоплюючи в моменти життєвих падінь — безгрошів’я, депресії, переоцінки цінностей. Не кажучи вже про незрілу молодь, якузаманювали галасливо-мерехтливим гламуром семеновщини, як метеликів лампою вночі.

Для самозаспокоєння цим медійникам достатньо було вірити, що вони разом із своїми роботодавцями та колегами розвертають Україну в правильному напрямку. Це неважко.

В принципі, нічого злочинного в цьому теж немає, як і нічого дивного в тому, що відчуття зникло після 24 лютого. Соцопитування торік показало, що три чверті українців невдоволені напрямком, у якому рухається держава. За два тижні після вторгнення 76% були напрямком задоволені. Напевно, коли з неба починають падати бомби й ракети, а на вулиці лежать вбиті сусіди, щось у голові починає змінюватися.

Що, власне, уявляли представники медіаобслуги Медведчука і компанії, коли йшлося про розворот і правильному напрямку? Тут є кілька важливих моментів.

Багато з них — і їхніх постійних гостей ефіру, так званих експертів і політиків із проросійського табору, — апелювали до часів президентства Януковича (до Євромайдану) як до «нормальних». Про це свідчать і регулярні інтерв’ю з Миколою Азаровим, прем’єром часів Януковича, який переховується в Росії. Їй-богу, не думаю, що канал «Наш» і канали Медведчука майже щодня включали в ефір Азарова за вказівкою ФСБ. Мені це здається відчайдушними спробами натиснути Ctrl+Z, пошуками «нормальності», до якої можна відкотити загрозливі зміни.

Тепер про риторику, яку ми звикли називати проросійською. Знову ж таки, ніхто з них не кричав «исполать тебе, Путин-батюшка». Ключовінаративи крутились навколо того, що з Росії не треба робити ворога, з нею треба домовлятися, треба робити кроки назустріч, шукати компроміси. Що за Росією слід визнати її право — право сильного — захищати свої інтереси, в тому числі за наш рахунок (особливо любили цей напрямок філософствуванняна каналі Мураєва). Що з хирлявими, маленькими державами, які живуть під боком у «великого ведмедя», завжди так трапляється, і нам потрібно прийняти нашу долю та змиритися.

Окремий блок наративів можна окреслити як «досить про Росію, подивімося на себе» — мовляв, корінь зла не в російській агресії, а в тому, які ми є. Нам необхідно змінитися, почати поводитись інакше з Росією, припинити тісну взаємодію з Заходом («зовнішнє управління», «соросята» і так далі), розбудовувати торгівлю, дати російській мові статус державної, добровільно підсісти назад на газову голку, федералізуватися, відпустити Крим, виконати всі Мінські угоди в односторонньому порядку — інакше кажучи, бути хорошими для Росії, і тоді загроза зникне.

Оця теза — найстрашніша помилка людей, які медійно обслуговували проросійських політиків, а тепер рвуть на грудях вишитого Бандеру й кричать, що їхнє життя поділилося на «до» і «після».

Вони вважали (?) й переконували своїх глядачів, що Україні потрібно стати кращою, зручнішою для Росії, і тоді Росія нас не чіпатиме. А навпаки — годуватиме і сприятиме нашому економічному зростанню.

Білорусь, яка в нас під боком, весь цей час ішла саме цим шляхом — це закінчилось тим, що цю країну окупували без жодного пострілу, перетворили на один із плацдармів нападу на Україну, а тамтешній диктатор перетворився на жалюгідного клоуна, який сейтшас покажет, аткуда ґатовілось нападзєніє. Тепер можна припустити, що режим Януковича, якби не Майдан, привів би нас до цього самого стану за кілька років, і зараз російські «калібри» з нашої території летіли б у наступні країни, які Росія вважає зоною своїх інтересів.

Для незалежної України ні три місяці тому, ні три роки тому, ні тридцять років тому не існувало способу бути для Росії настільки хорошою і зручною, щоб Росія врешті-решт не напала. Ми будемо достатньо хорошими і зручними для Росії, коли або всі станемо росіянами, або коли всі помремо.

Пересічні українці, які зараз кажуть «не треба було провокувати» або «може, краще було б здати міста без бою, менше людей би загинуло» — це люди, отруєні цим багаторічним наративом. Загалом ми бачимо, що він не спрацював — влада, практично весь політикум і абсолютна більшість громадян готові чинити спротив і розуміють, що врятуватись від Росії можна, тільки якщо оборонятись. І, звісно ж, те саме говорять і вчорашні «проросійські» журналісти та ведучі. Деякі з них додають, що давно знали й відчували: Росія нападе. Інші кажуть, що ніколи б не подумали, що дійде аж до такого. Нема різниці, в принципі, що вони кажуть тепер.П’ята колона в політиці розгромлена, їхня позиція збанкрутувала, бути відкрито проросійськими політики наважуються тепер хіба що в еміграції або на окупованих територіях, де, сподіваюся, на них чекає заслужена зустріч із партизанами чи силами спеціальних операцій. Медійникам, які харчувались при проросійських політиках, потрібні нові джерела доходів, це вимагає нової риторики. Все логічно.

А ось за повторювані роками мантри про необхідність змінитися, щоб бути кращими для Росії, цим ведучим і журналістам справді,як пише Наталія Лигачова, варто перепросити й покаятися. Хоча б для того, щоб усі ми вивчили урок і не повернулися до цієї деструктивної ідеї, коли гаряча фаза російсько-української війни припиниться.