Втекти від війни. Історії трьох українок, які опинились у Німеччині, Ірландії та Узбекистані

Від початку війни з України виїхали понад 6,4 млн осіб. В основному це жінки, діти, літні люди. Якась частина з них вже повернулась додому. Причин тому багато. Одні просто не могли витримати тугу за домом. Інші з’ясували, що жити за кордоном дорого: фінансова допомога не покриває усіх витрат, а влаштуватися на роботу за фахом не вийде без знання мови.

Яке воно, життя у різних країнах, ставлення до українців, які змушені рятуватися від війни? Три українки, яких доля закинула у різні країни, поділилися з «Главкомом» своїми історіями.

«Німці щиро засуджують агресію рашистів»

Наталка Прудка, виїхала до Німеччини

Коли забракло сил витримувати нервове напруження, а вулиці Києва зовсім опустіли, ми з чоловіком 15 березня вирушили до Львова. На той час евакуаційні поїзди з Києва вже не були переповнені. За проїзд не платили. Їхали навмання, морально готували себе до життя у таборах для біженців, аби більше не чути страшних вибухів та очікувати, коли прилетить до тебе.

19 березня вночі прибули в переповнений біженцями Берлін, нас відразу ж поселили у прихисток на базі зупиненого аеропорту «Тегель». Там усім відразу ж робили тести на Covid-19 – безкоштовно. Тричі на день безкоштовно харчували, умови гарні – зручні ліжка, білосніжна постіль, душ... Через два дні нас відправили у табір в Нижню Саксонію, Бад Фалінгостел – загалом за п’ять днів ми побували в трьох таборах для біженців, де приблизно однакові умови проживання та харчування. Скрізь безкоштовні тести на Covid-19 – в останньому таборі їх робили щодня.

Протягом цієї важкої подорожі ми не переставали вражатися гостинністю і доброзичливістю львів’ян, а згодом поляків та німців. Про це я вже розповідала на «Главкомі».

24 березня всіх біженців з табору відвезли в адміністративний центр у місті Вінзен, зібрали паспорти і відправили на обід в кафетерій. Повернувшись з обіду, ми отримали посвідчення про надання статусу про тимчасовий захист через бойові дії в Україні терміном на один рік (до 4 березня 2023 року) з можливістю подовження до трьох років. Водночас кожному видали першу соціальну допомогу – по 88 євро на період з 24 по 31 березня. Ці кошти передбачалися для того, щоб біженці могли самі купувати і готувати їжу після переселення з табору в окреме житло: кого в готель чи в окрему квартиру, а когось – в німецькі сім’ї.

У квітні почали видавати щомісяця по 330 євро на одну особу. Суми достатньо для нормального харчування та дрібних кишенькових витрат. До речі, у містах є магазини, де біженці щотижня отримують в подарунок харчові набори.

Сьогодні ми живемо в німецькій сім’ї в селі поблизу Гамбурга прямо на березі Ельби. Господар – колишній мер громади – Рольф та його дружина Уте нам виділили дві кімнати на другому поверсі свого будинку з усіма зручностями – тут колись жили їхні дочки. Всім, що потрібно для повсякденного вжитку, вони з ентузіазмом діляться з нами. Коли почули, що мені доводиться ділити з чоловіком один ноутбук, одразу ж знайшли мені новенький та самі встановили ліцензоване програмне забезпечення! Роздобули у друзів велосипеди, щоб я насолоджувалася їздою та покращувала здоров’я. Не перелічити усіх благ, які вони роблять для нас, про таке я навіть не мріяла. Безмежно вдячна їм за це. Я також намагаюся бути корисною і за добро платити добром…

До речі, мої німецькі друзі дуже хочуть побачити Україну, і звичайно ж, Київ. Я вже запросила в гості, обіцяють приїхати.

Безмежно доброзичливе ставлення з боку господарів – найцінніший скарб, яким я збагатилася у важкі часи. Всі мої знайомі, які живуть у сім’ях, також розповідають про неймовірну доброзичливість німців.

