Чи зможе держава відбудувати українцям житло, зруйноване Росією

Шляхетні зобов'язання влади потребують комплексного дизайну і реального фінансового наповнення.

Країна, перетворена на руїни 

Бородянка, Буча, Ірпінь, Маріуполь, Сєвєродонецьк, Суми, Харків, Чернігів – тисячі українських міст і сіл зруйновані російським агресором на 50 – 90%. Десятки тисяч багатоквартирних житлових і приватних будинків перетворені на руїни, інші – капітально пошкоджені й стали всуціль непридатними для проживання.

Сотні тисяч українських родин залишилися без житла: хтось мешкає у родичів чи знайомих, або в тимчасових модульних будинках, збудованих на міжнародні спонсорські кошти, хтось орендує житло за останні гроші… Чи вимальовується хоч якась позитивна перспектива у цьому суцільному хаосі руйнування й безвиході?

В середині квітня цього року Президент України Володимир Зеленський анонсував масштабну держпрограму відбудови зруйнованого російськими загарбниками житла українців. За його словами, для реалізації цього мегапроєкту Україна вже залучає провідних архітекторів, держави-партнери й міжнародних донорів.

Також президент зазначив, що під час відбудови насамперед будуть забезпечені якісне міське планування, енергозаощадження, екологічність матеріалів, інклюзивність, імовірно, відбудеться повна "заміна" панельних будинків більш сучасними й технологічними.

"Теоретична" відбудова"

Втім, сьогодні влада вимушена обмежуватися здебільшого декларативним "протоколом про наміри", хоч і відомо, що наразі парламент напрацьовує профільний законопроєкт щодо компенсації за пошкоджене чи знищене під час війни житло, а Мінцифри ще в березні цього року запровадили через застосунок Дія алгоритм для заявок на державне відшкодування.

Проте точної статистики щодо кількості зруйнованих росіянами будинків й квартир, щодо "глибини" пошкоджень кожного конкретного об'єкта в розпорядженні уряду немає. І це виглядає чи не головною перешкодою в дизайні анонсованої держпрограми.

Адже існує об'єктивна проблема – наразі неможливий достеменний облік знищеного й пошкодженого житла на тимчасово окупованих територіях та в зонах бойових дій, до того ж ідеться про динамічну статистику. Супутникові знімки надаються до вельми загальної, абстрактної картини, тож, звичайно, мають бути реалізовані деталізовані дослідження, експертизи й фінансові оцінки загалом, комплексний аудит збитків – саме в "польових" умовах, на місцях.

Цифри, які вражають

За вельми приблизними урядовими оцінками, наразі пошкоджено або зруйновано понад 40 мільйонів квадратних метрів житла. В середині квітня цього року народна депутатка Олена Шуляк зазначила, що з початку війни без житла залишилося 220 тисяч українців. Станом же на початок травня через застосунок Дія подали майже 135 тисяч заявок на держкомпенсацію за зруйноване житло. Цілком імовірно, що на сьогодні статистика постраждалих вже перевищила мільйон громадян.

Ці люди, котрі опинилися у жахливих життєвих обставинах, без даху над головою, звісно, сьогодні хвилюються за своє найближче майбутнє – вони банально не знають, чи взагалі буде збудоване для них нове житло за державний кошт, чи вони без жодних надій опиняться на вулиці, де взимку їм навіть загрожує холодна смерть.

Схожі сумніви навряд чи виглядають безпідставними, позаяк поки навіть не зверстана бодай "дорожня карта" відбудови зруйнованого житла з конкретно визначеними джерелами фінансування. Сьогодні можемо говорити лише про "точкові", локальні проєкти відбудови одиничних об'єктів, скажімо, в Житомирі, Києві, деяких інших містах.

Що ж до джерел фінансування, то наразі теж невідомо, з яких фондів ця багаторівнева, складна і гіперзатратна держпрограма покриватиметься. Вочевидь, на можливості публічних коштів тут навряд чи можна розраховувати, адже левова частка бюджетних ресурсів сьогодні сфокусована на покритті витрат на армію та соціальні зобов'язання держави.

Російська агресія призвела до безпрецедентного занепаду вітчизняної економіки, масштабного руйнування державної інфраструктури, масового закриття підприємств. Так, за прогнозами міністра фінансів України Сергія Марченка, за підсумками 2022 року очікується карколомне падіння ВВП в регістрі 40–50%.

Тож цілком очевидно, що без міжнародної донорської допомоги програма відбудови зруйнованого війною житла залишиться на рівні чиновницьких реляцій і обіцянок, які не мають під собою реального ґрунту. Хоча в цьому контексті український уряд і розраховує на фінансову підтримку з боку МВФ, Світового банку, держав-членів ЄС, міжнародних гуманітарних і благодійних організацій, приватних донорів.

Питання, на які ще нема відповідей

Також наразі незрозуміло, хто саме буде державним оператором програми – Мінінфраструктури чи Мінрегіон? Чи передбачається багаторівнева модель управління? Або ж чи не будуть поховані надії переселенців на дах над головою, житло яких знищили російські агресори, через традиційне "перетягування сорочки" між різними міністерствами і відомствами задля "тіньового" контролю над фінансовими потоками?

А якщо, наприклад, дизайн програми ґрунтуватиметься на децентралізованій моделі, то чи достатньо жорстким буде урядовий фінансовий контроль за ефективним використанням коштів керманичами місцевої влади? До того ж, судячи з усього, успішне подолання чи не всіх контроверсійних аспектів залежатиме від численних стейкхолдерів, що в рази утруднює успішну "верстку" принаймні чернетки держпрограми.

Та й взагалі, чи буде вона максимально прозорою, з чіткими й справедливими правилами та алгоритмами для всіх постраждалих переселенців, як-от:

• відсутністю корупційної складової у черговості отримання нового житла чи компенсацій за зруйноване;
• справедливо встановленими парламентом та урядом коефіцієнтами відшкодування й адекватною оцінкою публічними "операторами" реальних розмірів збитків;
• гарантованими державою і конкретно сформульованими дедлайнами для кожного реципієнта програми;
• максимальним покриттям державним відшкодуванням не лише повністю, а й частково зруйнованого житла тощо.

На означений комплекс проблем і запитань ми будемо шукати максимально конкретних відповідей в уряді, Мінфіні, Мінінфраструктури, Мінрегіоні, зовнішньополітичному відомстві, місцевих органах влади тощо. Також вважаю, що до контролю за програмою необхідно долучити вітчизняні громадські та міжнародні організації, аби запобігти вищеназваним ризикам.