Чому на українському кіно- та серіальному ринку не буде «культури скасування»

9 травня окупаційна влада Луганська «перейменувала» місто у Ворошиловград. У їхньому теперішньому становищі це логічне рішення, адже радянський маршал Клим Ворошилов хоч і припускався помилок у військовій справі через брак освіти, але був людиною сміливою та відданою справі. Цей чоловік міг підняти бойовий дух побратимам навіть у критичні моменти, коли ворожа Українська Народна Республіка почала наступати на звитяжну Червону армію. Він був іще тим мрійником — вірив, що Радянський Союз стане країною без злочинності та воєн. А ще маршал уславився як хороший сім’янин.

Так життєвий і творчий шлях одного з друзів Сталіна описує документальний серіал «Страна советов. Забытые вожди», який вийшов 2017 року. Автор ідеї та співсценарист — міністр культури Росії Володимир Мединський. Виробили стрічку російський мінкульт та українська студія Star Media. Співпродюсери — Влад Ряшин та Костянтин Ернст. Разом українські та російські виробники шлють своїм глядачам ось, наприклад, таке тлумачення того факту, що Ворошилов був одним із організаторів репресій: «Бывший нарком не хотел ворошить прошлое. Но вину свою признал. В своих воспоминаниях, написанных уже на склоне дней, Ворошилов с теплотой и уважением вспоминал о своем друге и покровителе Иосифе Сталине. Он продолжал считать Сталина великим историческим деятелем. А у великих людей, полагал Ворошилов, и ошибки крупные».

Захват викликає й герой іншої серії цього циклу — В‘ячеслав Молотов, який «создал одну из самых совершенных дипломатических структур в мире» і якому «удалось создать рыцарский орган советской дипломатии». За допомогою пакту Молотова-Рібентропа, йдеться у стрічці, СРСР вдалося відтермінувати вторгнення нацистів, якого, можливо, взагалі б і не було. Бо всі ці безчинства, починаючи із приєднання Австрії, відбулися «при молчаливом согласии Франции и Британии». СРСР, ясна річ, намагався допомогти, але підлі держави Заходу всіляко перешкоджали. У Мюнхен не покликали, зброю до Чехословаччини завезти не давали. Ото й маєте. Що ж до Молотова, то це був мужчина скромний та працелюбний. Жив зі Сталіним у комуналці, а по смерті лишив усього 500 рублів — на похорон.

Цього ж 9 травня на «Первом канале» показували п‘ятий і останній сезон серіалу «По законам военного времени». Теж знятий Star Media. Україно-російський воєнно-детективний серіал розповідає про самовіддану роботу працівників київської прокуратури Івана Рокотова та Світлани Єлагіної. В останньому сезоні дії відбуваються після перемоги СРСР над Німеччиною, а герої обвішані георгіївськими стрічками.

Це лиш невелика частина продуктів української компанії, які виходили на російський ринок. Її президента Влада Ряшина навіть нагородили «за внесок у патріотичне виховання молоді Росії». Нині ж вихованці пана Ряшина бомбардують його рідне Запоріжжя. До створення подібного пропагандистського контенту, який наближав готовність Росії та більшої частини росіян до повномасштабного нападу на Україну, залучали безліч інших українських кінематографістів, які нині стали жертвами російської агресії. Вони клянуть Путіна, Росію, обурюються фразі «війна Путіна» і думці, що прості росіяни — такі ж жертви, як і ми. Адже вони теж причетні, вони це допустили, вони стільки років мовчали.

«Я розділяю російську владу й російський народ, тому ми будемо співпрацювати з російським ринком — це єдина можливість виробляти якісний контент і показувати його в Україні, Росії, Казахстані, Білорусі, а також продавати його на інші території», — так у 2015 році твердив генпродюсер Film Ua Віктор Мірський. Разом з іншими виробниками серіалів StarLightMedia вони зробили доволі гучну заяву, що не будуть припиняти співпрацю з російським ринком. Обґрунтування були тверезими з точки зору бізнесу і давно відомими для учасників ринку. Серіали тільки для себе ми, мовляв, можемо робити лиш дешеві — 20 тисяч доларів за серію. Дорогі та якісні (до 500 тисяч доларів) окупляться, лише коли підуть на експорт. А він нам світить із близькими ментально країнами — і це, звісно, Росія. Ну не Польща ж, їй-бо. Бодай через різні мови. А російську ж у нас всі розуміють — нічого перекладати не потрібно. Також тоді було багато нарікань на заборони російських серіалів. Ось слова тодішнього керівника StarLightMedia, а згодом і міністра культури Володимира Бородянського: «Українське телебачення звинувачують, що ми показуємо багато російських серіалів. А світ показує дуже багато американських серіалів. Зараз прийшла заборона (на російські серіали) — індустрія враз втратила $70–100 мільйонів».

