«Розвели, мов кошенят». Що сховано за рішеннями Собору УПЦ МП

27 травня у Києві відбувся Собор Української православної церкви Московського патріархату. Спочатку подія анонсувалася як «зібрання» єпископату, чернецтва та мирян. Проте того ж дня стало відомо, що УПЦ МП вирішила зробити забіг на спринтерську дистанцію і заодно провела засідання Священного синоду, Архієрейський собор і – врешті – Помісний собор. Це було зроблено для того, щоб рішення, які приймалися, мали не декоративно-декларативний характер, а стали для її парафіян «істиною в останній інстанції».

Проведення з’їзду УПЦ МП було заплановано заздалегідь – на «сакральну» для неї дату. Рівно 30 років тому, 27-28 травня 1992, відбувся так званий Харківський Архієрейський собор, що позбавив влади митрополита Філарета (Денисенка), який після проголошення Незалежності України звернувся до тодішнього патріарха РПЦ Олексія ІІ (Рідігера) про дарування УПЦ автокефалії. У Москві таке прохання розцінили як демарш і розкол. І ось, через 30 років, УПЦ Московського патріархату пішла фактично шляхом ненависного їй Філарета, проголосивши курс на «повну незалежність та самостійність» своєї Церкви.

Але нинішнє рішення УПЦ МП викликане далеко не «свободою волі», а жорстокими обставинами і дарвінівським принципом природного відбору, коли виживає найбільш пристосований. Якщо від 2014 року і до початку повномасштабного вторгнення терористичних військ РФ українській філії РПЦ ще якось вдавалося зберігати статус-кво та петляти між політичними крапельками, то після 24 лютого УПЦ Московського патріархату в очах більшості населення України (про що свідчать соцопитування) перетворилася на потенційного колаборанта. Треба віддати належне предстоятелю УПЦ МП Онуфрію (Березовському), який вже в перший день війни засудив дії Путіна і закликав до деескалації конфлікту. Проте спроба показати проукраїнську позицію очільником УПЦ МП та три місяці війни не змінили громадської думки.

Крім того, за цей період у самій УПЦ МП почали відбуватися відцентрові процеси, Церква просто тріщала по швах: сотні парафій змінили юридичне підпорядкування і перейшли до ПЦУ, частина єпископату зажадала автокефалії, в одному із храмів навіть була проголошена анафема «російським загарбникам і всім тим, хто благословляє війну», маючи на увазі патріарха Кирила. Саме тому, щоб зупинити процес дезорганізації і повної руйнації УПЦ МП, її керівництво було змушене піти на скликання Собору.

І нашим, і вашим

Напередодні «історичного» зібрання вітчизняні релігійні експерти та оглядачі робили припущення, як саме може змінитися церковний устрій УПЦ МП. Очікування були різними: від найоптимістичніших – засудять патріарха Кирила і підуть на примирення з помісною Православною церквою України, до песимістичних – законсервують ситуацію та збережуть лояльність до Москви.

Але результатом Собору стали 10 пунктів, що викликали розгубленість і у Києві, і в столиці країни-агресорки. Бо всі рішення (як політичні, так і церковні) можна трактувати на користь кожної зі сторін.

Пункт 1

Собор засуджує війну і висловлює співчуття усім, хто постраждав у війні.

«Постраждалі є з обох боків».

Пункт 2

Собор звертається до влади України та РФ щодо продовження переговорного процесу для припинення кровопролиття.

«Декларації щодо необхідності перемовин існують з обох боків».

Пункт 3

Собор виражає незгоду з позицією патріарха РПЦ Кирила щодо війни в України.

«Тобто не засудження агресивних і людиноненависницьких заяв Кирила, а просто «висловлення глибокого занепокоєння».

Пункт 4

Собор ухвалив зміни до свого статуту, що свідчать про повну самостійність та незалежність УПЦ.

«Саме це рішення потрактували як номінальне проголошення «автокефалії» УПЦ. Втім, це практично повторення слів із грамоти патріарха Олексія ІІ від 27 жовтня 1990 року, якою УПЦ проголошувалася «самостійною та незалежною». Тобто Собор УПЦ, образно кажучи, просто вкусив себе за хвіст. Крім того, ніхто досі не бачив відредагованого статуту».

