Інформаційна спецоперація: Онуфрій з паствою й далі перебуває в лоні РПЦ

Путін, Шойгу, Кирило – всі троє підтримують війну Росії проти України

фото: epa

Існували певні сподівання, що собор так званої Української православної церкви (насправді – філії Російської православної церкви), який відбувся 27 травня, ухвалить доленосні для цієї організації рішення й спроможеться нарешті порвати стосунки з Московським патріархатом. Але, ніякого дива не сталося. Керівництво УПЦ провело чергову інформаційну операцію, щоб дезорієнтувати громадськість і своїх віруючих, проголосивши свою «самостійність і незалежність».

Прикро, що деякі українські мас-медіа купилися на це й відразу після закінчення собору опублікували переможні реляції: мовляв, УПЦ (МП) «порвала стосунки з Москвою», стала «незалежною». Щоправда, швидко ці переможні реляції відійшли й з’явилися більш зважені оцінки рішень собору.

Чи стала УПЦ (МП) незалежною?

Заяви про «незалежність» УПЦ (МП) базувалися, зокрема, на такому рішенні: «Собор ухвалив відповідні доповнення і зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви, що свідчать про повну самостійність і незалежність Української Православної Церкви». Власне, ці зміни й доповнення поки що не оприлюднені. Але такий крок зовсім не свідчить про розрив стосунків УПЦ (МП) із Московським патріархатом.

Про це однозначно сказав голова синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ (МП) митрополит Климент (Вечеря). Він, зокрема, заявив, що статус начебто незалежної церкви УПЦ має вже майже 30 років. Й собор просто ще раз наголосив на цьому. А духовну єдність ця церква й далі підтримує з Російською православною церквою (РПЦ). Своєю чергою, глава синодального відділу щодо відносин церкви з суспільством та засобами масової інформації Московського патріархату Володимир Легойда заявив, що РПЦ не отримувала від УПЦ ніяких звернень про її незалежність.

Тобто ні про яку автокефалію й розрив з Москвою УПЦ (МП) не йдеться. Не прозвучало ніяких заяв, що глава УПЦ (МП) митрополит Онуфрій виходить із синоду РПЦ.

Все, за великим рахунком, лишається по-старому. Просто УПЦ (МП) вирішила повернутися у плані управління до ситуації, яка існувала з 1990 року, коли цій церкві начебто надавалося право широкого самоуправління. У 2017 році статут РПЦ це право помітно обмежив. Тепер же широке самоуправління, ймовірно, повернуто.

Щоправда, синод УПЦ (МП) нібито ухвалив ще кілька «радикальних» заяв. Наприклад, засудив війну в Україні (хоча в доволі м’якій і загальній формі, фактично, уникаючи згадок про Росію як агресора) і навіть висловив «незгоду з позицією патріарха Московського Кирила щодо війни в Україні». Як бачимо, йдеться не про засудження предстоятеля РПЦ, а лише про незгоду з ним. Не ухвалено рішення щодо непоминання патріарха Кирила. Як бачимо, все тут залишається по-старому. Його й далі духовенство УПЦ, принаймні вище, буде поминати.

Є ще одна так би мовити «радикальна» заява: «Собор мав міркування про відновлення мироваріння в Українській Православній Церкві». Дехто вважає, що варіння мира – це ознака автокефалії. Але це далеко не так.

Тривалий час миро варили в Києво-Печерській лаврі, коли Київська митрополія перебувала в складі Константинопольського й Московського патріархатів. Однак це не означало, що тодішня православна церква в Україні була автокефальною. Зрештою, зараз деякі автокефальні церкви не варять миро, а беруть його в Константинопольського патріархату. Та ніхто не сумнівається в їхній автокефалії. Зрештою, собор УПЦ не сказав, що відновлює мироваріння, а лише «мав міркування». А міркувати можна довго. Та і які будуть його наслідки?

На що спрямовані рішення собору УПЦ (МП)?

Отже, питання автокефалії собор не вирішив, зв’язків із РПЦ не порвав. То для чого було затівати все це?

З однієї простої причини – не допустити переходу своїх парафій до справді автокефальної Православної церкви України (ПЦУ). Бо ці переходи до ПЦУ становлять для УПЦ загрозу.

Саме цьому питанню у постанові собору чи не найбільше приділено уваги. Там читаємо:

«Усвідомлюючи особливу відповідальність перед Богом, Собор висловлює глибокий жаль у зв’язку з відсутністю єдності в українському Православ’ї. Існування розколу Собор сприймає як глибоку болючу рану на церковному тілі. Особливо прикро від того, що останні дії Константинопольського Патріарха в Україні, наслідком яких стало утворення «Православної Церкви України», лише поглибили непорозуміння та привели до фізичного протистояння. Але навіть у таких кризових обставинах Собор не втрачає сподівання на відновлення діалогу. Для того, щоб діалог відбувся, представникам ПЦУ необхідно:

• припинити силові захоплення храмів та примусові переводи парафій Української Православної Церкви.
• усвідомити, що їхній канонічний статус, як він зафіксований у «Статуті Православної Церкви України», є фактично неавтокефальним і значно поступається свободам і можливостям у реалізації церковної діяльності, які передбачені Статутом про управління Української Православної Церкви.
• вирішити питання канонічності ієрархії ПЦУ, адже для Української Православної Церкви, як і для більшості Помісних Православних Церков, є цілком очевидним, що для визнання канонічності ієрархії ПЦУ необхідне відновлення апостольської спадкоємності її єпископів».

Навіть не хочеться це коментувати. Релігійна організація, яка є філією церкви країни-агресора, не має томоса на автокефалію, заявляє, що Православна церква України (ПЦУ), яка має такий томос, є неавтокефальною, неканонічною, при цьому грубо ображаючи її.

А, може, УПЦ (МП) варто подивитися на себе й замислитися, а наскільки вони є канонічними зі своїм Московським патріархатом? І ще й при цьому говорити про якусь єдність в українському православ’ї…

Після собору 27 травня священники УПЦ (МП), щоб не допустити переходу своїх парафій до ПЦУ, й далі будуть не лише розповідати про «неканонічність» і «неавтокефальність» останньої (вони і так це роблять), а ще й будуть говорити про свою «самостійність», «незалежність» від Москви. Вони сподіваються тим самим зберегти власні позиції, щоб з часом повернутися «на круги своя». Але чи допоможе це їм?

Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів.