Наталя Гозак, «Екодія»: «Через війну чимало здобутків у сфері захисту довкілля та доступу до інформації відкотили назад»

«Детектор медіа» вже розповідав, як у громадській організації «Екодія» документують випадки потенційної шкоди довкіллю внаслідок російського вторгнення. Як змінилася робота організації в умовах війни, як екоактивісти впливають на громадську думку за кордоном і чому це важливо — розповіла виконавча директорка громадської організації «Екодія» Наталя Гозак.

Наталя Гозак, виконавча директорка ГО «Екодія»

— Наталю, як змінилося життя вашої організації після 24 лютого? Чи готувалися ви до повномасштабного вторгнення Росії в Україну?

— Було зрозуміло, що щось відбувається, і ризики ескалації війни ми всі ці роки розглядали. Тому за місяць до 24 лютого розробили план на випадок воєнних дій у Києві. Не можу сказати, що план був ідеальний, але на перші години він у нас був: хто кому телефонує, хто куди виїжджає. Вдячна колегам з організаційного розвитку, які змусили нас оцінювати ризики й готувати кризові плани. Ми розглядали евакуацію команди на захід України. Більшість, а це орієнтовно тридцятеро людей, виїхали. У перший місяць війни в Києві було до п’яти людей, за кордоном — десь третина, решта — розпорошені заходом і центром України. Дистанційно працювати нас навчив коронавірус. Зараз частина людей уже повернулася до столиці. 

— Що змінилося у вашій роботі з початком війни?

— До війни ми працювали за трьома основними напрямами: зміна клімату, енергетичний перехід і промислове забруднення. Перші тижні був трохи шок, лише частина команди могла працювати. Ми сфокусувалися на підключенні України до європейських електромереж, що, як відомо, успішно відбулося. Ми відклали наші плани; попередні цілі стали неактуальними, і ми пробували зрозуміти, що зараз важливо. Йшлося про гуманітарну допомогу партнерським громадам, частково — громадським організаціям в екологічній сфері та екоактивістам-переселенцям.

Другий блок роботи — фіксація потенційних злочинів проти довкілля. У перші тижні актуальним був запит від медіа щодо атомної енергетики та загроз, зокрема і щодо Чорнобильської та Запорізької атомних електростанцій. Зі звільненням півночі країни тема перестала бути гарячою, але залишається важливою.

Ще один блок роботи, який також швидко сформувався, — санкції проти Росії щодо експорту вугілля, нафти і газу. Над темою відмови від викопного палива ми працювали весь час, а зараз актуальною стала відмова від російського та перехід на відновлювальну енергетику.

Попри те, що ми українська організація і працювали переважно на національному і регіональному рівнях, потреба запровадження санкцій вивела нас на роботу з партнерами в Європі й Азії. Ми зрозуміли, що Росія знайде інший ринок. Ми зустрічалися з депутатами Фінляндії та Німеччини, з бізнес-компаніями; намагаємося переконувати уряди також через тамтешні громадські організації.

Останній блок нашої роботи — це повоєнне відновлення країни. Оскільки на звільнених територіях уже відбуваються процеси планування та підготовчі роботи, то ми теж намагаємося консолідувати громадські організації, забезпечити участь в усіх робочих групах при Нацраді з відновлення та координувати учасників громадськості у них. Також сформували певні принципи та підходи, які, маємо надію, будуть адвокатовані на національному рівні. Намагаємося працювати над тим, аби відновлення відбувалося із завданням не відбувати радянське, а вийти на новий рівень, відбудувати «стале зелене», таку країну, куди люди захочуть повертатись. Ми хочемо міста для людей і екосистем, а не для автівок.

— Чи вдається вам під час війни співпрацювати з екологічною інспекцією та Міністерством захисту довкілля та природних ресурсів?