Ми розповідаємо про моторошні випадки катувань жінок та дітей, про масові захоронення розстріляних українців… Місцева преса постійно висвітлює трагічні події в Україні. Німці засуджують агресію рашистів.

Якось за обіднім столом ми говорили про війну, про героїзм українців, які відбивають атаки другої армії світу. І раптом Уте вражає щиросердною заявою: «Україна – найвеличніша держава світу». Скажу чесно, я була вражена і горда за нашу державу.

З великою вдячністю буду згадувати Німеччину, яка докладає стільки зусиль, щоб українці отримали доступ до ринку праці, житла, соціальної та медичної допомоги, а також можливості здобувати освіту. Я також пішла в школу – вивчаю німецьку мову. Ходжу на заняття як на свято. В одну із субот була на концерті – виступав місцевий хор, співали як професіонали. Мене також запросили в цей хор, але поки що не наважуюся. Кожної суботи нам організовують «міжнародну каву» – там не лише біженці з України, але й з Африки, Боснії.

Після визволення Київщини прагну повернутися додому. Рахую дні. Сподіваюся, приїду як тільки пройду тривале медичне обстеження після операції, яку я зробила якраз перед війною в Інституті нейрохірургії.

Я хочу жити в Україні, але так, як у Німеччині – без агресії і ненависті.

«Ірландія – суцільна психотерапія»

Тетяна Котенко, виїхала до Ірландії

Ми з чоловіком виїхали з України 17 березня, а прибули в Ірландію 26-го. Зупинялись у Львові та Щецині (Польща). З Щецина вилетіли ввечері 26-го до Дубліна. В аеропорту всіх українців, які прибули за тимчасовим прихистком (не плутати з біженцями, це інший статус!) зустрічають волонтери і представники Червоного хреста. Навіть окрема лінія на паспортному контролі працює з російськомовними (сподіваюся, згодом з’являться й україномовні) митниками.

В аеропорту є окрема будівля, де нас оформили і одразу видали «жовтий папірець» – лист-дозвіл підтверджує, що вам надано тимчасовий захист відповідно до Директиви ЄС). Він надає право жити і працювати в Ірландії протягом найближчого року. Цей документ видають співробітники міністерства юстиції просто на місці – і вдень, і вночі. Ми також написали заяву на отримання соціального номера (PPSN), його видають представники центру соцзахисту. Це, по суті, наш ІПН, він потрібен і для виплат, і для роботи, і для медицини. Також кожна з переміщених осіб отримує інформаційне повідомлення із зазначенням послуг, доступних вам в Ірландії, та порад, як отримати доступ до цих послуг.

До слова, в цьому великому, де видають документи, приміщенні на два поверхи можна також поїсти, отримати якусь гуманітарку і дочекатись подальшого переміщення – якщо ви заздалегідь не знайшли житло (наприклад, дехто вже одразу їхав до друзів, родичів чи у прихисток, який заздалегідь забронювали), то вас відправлять до центру розміщення.

Куди і кого спрямувати вирішують у Службі розміщення міжнародного захисту Департаменту у справах дітей, рівності, інвалідності, інтеграції та молоді, персонал якого також є на території аеропорту. Якщо житло не потрібне негайно, запит щодо нього можна оформити пізніше, в будь-який час.

