Мастрід: «Персональне досьє» Кетрін Ґрем, яка очолювала The Washington Post майже 30 років

Торік у видавництві «Наш формат» вийшов переклад мемуарів видавчині Кетрін Ґрем (1917-2001). Майже три десятиліття вона керувала The Washington Post Company, якій, окрім відомої газети, належали тижневик Newsweek і кілька телеканалів та радіостанцій у різних частинах Сполучених Штатів Америки. Мемуари Ґрем вийшли друком у 1997 році, за чотири роки до її смерті. MediaSapiens публікував уривок тексту книжки.

Хто перед нами? Найперше — родина Кетрін Ґрем, надзвичайно заможна. Її батько Юджин Маєр купив The Washington Post 1933 року, коли газета не була ані відомою, ані успішною. Талановитий бізнесмен і впливова людина в урядових колах, він вирішив поставити видання на ноги. Не з метою заробити, а аби підтримати одне з багатьох видань у столиці, якій, як він вважав, потрібна сильна газета. Вже 1934-го Маєр прописав принципи The Post, які цікаво проаналізувати зараз, за майже дев’яносто років. Наприклад: «Головне завдання газети — розповідати правду настільки точно, наскільки це взагалі можливо» чи «Газета не повинна керуватися чиїмись інтересами, а мати лише справедливі, незалежні й цілісні погляди на громадські справи та громадських діячів».

Рентабельним видання стало за понад двадцять років ціною величезних інвестицій і зусиль Юджина Маєра. Чоловіка Кетрін, юриста Філіпа Ґрема, Маєр зробив своїм наступником. За роки їхнього керівництва компанія придбала ще кілька активів і успішно розвивалася.

Читач також близько знайомиться з матір'ю Кетрін, богемною Аґнес Ернст, яка теж починала з журналістики і все своє довге життя цікавилася мистецтвом, реформою освіти та політикою. А також писала про це у ЗМІ.

Сестри, брати, друзі, а згодом діти й покоління молодших колег — книжка стає калейдоскопом особистостей. Їх, певно, сотні, і  шансів запам’ятати навіть десяту частину зі згаданих імен немає. Під час читання виникає враження, що авторка мала на меті не забути нікого з тих, хто відіграв певну роль у її житті чи бізнесі. Через це крізь деякі розділи пробиратися непросто. Водночас читачі будуть винагороджені, адже зустрінуть на цих сторінках багато постатей культурної арени — Трумена Капоте, Гарпер Лі, Томаса Манна, та ще більше — політичної. Щонайменше можна згадати тут чотирьох президентів США: Ліндона Джонсона, Джона Кеннеді, Рональда Рейгана та Річарда Ніксона, багатьох міністрів різних років і Генрі Кіссінджера. А ще важливою постаттю для становлення авторки як керівниці став бізнесмен Воррен Баффет, який купував акції компанії. Деяких із перелічених особистостей читач пізнає досить близько. 

У мемуарах вражає, якими були відносини медійників і політикуму в ті десятиліття й те, який вплив міг мати видавець газети. Коли чоловік авторки, сильний менеджер і душа компанії Філ Ґрем, очолював компанію, він тиснув на президента Кеннеді, вимагаючи поміняти держсекретаря чи знизити податки. І взагалі дозволяв собі співпрацювати з політиками, наприклад, роздаючи їм поради чи пишучи їм промови. Кетрін роки потому напише, що це, звісно, було неправильно, як і активно підтримувати певного кандидата чи партію на шпальтах видання.

На шляху до успіху компанії Філ Ґрем втратив психічне здоров'я і наклав на себе руки — бізнес успадкувала Кетрін. Несподівано й  у найтяжчий період свого життя, переживаючи спершу хворобу й зраду, а потім смерть коханого чоловіка. Як зізнається вона в мемуарах, ніхто й подумати не міг, що вона справді візьметься розбиратися в цьому бізнесі й керувати — навіть вона сама. Її метою від початку було зберегти компанію в родині й передати її дітям.

Філіп Л. Грем та Юджин Мейєр тримають перший номер The Washington Post 18 березня 1954 року (Charles Del Vecchio/The Washington Post)

Вона стає на чолі The Washington Post Company десь на середині книжки, і читати стає цікавіше. Кетрін доведеться навчитися вчитися вести бізнес з нуля, будувати стосунки з керівництвом кількох медіа, продавати й купувати активи, наймати гонорових менеджерів і звільняти друзів. І, звісно, долати разом із редакцією інші виклики: здобути й коректно проаналізувати документи Пентагону й розслідувати, чому п’ятеро людей проникли у комплекс «Вотерґейт». У книжці цікаво описано, як усьому колективу газети доводилося терпіти кпини політиків і інших медійників за те, що вони довгими місяцями копирсаються в цій «дрібній» справі. А вже після слави й нагород за розслідування Вотерґейтського скандалу — виправдовуватися за матеріал Джанет Кук «Світ Джиммі», який здобув Пулітцерівську премію 1981 року, а потім виявилося, що вся історія — вигадка. Чи не найбільшої кризою для газети став страйк пресувальників, у результаті якого навіть загинула людина. Ця історія, яка тривала кілька місяців, описана дуже драматично, і, звісно ж, це далеко не всі проблеми, які поставали перед видавчинею.

