Латентний путінізм у суперпозиції

Однією з головних емоцій, яку відчувають майже всі під час війни, є страх. Я хотів би зачепити не той страх, що виникає від куль, снарядів і ракет. Не той страх, що виникає від зруйнованих планів. А страх бути розчарованим в людях — нових знайомих чи старих.

«Ідучи вулицею, я почув, як якась жінка розповідала своїй дитині щось про 8 років. Я сів у машину, де таксист дивився на ютубі Соловйова, який розповідав про 8 років. Я подумав: «Ну мої ж друзі не такі?» Зустрівся з другом і почув від нього про 8 років. Всі наче збожеволіли», – казав мені один адекватний росіянин. Дійсно, те, як легко мільйони людей підхопили аргумент про 8 років, можна порівняти із зомбі-епідемією. Очевидно, що вони і до цього мали ознаки ватності, але як про це можна було дізнатися, не ініціюючи розмови на політичні теми?

З упевненістю можна сказати, що від цієї війни постраждав не тільки реальний світ, а й безліч віртуальних мікросвітів в інтернеті, які часто стосунку до політики і не мали. І йдеться не лише про іграшки та сервіси пошуку подружок на вечір. Шукаючи вказівки для ремонту автомобіля чи усунення проблем з операційними системами, людям доводиться заходити на російськомовні сайти, бо в українському інтернеті бракує інформації. Потрапляючи на такі сайти та доторкаючись до російської аудиторії, адекватний користувач ризикує наштовхнутися на тих самих зомбованих. Англомовний же сегмент інтернету залишається недоступним для багатьох наших людей через банальне незнання англійської.

Як говорив російський публіцист-опозиціонер Євгеній Понасенков, зараз внесений до списку іноземних агентів за критику Путінського режиму: «Ви повинні зрозуміти: є люди професійні, справні в якійсь професії (інженер, біолог – хто завгодно), але вони можуть бути (можуть бути, а можуть не бути), в житті дуже дурними. І от ця дурість (немудрість, відсутність розуму в житті), вона деконструює, убиває часто все, що людина робить професійно».

Доброзичлива людина невизначеного віку може відповідати всім на форумі корисними порадами, економлячи іншим час і навіть рятуючи життя та кар’єри. Такій людині можна навіть написати в приватні повідомлення: ще раз подякувати, познайомитись, поговорити про життя… Адекватному українцю або навіть не зомбованому росіянину так хочеться вірити, що ця людина хороша в принципі… Але як можна бути впевненим на всі сто, не вивідавши (прямо чи через натяки) політичні погляди цієї людини? І чи зможе адекватна людина в ситуації інформаційної війни під час справжньої війни дотриматися принципу «кожному своє», залишивши погляди доброзичливого користувача в суперпозиції, і продовжити спілкування? І ця проблема для нас не нова, але зараз вона як ніколи загострилася.

Український скандинавіст із Києва, який вів освітньо-розважальний канал на ютубі під псевдонімом Skjold Skefsson, у своєму останньому ролику сказав: «Після цієї війни уже ніщо не буде колишнім. Якщо я її переживу, то не знаю, чи зможу я, та і чи буду я взагалі мати моральне право перед моїми співгромадянами, знімати російськомовний контент для російської аудиторії». Він орієнтувався на російськомовну аудиторію, доки йому не довелося рятувати свою сім’ю від обстрілів, переховуючи її в підвалі. Як тепер можна бути впевненим у тому, що людина, яка говорить із тобою однією мовою, святкує ті ж свята, дивиться ті ж фільми, слухає ту ж музику, не виявиться політично активним суб’єктом, що сприяє твоєму винищенню, або ж політично пасивним суб’єктом, що ніяк не реагує на твої страждання? Як тепер людям по різні сторони барикад спілкуватися російською без підозр?

«На початку 2010-х не існувало ніякої русофобії, не було антиросії. НАТО не бачило в Росії ніякої суттєвої загрози для себе. А головне, що ми тут, в Україні, дивились «Євробачення», всякий футбольчик, і, коли бачили, що виступає Росія, боліли за неї і говорили: «О! Наші виступають!» Але тепер жоден поважаючий себе українець у світі не захоче мати нічого спільного з вашою країною», – каже український ігровий ютуб-блогер slidan із Києва.