— Чесно кажучи, ми не бачимо великої співпраці. Спочатку був заклик допомогти збирати інформацію. Ми долучились до деяких робочих груп, але більшу роль у них відіграють юристи і спеціалісти саме в цій сфері. Тому ми не долучені до процесу активно. Що напрацьовує держава — дізнаємося із загальнодоступних повідомлень чи особистих контактів. Із закриттям реєстрів, доступу до інформації через воєнний стан ми не знаємо того, що могли знати раніше. Ми не знаємо, як відбувається оцінка впливу на довкілля, не маємо доступу до кадастрів і до інформації про підприємства, на запити зараз не відповідають. Через воєнний стан можливості дізнатися, що відбувається в екологічній політиці, і звернути увагу на порушення значно менші. 

— На вашу думку, чи доцільно обмежувати доступ до інформації для громадських активістів? Чи відчуваєте ви, що під приводом воєнного стану держава іноді хоче «закрутити гайки» і перекрити доступ до публічної інформації?

— Так, це занадто. Можливо, є сенс не залишати деякі реєстри відкритими повністю, але варто було би давати доступ залученим організаціям, які не перший рік працюють із цим питанням. Вважаю, це просто використання можливості, посилаючись на війну, обмежити доступ до інформації для громадськості, яка завжди була «скалкою в оці».

Крім відсутності доступу до інформації про процедуру оцінки впливу на довкілля, є велике питання, як її проводять і чи проводять взагалі. Наприклад, наші колеги, які стежать за вирубками лісів, потерпають від закриття доступу до реєстрів про лісовпорядкування. Не зрозуміло, навіщо зупиннили екоконтроль за викидами на підприємствах, розташованих не в зоні бойових дій. Також ухвалили закон, який обмежує доступ до цієї інформації і після війни на період відновлення. Тобто це означає, що під час відновлення ніщо не зобов’язуватиме звертати увагу на те, скільки підприємства викидають забруднюючих речовин.

Наш уряд загалом дуже «незелений». Зараз депутати, які підтримували екологічно спрямовані інтереси, кажуть, що під приводом війни будуть відкинуті ті реформи, щодо яких було розуміння, що їх треба робити. На національному рівні у сфері довкілля через війну стався регрес і багато наших здобутків відкотили назад. Чи повернуться вони після зняття воєнного стану — питання.

— Яка співпраця з міжнародною спільнотою?

— Ми активно запартнерилися з мережами громадських організацій США. Щодо Китаю ми вирішили не витрачати час, адже там усе дуже заполітизовано і громадського сектору фактично немає. Зараз намагаємося співпрацювати з Тайванем, Латинською Америкою, Таїландом, Індією, Індонезією, Філіппінами, Японією. У цих країнах ми просуваємо український меседж про відмову та недоцільність використання викопного палива. У різних країнах це сприймається по-різному.

— Як у країнах Азії сприймають українські меседжі і війну загалом?

— Наприклад, Тайвань, який потерпає від загроз Китаю, найкраще нас розуміє, від них ми маємо неймовірну підтримку. Звісно, Росія багато і довго працювала на міжнародному рівні, її впливи відчуваються скрізь. Підтримка в країнах Азії також є, але виявляється вона по-різному. 

— Європейські країни добре розуміють, що відбувається в Україні. А чи вдається нам донести свій порядок денний Сходу? 

— Співзвучним елементом для розуміння нашої ситуації є саме стосунки колонізатора і колоніальних країн. Там, де ми як країна представляємо, як століттями потерпали від домінування Росії, то це дуже співзвучно. Але для країн Сходу це «десь далеко». Пам’ятаєте, коли була війна в Сирії? Так, це проблема, але це для нас теж було десь далеко.

— Ви співпрацюєте на міжнародному рівні також і з європейськими громадськими організаціями. Яке ставлення вони мають до війни в Україні?