Пункт 5

Собор затвердив постанови Соборів єпископів та Священних синодів УПЦ.

«Технічне питання, яке відображене у чинному статуті».

Пункт 6

Собор мав міркування про відновлення мироваріння.

«Це рішення також мало б засвідчити «автокефальний» статус УПЦ, адже у православ’ї варити святе миро мають право лише автокефальні церкви, або ж воно надається «материнською» Церквою. Однак, якщо інші рішення «затверджуються» та «ухвалюються», то вербальна еквілібристика щодо «міркування» про мироваріння свідчить про те, що даний пункт має статус «потенційного». Крім того, миро готується в Страсний тиждень, тобто середина квітня 2023 року, до якого ще треба дожити».

Пункт 7

На період воєнного стану, коли зв’язки між єпархіями та церковним керівним центром ускладнені або відсутні, Собор вважає доцільним надати єпархіальним архієреям право самостійно ухвалювати рішення.

«Це контраверсійне питання, якщо врахувати, що російські загарбники, окрім Донецької та Луганської областей, просунулися в Херсонській та Запорізькій. Таким чином, єпископат може як залишатися вірним Українській державі, так і переходити на бік окупантів».

Пункт 8

У зв’язку з вимушеним виїздом мільйонів українських біженців Собор прийняв рішення щодо розвитку закордонної місії серед православних українців задля збереження ними своєї віри, культури, мови та православної ідентичності та організації церковних громад у діаспорі.

«Дане рішення є абсолютно промосковським, позаяк більшість українських громадян виїхали до країн Західної і Східної Європи, які є канонічними територіями автокефальних церков: Польської, Болгарської, Румунської, Константинопольської та інших. Тобто воно вносить повне сум’яття в православний світ».

Пункт 9

Собор висловився за діалог з ПЦУ, але своїм рішенням не визнав її ні канонічною, ні автокефальною, ні такою, яка має апостольську спадкоємність.

«Таким чином УПЦ вчергове продублювала московські наративи про «незаконність» автокефалії ПЦУ, дарованою Вселенським патріархом Варфоломієм І.»

Пункт 10

Собор висловив надію на припинення війни та примирення ворогуючих.

«Це практично повторення другого пункту без чіткого зазначення, на чиєму боці знаходиться УПЦ Московського патріархату».

Таким чином, якщо поглянути на рішення Собору УПЦ прискіпливіше, а не через переможні реляції його проукраїнського крила про те, що «Церква позбулася свого московського ярма», ніяких радикальних зрушень у ній не відбулося. Все в рамках кремлівської пропаганди: 1) заклики до української влади про припинення війни і пришвидшення мирних переговорів; 2) засудження патріарха Варфоломія за надання автокефалії ПЦУ; 3) загострення конфронтації з ПЦУ.

Та й з РПЦ, як би цього не хотілося патріотам в рожевих окулярах і панамах, УПЦ МП зв’язку не розривала. Вона жодним чином не змінила свого канонічного статусу. Що у коментарі РБК підтвердив голова Синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ МП митрополит Климент (Вечеря), наголосивши про духовну єдність із Російською православною церквою, яку вони продовжують підтримувати. Те ж саме зі свого боку заявив «міністр закордонних справ» РПЦ Іларіон (Алфеєв): «Єдність між РПЦ та УПЦ МП зберігається, РПЦ продовжить зміцнювати її».

Для чого і кому це все було потрібно?

Якщо відкинути конспірологічні версії, які вже тиражуються в Інтернеті, то Собор був потрібен передусім Українській православній церкві Московського патріархату, яка через війну опинилася в розібраному стані. Не лише частина її єпископату, а й «низи» тиснули на керівництво з вимогою прописати чіткий алгоритм дій їхньої поведінки та політичної позиції. І Собор це зробив, практично використавши гасло Євромайдану під час наступу «Беркуту»: «Стоїмо!» (зберігаємо спокій і слідкуємо за політичною ситуацією).