А ось відомий український блогер Олексій Шевцов із трьома каналами: на 2,5 мільйонів, 2 мільйони та 600 тисяч. Оглядав техніку, ігри, знімав тревел-блоги. Він народився і виріс в Одесі, де жив до 25 років. Завжди розмовляв російською, асоціював себе із російськими народом, але критикував путінську владу. Коли прийшла війна, став на сторону країни, в якій виріс разом із своїми рідними. Збирає гроші для українських благодійних фондів, а також працював волонтером у Варшавському центрі допомоги для біженців. Він розповідає: «Вона дуже неоднорідною виявилася [про свою аудиторію]. Більша частина залишається адекватною. На цьому каналі ми розуміємо, що мається на увазі під адекватністю. Це люди, які війну називають війною, і люди, які виступають за мир, а не «русский мир». Я на ютубі 8 років (забавна цифра сьогодні вже, мемною стала). І всі ці 8 років я так чи інакше в тому числі на російську публіку вистьобував пропагандистські стереотипи про українських фашистів, нацистів. І російська публіка полюбляла над цим посміятися. Але 24 числа немала частина тих, хто роками сміявся над цими стереотипами (соловйовськими, симоньянівськими), почала в це вірити. І вони мені пишуть (мені в студії Ютуба показує «підписник 5 років», «підписник 6 років», «4 роки»), коментарі на мою адресу: «Ну у вас же там реально нацики. Ну ти ж сам нацик, ти ж сам фашик». Це, звичайно, не всі, але такі люди є, і таких людей немало».

Популярний серед підлітків (особливо років 5 тому) російськомовний блогер Івангай (17,3 мільйонів підписників), який теж родом із України, в перший же день війни висловився: «Я проти путінської війни. Сьогодні я прокинувся від вибухів. Росія почала війну проти нас, українців. Моє звернення до блогерів, людей, інфлуенсерів із Росії. Виходьте на мітинги проти путінської війни в Москві та інших містах і доводьте до людей інформацію про війну Росії на території України. Досить бути терпилами». І не важливо, що вчора він знімав відео у стилі «Доказательство Того Что Котики Мудаки» (sic!), якщо в нього є мільйонна аудиторія і він може звернутися до неї.

Батько відомого в дитячому сегменті блогосфери Містера Макса, чий канал має 22,8 мільйонів підписників, теж не став мовчати: «Наприклад, Одеса, звідки родом і Максим, і Катя. Де вони народились і виросли. Там зараз дуже часто можна почути сигнали повітряної тривоги. Людям доводиться ховатися в бомбосховищах. Але, на жаль, бомбосховищ на всіх не вистачає, люди просто чекають, дивлячись в небо на те, як летять ракети над головою. Чують вибухи, перестрілку. Також у нас є родичі в Вінниці, де також постійно звучать сигнали повітряної тривоги. Вони вимушені ховатися від російських снарядів і ракет... Наші знайомі, рідні вимушені ночувати в бомбосховищах в Києві. Вони сплять там без якого-небудь тепла, маленькі діти сплять в пухових куртках, накриваючись ковдрами на голій бетонній підлозі. Ну, звичайно, щось там принесли підстелили… І весь цей жах відбувається тому, що російські танки, літаки, вертольоти, солдати атакують із всіх сторін… Нам потрібно зупинити цю війну... Не буде великої перемоги Росії над Україною! Я прошу вас поділитися цим відео з друзями. Чим більше людей буде знати правду, тим важче буде вашому містеру Путіну винаходити нові причини для продовження бойових дій».

Популярний серед росіян український російськомовний блогер Артур Шаріфов, який веде наукпоп-канал на ютубі з 1,6 мільйонів підписників, у перший день записав звернення до аудиторії і відтоді перестав знімати відео. «60% відсотків глядачів мого каналу – це росіяни. І партнери (ті завдяки кому вдається платити за продакшн моїх відео) – теж росіяни. Я українець. І ще за декілька днів до початку цього повномасштабного вторгнення я прийняв рішення, що публічних виступів у Росії більше не буде. Я не думаю, що я колись приїду в Росію. Ніхто не знає, як це позначиться на нашому продакшені та можливості робити відео, але я не міг вчинити інакше. Всі члени нашої команди одноголосно підтримують моє рішення. Вони розуміють, що я цього не хотів. Вони теж цього не хотіли… Дорогі Українці, ми праві. Ми ні на кого не нападали. Прийшли до нас. Весь світ на нашому боці. Дякую вам, браття. Слава Україні!».