У нас не було житла, і десь о пів на першу ночі з аеропорту нас повезли до бізнес-каспусу Citywest, який від початку дії програми допомоги для українців, працює як центр розподілу житла. Там знову відбувається реєстрація, причому розпитують не лише про паспортні дані, а й про хвороби чи особливості харчування, і відповідно до цього підбирають житло. У самому Citywest є їжа, ігрові зони для дітей і навіть купа ліжок у концертній залі готелю. В цьому центрі можна чекати на житло і годину, і пів доби. Нас звідти повезли не у готель, а у спортцентр Liam Rogers на околицях Дубліна. Там ми жили ще 2,5 доби, спали на розкладачках. Умови польові, але все що треба є: їдальня з цілодобовим доступом до сендвічів, кави, чаю, соків і швидкорозчинних супів та макаронів. На вечерю та обід ще привозили готові страви. Є гуманітарка: зубні пасти, щітки, шампуні, рушники, гігієнічні засоби, якийсь одяг новий. Є душ. Скрізь волонтери. Так, на розкладачках у спортзалі, ми провели дві ночі і цілий день, аж поки 28 березня ввечері нас не відвезли у готель в місті Енніс. Як нам пояснили, як мінімум впродовж трьох місяців ми можемо там жити, місцева влада проплатила його для українців. Тепер є інформація, що скоріше за все готель для українців до кінця терміну дії тимчасового захисту, тобто на рік. Нас тут зараз 250 осіб, з них дітей десь 70.

По прибуттю в готель, буквально через день, 30 березня ми рушили в Інтрео, це Державний центр зайнятості та соцзахисту. В кожному місті є його відділення.

Загалом програмою Temporary protection в Ірландії діють такі виплати для українців:

• на дорослого 25+ років – 206 євро на тиждень;
• на дорослого 18-24 років – 117 євро;
• якщо в сім’ї чоловік та жінка (двоє і більше дорослих), то на кожного наступного – 136 євро ( тобто чоловік 206, жінка 137, або навпаки);
• на дитину до 12 років – 40 євро на тиждень;
• на дитину старше 12 років – 48 євро на тиждень;
• плюс в місяць додатково на дитину молодше 18 років – 140 євро.

Людей зараз переводять на інший вид виплат (для безробітних, соцвиплати): є виплати, які передбачують обов’язковий пошук роботи, інші – ні. Виплати отримують у найближчому відділені пошти, якщо їх не забрати – вони згорають. Якщо ви хочете поїхати кудись – треба обов’язково повідомити про це.

Раніше ми отримували 344 євро на двох на тиждень. Зараз 346. Ірландці так і кажуть: економте на потім, бо програма може змінитись. З орендою житла тут сумно, його фактично нема, а якщо є, то дуже дорого: найдешевше від 600-800 євро, пристойна квартира 1200-1500 євро – і це якщо пощастить знайти, навіть в Дубліні майже нема що орендувати. Зараз уряд країни розглядає програму будівництва соціального житла для біженців, у тому числі – в нашому Еннісі.

Медична система схожа на нашу: є сімейні лікарі, з якими потрібно укласти декларацію. За рецептом можна отримувати ліки за ціною у 20% від повної вартості. А деякі ліки, наприклад, від діабету та інших хронічних захворювань, взагалі безплатно. І всюди за тобою йде твій PPS number.

Загалом люди класні, спокійні, привітні. Ірландія – це суцільна психотерапія, навіть прохолодніша і дощова погода не напружує, бо все навколо ще з березня дуже зелене і гарне. Природа тут шикарна і повітря чудове.

«Узбеки не сильно підтримують Україну, їм все одно»

Так склалося, що десь за 2,5 місяці до початку війни моєму чоловіку запропонували роботу за контрактом в Ташкенті. Він поїхав туди працювати, а ми з трирічною донькою лишилися чекати на нього у Києві. Від початку лютого, коли преса тільки і писали про те, що війна от-от почнеться, інформаційні стрічки рясніли повідомленнями про те, що посольства одне за одним виїжджають зі столиці, чоловік почав закликати мене приїхати з донькою до нього в Узбекистан. Я спершу відмахувалась – не вірила у війну, просто не уявляла, що це може бути!

18 лютого таки вирішила поїхати до нього з донькою – радше у гості: планувала за пару тижнів повернутися. Минув тиждень – і я переконалась у правоті чоловіка…

Ми досі живемо у Ташкенті – винаймаємо квартиру. Я зареєструвалася в Узбекистані, але на жодні соціальні виплати не оформлювалась. Заробляємо собі на життя самі: чоловік тут офіційно працює, я також працюю дистанційно на українську компанію. Дитину поставили у чергу в місцевий дитячий садок, але доки наша черга не підійшла, доня ходить у приватний дитячий садок. Це дороге задоволення: близько $300 на місяць.