Сумнівно, що Москва запроваджуватиме санкції проти митрополита Онуфрія. Бо жоден пункт рішень Собору не конфліктує із поглядами очільників РПЦ (хіба що млява «незгода» УПЦ МП із мілітаристськими заявами Кирила). Там з розумінням ставляться до складної ситуації, в якій зараз опинилися парафії в Україні. За їхньою версією, за всіма розкольницькими процесами стоїть Держдеп США (не жарт). Тому УПЦ МП, як «жертва», повинна використовувати всі можливості для збереження своєї єдності.

Якщо відкинути весь інформаційний шум, яким замаскували рішення Собору, то найголовнішим пунктом залишається четверти про внесення змін до статуту. Ймовірно, що з цього документу були вичищені всі згадки про юридичне підпорядкування УПЦ Російській церкві. Такий хід нарешті дозволяє УПЦ уникнути закону «про перейменування» №2662-VIII, який давав підстави титрувати її як «церкву окупанта».

Крім того, у Верховній Раді нещодавно був зареєстрований ще один законопроєкт №7403 про внесення змін до Податкового кодексу, який фактично скасовує пільговий статус релігійних організацій, керівний центр яких знаходиться у державі, що здійснила збройну агресію проти України та/або окупувала частину її території. Навіть не треба вказувати пальцем, проти кого він був спрямований.

Після Собору і перереєстрації статуту всі ці юридичні норми й обмеження вже не матимуть жодного впливу на УПЦ МП. І вона, як «істинно-українська» релігійна організація, у статусі «самостійної і незалежної» православної церкви, має повне право вимагати від влади припинити «тиск і репресії». Іншими словами, зупинити перехід парафій до помісної ПЦУ. Тому, швидше за все, попри прогнози окремих релігійних діячів, післясоборна УПЦ МП не стане поступливішою і не піде на об’єднання з Православною церквою України. А роз’єднання православних у країні вийде на новий і складніший рівень: бо якщо раніше одна з Церков маркувалася як «ворожа», то тепер обидві матимуть «однаковий проукраїнський статус».

Але є нюанс…

Стримано-райдужні очікування від Собору і його прозаїчні наслідки нагадують відому фразу нині покійного координатора фракції Партії регіонів Михайла Чечетова: «Ми їх розвели, мов кошенят».

Схоже, що юридична служба УПЦ МП, яка готувала зібрання 27 травня, прискіпливо попрацювала як із підготовкою рішень Собору, так і його кінцевим варіантом. Звісно, що всю «красу гри» можна буде повністю оцінити лише після оприлюднення нового статуту УПЦ МП.

Хоча саме тут в Української православної церкви (яка поки що залишається в канонічній єдності з Московським патріархатом) можуть виникнути неочікувані перешкоди. У статусі «філії РПЦ» УПЦ залишатиметься до тих пір, поки не перереєструє свій статут. За іронією долі, коли УПЦ МП воювала проти закону «про перейменування», то вона подала позов до Окружного адміністративного суду міста Києва. І 22 квітня 2019 року суд заборонив вчиняти будь-які дії щодо реєстрації релігійних центрів УПЦ МП. Таким чином, на сьогодні реєстрація нового статуту УПЦ просто неможлива.

«Главком» звернувся до голови Державної служби України з питань етнополітики та свободи совісті Олени Богдан з проханням прокоментувати ситуацію щодо можливості реєстрації нового статуту УПЦ МП.

«У Держслужбі на сьогодні відновлено повний спектр адміністративних послуг, зокрема і реєстраційні. Ми зможемо здійснити державну реєстрацію статуту в новій редакції, якщо він відповідатиме чинному законодавству. Однак ми не зможемо внести відомості про це до Єдиного державного реєстру, допоки є чинною судова заборона на будь-які реєстраційні дії щодо визначеного переліку юридичних осіб. Тобто УПЦ (МП) потрібно буде спершу ініціювати зняття судової заборони, яка свого часу була накладена за їхнім же зверненням до суду», – наголосила Олена Богдан.

Таким чином, УПЦ (оновлена) може з’явитися ще не скоро. Отже, у ПЦУ на цей період залишається «вікно можливостей» для налагодження діалогу зі своїми православними побратимами. Бо після реєстрації нового статуту УПЦ Православна церква України отримає набагато серйознішого і вагомішого конкурента.

Ярослав Коцюба, для «Главкома»

Джерело фото: church.ua