Як це зроблено? Від початку авторка поставила перед собою украй складне завдання: детально розповісти, з одного боку, про перипетії свого особистого життя, а з другого — про історію The Washington Post, газети, яка стала однією з найкращих у країні саме за її керівництва, і про виклики медіабізнесу. Експерти оцінили таку спробу високо: Ґрем 1998 року отримала за книжку Пулітцерівську премію в номінації «Мемуари». 

Тримати баланс фактів щодо подій особистого життя й бізнесу, емоцій і сентиментальних спогадів у мемуарах, певно, найважче. Якщо ви читали біографії політичних лідерів, ви розумієте, про що я. Коли розділ, де описуються складні переговори, від яких залежить доля цілої країни, починається з рядків про те, що напередодні політикиня не могла заснути й вирішила вдягнути брошку, яка символізує для неї силу. І хоча Кетрін Ґрем — не політикиня, в житті її родини було багато ситуацій, які мали помітний вплив на американське суспільство. В деяких розділах Кетрін Ґрем вдається розв’язати задачку із зірочкою — писати так, аби особисте й професійне,  буденні дрібнички й цифри прибутків її бізнесу були в гармонії. 

До речі, Ґрем написала книжку сама, без письменника-співавтора, як це відбувається зазвичай. І підкреслила наприкінці, що це було для неї важливо. Це не дивує, адже Кетрін, в дівоцтві Маєр, почала свою кар'єру саме з журналістики. Вона любила писати, замолоду цікавилася життям батькової газети. Під час керування Post вона час від часу дописувала до видання, зокрема брала інтерв'ю в Михайла Горбачова й Муаммара Каддафі. І вже у 1990-ті, коли передала бізнес синові, часом писала. Вражає, що всі власники газети з родини дописували до неї і поспішали повідомити журналістка почуту в політичних колах новину. Яку редакція перевіряла і не завжди публікувала.

Як це часто буває в таких книжках, читати про особисті перипетії за рідкісним винятком цікавіше, ніж про роботу. Ґрем яскраво описує, як їй було зростати в будинках, більше схожих на палаци, з не щедрими на почуття батьками. І розпач, коли потрібно було вчитися самій давати собі раду в університетському гуртожитку — їй, яка не мала гадки, як підбирати собі одяг чи тим паче його прасувати. Чи вести господарство в сімейному житті, хай і з помічницями. Авторці часом вдається описати якусь ситуацію чи цілий період життя влучними деталями чи фразою когось із дійових осіб, які закарбувалася в пам'яті. Вона щиро пише про слабкі сторони свого характеру й те, що вважає помилками — як терпіла знущання з боку чоловіка вдома, а потім і кпини колег-чоловіків, які не сприймали жінку на такій посаді. Як сама, попри образу на батьків, не приділяла достатньо часу власним дітям. А ще Кетрін Ґрем із прикрістю визнає, що далеко не відразу підтримала феміністичні ідеї колег-медійниць. Мовляв, зростаючи в той час і у таких колах, просто не розуміла, що головування чоловіків — це несправедливо.

«Персональне досьє» — це дуже детально описана історія життя видатної жінки, яка, будучи на емоційному дні, несподівано для самої себе поринула в авантюру й змогла залишити синові прибутковий бізнес. Це сталося ще до інтернет-революції, яка не дозволила газеті лишитися в руках родини Ґрем: 2013 року за $250 млн її придбав засновник Amazon Джефф Безос. Як на мене, цю книжку варто читати насамперед медійникам. Хай як сильно змінився медіабізнес за 25 років після її написання, вона цікава не лише з історичного боку. З неї і досі можна винести певні уроки й надихнутися. Кетрін Ґрем передбачувано стала рольовою моделлю для подальших поколінь жінок-медійниць, тож і не дивно, що її особистість викликає інтерес у сучасних біографів і сценаристів. Тому цей матеріал хочеться закінчити списком.

Якщо хочеться дізнатися більше, можна прочитати англійською мемуари багатьох згаданих тут людей: легендарного редактора Бена Бредлі «A Good Life: Newspapering and Other Adventures», книжку «All the President’s Men» Боба Вудворда і Карла Бернштейна, або ж новинку він останнього — мемуари «Chasing History: A Kid in the Newsroom». Виходили й біографії Юджина Маєра, Філіпа та Кетрін Ґрем від різних авторів. Є також кілька документальних фільмів, зокрема стрічка 2017 року від HBO «The Newspaperman: The Life and Times of Ben Bradlee».

Ну і, звісно, завжди хороша ідея подивитися давній фільм про Вотерґейтський скандал «Все президентське військо» Алана Пакули із Робертом Редфордом та Дастіном Гоффманом у головних ролях. Досвід того, як газета пережила створення художнього фільму за свіжими слідами їхнього розслідування, цікаво описується в книжці Ґрем, яка не має у стрічці свого екранного втілення. На відміну від свіжішого кіно Стівена Спілберга «The Post», де в центрі уваги розслідування «Паперів Пентагону» і сама Кетрін, роль якої зіграла Меріл Стріп.

Фото: The Washington Post/Кетрін Грем незабаром після того, як стала видавцем The Washington Post