— Вони нас розуміють, підтримують і їм часом соромно за дії їхніх урядів. Вони роблять те, що від них залежить, щоб це виправити, і ми виступаємо тут голосом України. Для них є аргументом, що з України є запит, і тоді легше організувати зустріч із посадовцями, представниками компаній, яким ми разом із нашими партнерами, наприклад, із німецьких громадських організацій, розповідаємо, чим погана залежність від палива. Кажемо, що рішення вашої держави купувати російське паливо дають гроші на фінансування військової машини Путіна.

Для привернення уваги Угорщини ми провели в Києві акцію з меседжем, що, купуючи нафту в Росії, Орбан заливає українською кров’ю нашу землю. Далі партнери з європейських офісів Greenpeace, зокрема і з угорського, будуть комунікувати й показувати, що відбувається в Україні, щоби створити медійний і суспільний тиск на тих, хто ухвалює рішення. Намагаємося показати, що це не просто важливо і абстрактно, а що є ми, конкретні люди, яких убиває Росія і які вимагають конкретних рішень.

— Один із напрямів вашої роботи — повоєнне відновлення. Чому варто відбудовувати міста за екологічним принципом?

— На відновлення Україна сподівається значне фінансування з Євросоюзу та міжнародних банків розвитку. Це вікно можливостей для нас, а як його використають — питання. Ми бачимо в цьому шанс: якщо все одно відбувається інвестиція у відновлення, то місто вирішує або відбудувати дорогу зі смугою для громадського транспорту і велосипедів, із зеленою зоною, або ті ж гроші використати для розширення дороги та компенсацій автомобілістам тощо. Це визначатиме, чи матимуть люди міста для машин — загазовані, що влітку потерпають від хвиль тепла, — чи для людей. Невідомо, як це буде відбуватися, зважаючи на повну індиферентність на національному рівні. Влада повторює, що має наступити дерегуляція і треба давати дорогу бізнесу. Питання довкілля в умовах дерегуляції залишаються суперпроблемними. Не уявляю, наприклад, що має змусити бізнес в умовах повної дерегуляції ставити фільтри на викиди.

— Як після війни громадські організації планують контролювати процес відновлення міст і доцільність використання міжнародних коштів?

— Європейські партнери зараз теж розмірковують, як надавати нам гроші і їх контролювати. Чи це має бути окрема агенція, чи фонд на зразок Фонду енергоефективності, чи окремі люди з повноваженнями — питання відкрите. Намагаємося підтримувати громадські організації й екоактивістів із розумінням, що тиск людей на місцеву владу стане фактором, який може вплинути на відбудову. З другого боку — це донори. Ми теж можемо звертатись і до банків розвитку, і до представників відповідних робочих груп по Україні. Ми вимагаємо, що фінансування має йти пліч-о-пліч із виконанням вимог, які, очевидно, мають бути прив’язані до руху членства України в Євросоюз. Докладемо зусиль, щоби переконувати в тому, що нам потрібно включити «зелений» компонент у відновлення.

— На ваш погляд, яким має бути післявоєнне відновлення України? 

— Потрібно надавати перевагу довгостроковим рішенням, мати системний підхід до відбудови. Максимально залучати місцевих. Саме місцева влада має визначати, зважаючи, що ми всі змінились, і планувати, де що розміщувати. Має бути рух до декарбонізації — максимальна енергоефективність. Відбудовувати житлові будівлі з правильним підходом до енергоефективності і термомодернізації. Те ж саме стосується і відновлення транспортних систем. У головному пріоритеті громадський транспорт, автомобілі — у найменшому. Ключ у тому, щоб думати не про зараз, а про майбутнє, принаймні про те, що буде через 50 років. Землекористування планувати хоча б на такий же термін. Впроваджувати ощадливе, так зване кліматично дружнє сільське господарство, розуміючи, що за 50 років проблеми з водою лише посиляться і що цією землею ще буде користуватись наступне покоління. 

Фото: Олег Богачук / censor.net, ecoaction.org.ua