В Узбекистані є моменти, які мені не подобаються. У мене загалом складається враження, що я повернулась на 15 років назад, інколи – що взагалі у якійсь машині часу перенеслась до СРСР.

Тут дуже багато росіян. От буває сидиш у кав’ярні, п’єш каву, а за сусіднім столиком – вони з розмовами про велич РФ і про те, як вони «переможуть хохлів». Звичайно, не всі такі, але подібні випадки періодично трапляються, це страшенно дратує! Показово, що на 9 травня у центрі міста влаштували свято: грали пісні узбекською, російською та українською мовами, люди гуляли.. І росіян було одразу видно: вони усі чіпляли на себе «колорадські» стрічки. Узбеки такого не робили, просто гуляли собі.

До слова, сказати, що узбеки аж так сильно підтримують Україну, не можна. Значна частина з них навіть не знають досі, що це за держава. Я якось розговорилась із якоюсь жінкою-узбечкою. У нас відбувся приблизно такий діалог (в Узбекистані широко використовується російська мова):

– Ты – русская?

– Я – украинка.

– Как украинка? Что, вот так прямо в паспорте и написано?

Тобто вони у своїй більшості абсолютно не орієнтується у тому, що відбувається. І їм нецікаво. Тобто незнання елементарної політичної географії їх аж ніскільки не тривожить, воно їм не треба.

Мені також тут не подобається медицина: таке враження, що вона лишилась на рівні початку 2000-х років. У Ташкенті моя дитина підхопила ГРВІ, я відвела її до педіатра у приватну клініку: доньку послухали і виписали лікування. Згодом я переписувалась з нашим київським педіатром, яка лікувала дитину раніше, і вона була шокована призначеннями ташкентського лікаря. Каже, лікування відбувається за протоколами 15-річної давнини. В аптеках неможливо купити, наприклад, перекис водню у розпилювачі чи йод у формі стіку («олівця»). Усе у скляних баночках. І так у всьому.

Є проблема і з одягом. Нормальний одяг – тобто такий, який ми купляємо в Україні, навіть не брендовий, а просто якісний і красивий – в Узбекистані дефіцит. У Ташкенті є фірмовий магазин (LC Waikiki), а ще базар – це з доступних. Є й інші магазини, і там продаються хороші речі, але за цінами, скажімо, від $100 за футболку. З дитячими речами взагалі біда. Коли ми були у поліклініці, у черзі біля мене сиділа жіночка з дитиною трохи молодшою за мою. Коли ми вже йшли з закладу, вона мене наздогнала і запитала, чи не продаю я речі моєї доньки, з яких вона виросла.

Окремо хочу сказати про алкоголь. Доступне – це гранатове вино, щоб його випити, я його розбавляю водою удвічі-тричі. Звичайні сухі вина, до яких ми звикли в Києві, і які у нас коштують 110-200 грн, тут є, але не скрізь, та й стартують від $30 за пляшку.

Є кілька позитивних моментів. Тут справді дуже красиві і якісні килими, посуд, причому коштують смішні гроші. У Києві такі речі у кілька разів дорожчі! На базарах величезний вибір овочів і фруктів, вони смачні, соковиті, а коштують значно дешевше, ніж в Україні.

Крім того, тут надзвичайні краєвиди. Одного разу на вихідних ми виїхали у гори, там є чудові комплекси для відпочинку, щоправда, недешеві. Гори казкові, чисте повітря!

Ми, звісно, плануємо повертатися. Проте не раніше, ніж війна закінчиться. Я не хочу ризикувати здоров’ям своєї доньки, як фізичним, так і психічним.

Наталія Сокирчук, «Главком»