Ігровий російськомовний стрімер Jeens із Харькова, який збирає на своїх трансляціях до декількох тисяч людей, через війну вимушений був тікати з міста. «Я в селі х** знає де, 21 годину їхав поїздом стоячи, відчуття кайф, але здоровий, комп залишився в Харькові, тому не знаю коли зможу підрубити, починаю нове життя, знайомлюсь із місцевими, планую купити пару гусей» – написав стрімер у телеграм-каналі. Та замість гусей він зрештою вирішив купити пару курей (купити, а не вкрасти, як дехто!). Пізніше, коли ситуація трохи стабілізувалася, стрімер написав: «Думаю перед стрімами правильно буде трохи висловитися, щоб політичні теми на стрімі не зачіпати, я не буду робити як багато хто зараз, заводити ірл і обговорювати новини і якось реагувати на все що відбувається… 1. Я не збираюсь зневажливо ставитися до глядачів із рф, я ненавиджу і зневажаю тільки й*****х в*******ів які підтримують війну, вони для мене не люди, я їх не хочу бачити на своїх стрімах… 2. Особисто я підтримую свою країну, задонатив на гуманітарну допомогу для постраждалих українців… 3. Коли все закінчиться, я хочу повернутися в Харків, і продовжити жити в Україні».

Чималу вибірку з прикладами блогерської солідарності до Батьківщини доповнить і наступний неблогерський приклад. Олег Ладиженський – відомий на весь світ російськомовний письменник із Харкова. Пише російською. Багато фантастичних романів написав у співавторстві з українським письменником Дмитром Громовим під спільним псевдонімом Генрі Лайон Олді. Одна з їхніх найвідоміших книг — «Шлях Меча» — мала безліч видань у Росії і всього одне в Україні. З початком війни письменник почав ділитися переживаннями в соціальних мережах, виставляє тематичні вірші, а також ініціює благодійні збори коштів для допомоги постраждалим українцям.

«Олді в Україні. Країну не покидали. Це легко перевіряється. Важко загадувати наперед у світі, що стрімко змінюється, але це факт тут і зараз. Ми регулярно пишемо про своє життя: публічно, у відкритому доступі. Проте все частіше зустрічаємо чужі записи в інтернеті: Олді в Польщі, Німеччині, Ізраїлі... На Марсі Олді! "Де ти, Сину Неба..." Днями один знайомий зі "старого фендому" написав, що Олді з сім'ями у Словаччині. Я заперечив, сказав, що це брехня. І що ж? Колишній знайомий мене забанив, щоб я не заважав його правді». А у своєму авторському інтернет-магазині Олді виставив нову благодійну збірку «Рятівники». «Всі гроші, отримані від цієї книги, підуть на допомогу українцям, які постраждали від бойових дій у війні, що розв'язана Росією: ліки, продукти, одяг, доставку та ін. Медикаменти в першу чергу».

Кожен новий приклад лише підкріплює віру в і так зрозумілу істину: важко бути українофобом, будучи українцем в Україні під вогнем. Навіть якщо хтось говорив, писав, знімав ролики, танцював, співав російською, коли Росія прийшла вбивати його і його рідних, у нього не виникло сумнівів, на якому боці бути.

Був такий ідіотський російський мультфільм із дуже махровою пропагандою і кондовою графікою «Діти проти чарівників», де дівчинка запитувала в хлопчика за кордоном «Ты русский или русскоговорящий?» Ця війна як лакмусовий папірець проявила всіх безрідних і показала: російськомовні українці – не росіяни; російськомовні українці – не зомбовані, хоча і контактували з інфікованими тісно; російськомовні українці – це наша зброя; російськомовні українці – це наша остання надія вплинути на острівки свободи в Росії. Та що там говорити про наших людей, коли навіть серед чужих знайшлися ті, хто нас підтримав, виступаючи проти дій путінської влади? Галкін, Івлєєва, Дудь, Оксимірон, Свєтов, Невзоров, Веллер та багато інших.

Російська мова роками слугувала різним народам і скріплювала їхній інформаційний простір. Російська влада роками робила все, щоб зруйнувати цей зв’язок. Проблема не в російській мові, а в Росії, люди якої опоганили своїми поглядами ореол власної мови. Щось мені підказує, що тепер українська у нас ставатиме популярнішою, а російська відходитиме на задній план (і не тільки через те, що Путін вирішив бомбардувати міста з російськомовним населенням). Війна закінчиться, припиняться вибухи, але навіть наш побут назавжди стане іншим. Українські сайти заблоковані в Росії, російські – в Україні. Ми втрачаємо комунікацію. Можливо, тепер українці охочіше будуть шукати інформацію англійською, незважаючи на труднощі перекладу. І страшною, неприємною і по-страшному неприємною здаватиметься необхідність перевіряти випадкових російських співрозмовників на людяність.