Вже наприкінці березня цього року і пан Мірський, і пан Бородянський з іншими колегами створюють об’єднання: «Його ціль — виробництво документальних та просвітницьких фільмів і серіалів, що мають розповісти світу про війну між Росією і Україною, її витоки, причини та потенційні наслідки».

У ліберальному світі існує чітке правило: жертву ніколи не можна звинувачувати. Схоже, нині воно стає для нашої кіноіндустрії логічним продовженням того незручного шпагату, в якому вона стояла з 2014 року. Хочеш ти, приміром, накинутися на таку собі Марину Овсяннікову, яка робила на російському телебаченні пропагандистські новини, а нині «отямилася», «покаялася», вибігла з плакатом в ефір і зараз отримує захоплення та нагороди. Як це, мовляв, так? Стільки років працювати на цю війну і все тобі зійде з рук? Пишеш гнівний допис, обурюєшся в розмові з колегами, що це чергова цинічна політтехнологія, розводиш безсило руками. І тут якийсь неприємний внутрішній голос стукається тобі в голову й каже: «Друже, якась це бісова проєкція, нє? Давай-но ти подивишся ще раз на свою фільмографію». А з інших країн лунатимуть голоси різних іще неприємніших людей: «Не будьте такими русофобами, прості росіяни ні в чому не винні, вони такі ж жертви, як і ви. Its Рutin’s war». 

Зараз, у поривах розпачу, ми обурюємось діями та словами частини іноземних політиків та громадян, які дивляться на війну в Україні так, як наші виробники серіального контенту всі ці роки. Прагматично. Так, війна, погано, трагічно, ну, але ж є ринок. У нас бюджети, схеми, потенційні фінансові втрати, ми не можемо працювати в таких умовах. Що ж нам тепер, втрачати купу грошей через оце все? Висновок напрошується такий самий прагматичний, якщо не цинічний: бомби — ось найефективніша штука для правильно розставлених пріоритетів.

На щастя, в тому ж таки правозахисному ліберальному дискурсі є й думка про відповідальність жертви в частині випадків. Не про вину, а саме відповідальність. Питання це вельми делікатне, бо ним легко свідомо маніпулювати або ж необережно зіскочити на зняття звинувачень з агресора. Саме це, до речі, зараз активно робить Росія.

Що я маю на увазі в контексті телевізійного серіального продукту? Один із каналів «1+1 media», «2+2», не транслюватиме серіали, в яких зіграли актори із проросійською позицією. Принаймні, так в інтерв’ю «Детектору медіа» заявив генпродюсер каналу Сергій Кизима. Що ж, чудовий вибір. Але одразу з’являється питання: а що там зі «Сватами»? В яких, нагадаю, грав росіянин Федір Добронравов, захисник анексії Криму. Пригадуєте, скільки було галасу навколо цієї його заяви й подальших спроб заборонити «Сватів»? І як палко виробники захищали своє дітище від «радикально налаштованих ура-патріотів», яким не подобалося, що серіал несе абсолютно російські наративи, а в останньому сезоні Україна навіть і не згадується. Так ось, мінімальною відповідальністю було б не транслювати і «Сватів», ба більше – забути про них як про страшний сон. А разом зі «Сватами» й «Кріпосну», в якій українською розмовляють найпростіші за походженням герої. «Капітаншу», яка культивує насильство над жінками та зґвалтування. Так, там героїню зґвалтував капітан корабля, вона завагітніла і він із нею одружився. Герой зображується як дуже позитивний та благородний чоловік. Нині цинізм цього продукту важко переоцінити.

Прикладом відповідальності будуть і вибачення виробників за те, що вони робили. Щось на кшталт: «Нам дуже прикро, що ми обрали шлях заробляння грошей із таким неприйнятним партнером, ми розуміємо всі наслідки цього». Але перепрошувати в нас не заведено.

Окреме складне питання: чи назрівають у нас у кіно- та серіаловиробництві глобальні «чистки» і тотальний наступ «культури скасування»? Звісно, маю на увазі «кенселинг» саме українських спеціалістів. Так ось, дуже сумніваюся. Можливо, обійдемося лише Сергієм Лозницею. Щонайменше тому, що «пальта» майже у всіх перемащені. Це як із медіа — на більшість легко можна знайти по кілька компроматів. Тому в суперечках завжди будемо приходити до фрази: «На себе спочатку подивися». Або й до ще складнішого: усі все знали, але мовчали. Бо десь же треба працювати. То про що тепер починати говорити і як?

Одна з найбільш очікуваних стрічок в українському прокаті (побажаємо йому якнайшвидше ожити) – «Я, “Побєда” і Берлін» за мотивами книжки Андрія Кузьменка. У команді – багато патріотичних людей, яких нудить від однієї згадки про «русский мир». Виробник фільму – Star Media. Один із продюсерів — вихователь російських патріотів Влад Ряшин. Режисерка – його донька, Ольга Ряшина.

Схоже, на нас чекає черговий шпагат. Дуже довгий, не надто красивий і без кульмінації. Буде шкода. У нас же час яскравих вчинків, чи не так?