«Народ наш любить пожощє». «1+1» презентував серіал за «Хазяїном» Карпенка-Карого

Одна з найпопулярніших дискусій українських телевізійників — як робити серіали так, аби кров не йшла з очей. Вийти, так би мовити, на більш якісний рівень і задовільнити трохи іншу аудиторію. Треба визнати, що іноді слово перетворюється на діло і глядачі отримують якісний продукт. Це відбувається переважно з кількох причин. Виробники гримають кулаком об стіл та кажуть: «Набридло знімати лайно!». Вони набираються сміливості, креативу, поваги до себе і глядачів, а головне — пристойних бюджетів і талановитої команди. А ми отримуємо, приміром, «Нюхача». Щоправда, зроблений цей серіал був найперше для російського ринку, тому самоповага тут трішки шкандибала. Чого не скажеш про «Перші ластівки» та його продовження. Це не просто якісна та смілива історія для нашого телебачення, там є ще й небачене — український контекст. Максимально дивно хвалити продукт за такі елементарні ознаки, але такими були наші реалії.

Також великі сподівання покладаються на онлайн-кінотеатри. Вважається, що їхня аудиторія вимагає ліпшої якості, адже платить гроші за користування. Ще років шість тому менеджери махали руками і твердили, що грошей вони можуть назбирати хіба на недорогі блоги, бо підписників ще не так багато. Але все змінюється: торік ОТТ-платформа Oll.tv презентувала спільний із хорватами серіал «Зломовчання» та анонсувала цілу лінійку нових, вибагливіших форматів. Маємо надію, вони побачать світ і не робитимуться в розрахунку на Росію.

Ну і, звісно, державне фінансування. Коли Мінкульт оголосив, що буде пітчингувати серіали в межах програми «патріотичного спрямування», здійнялася ціла дискусія. Частина кіноспільноти вважала, що телебачення повинне саме давати собі раду з виробництвом. Телевізійники ж твердили, що локальний якісний, патріотичний і недешевий контент самотужки вони не потягнуть, а отже потрібна підтримка держави. І от тоді вони нас закидають шедеврами. Поки що результати строкаті. Багато переможців цього конкурсу видавали все ті ж примітивні скетчеві комедії, підтверджуючи побоювання, що телеканали просто годуються з держбюджету. Але були й успіхи, серед яких «Спіймати Кайдаша», що став подією й мав добрі рейтинги.

Абсурд дійшов апогею наприкінці минулої осені. Міністерство культури та інформаційної політики влаштувало конкурс із доволі дивними умовами. Номінально на виробництво давали місяць, а фактично ще менше. Подалися всього чотири проєкти, виграли три. Зокрема, два вже практично готові серіали від СТБ та «1+1» — «Мама 2» та «Хазяїн». Обидва подавав «Основа фільм продакшн». Нині інформація про цей пітчинг із сайта відомства зникла. Другий сезон «Мами» вийшов наприкінці лютого, а тепер з’явився й «Хазяїн». На ньому й зупинімося.

Цей серіал підтримав не лише Мінкульт, але й конкурс соціально важливого контенту Pitch Ua 3. А головне — платформа «Київстар ТБ». Отже потенційно можна було сподіватися на якісно новий серіал. Спойлер: ні.

«Хазяїн» знятий за мотивами п’єси Івана Карпенка-Карого про зажерливого мільйонера Терентія Пузиря, який одержимо скуповував землі, овечок та всіляко наживався на простому люді. Автор мав на меті в сатиричній формі показати жагу до збагачення заради самого збагачення. У 1900 році, напевне, це було актуально, зважаючи на соціалістичні настрої. Карпенко-Карий будував свого героя як збірний образ, зокрема, визначних підприємців Терещенків і Харитоненків, яких явно недолюблював.

Сучасне прочитання «Хазяїна» не є екранізацією: це адаптація, на чому автори й наголошують. Головний герой (Богдан Бенюк) — мультимільйонер та власник аграрного холдингу. Він їздить на великому чорному лексусі, впливає на місцеве політичне життя і залякує односельців. Вони мусять здавати йому землю в оренду за смішні гроші, та ще й платити різні безглузді штрафи. У такий спосіб серіал не лише розповідає історію, але й просуває земельну реформу. Є навіть сюжетні лінії, що критикують та висміюють людей, які протестують проти цього в реальному житті. Приміром, у межах кампанії з виборів голови територіальної громади один кандидат підставляє іншого: десь бере натовп китайців та обманом змушує конкурента з ними сфотографуватися. А далі розпускає чутки, що це були зовсім не туристи, а підступні іноземці, які хочуть скупити всі землі. В селі здіймається паніка, бо мешканці носять одне одному побрехеньки та вірять у відверті нісенітниці.

У сучасного Пузиря є донька Соня, яка приїздить із Гарварду. Вона набралася там розуму та цивілізованих форм ведення бізнесу. Бо в Україні до цього дійти, напевне, нема як. Тому з жахом відкриває для себе, що її тато — зовсім не няшка і добрий господар, а звичайний корупціонер. Його дружина — типова глядачка «Плюсів» домогосподарка Антоніна. В якийсь момент вона все ж знаходить у собі почуття власної гідності та кидає чоловіка, з яким нещаслива. Але потім, звісно, повертається, бо «він же змінився». Є молодий та прогресивний герой Калинович, який теж приїхав із Гарварду. Він еколог і хоче боротися проти свавілля та корупції. Феноген — права рука Пузиря, висувається на голову громади.

Особисто я чекала, коли з‘явиться Зеленський. У Карпенка-Карого так звали одного з економів. Але прогнозовано не дочекалася, бо це була би справжня диверсія від «1+1».

Тепер про якість серіалу. Говорити про неї в позитивному сенсі, на жаль, не випадає. Це знову класичний комедійний телемувік, які десятками штампувалися на нашому телебаченні. Звісно, Богдан Бенюк витягує на собі багато, його образ — відносно не плаский, йому навіть співчуваєш: застряг чоловік у своїх демонах, намагається трансформуватися і навіть читає Конституцію України. «Хазяїн» несе в собі думку, що треба прощатися з дикими бізнесовими практиками і переходити вже до чогось світлого й чесного. Власне, саме такий посил і є патріотичною та соціально значущою складовою серіалу. Втім форма, у якій він знятий, все перекреслює, бо автори йдуть зовсім іншим шляхом, ніж той, до якого спрямовують своїх героїв.

Насправді оригінальний текст Карпенка-Карого з певними змінами міг би стати основою для хорошого продукту. Там чудові діалоги, цікаві характери та мотивації персонажів. Вони розмірковують, як варто боротися за краще життя; хтось більш рішучий, хтось давно опустив руки, але розуміє, що стан справ ганебний. Є роздуми про кар’єрне зростання й відмінність справжніх нагород та статусу від декоративних брязкалець. Але виробники вирішили написати свій сценарій і робили це вочевидь похапцем.

Героїня Ольги Сумської, продавчиня сільського магазину, постійно видає підліткові жарти на кшталт: «У нас в школі і за контрольні є бали». Чи «Зустріч випускників — це вам не дебати. Хоча ви можете дебати одне одного скільки завгодно». В одній зі сцен Пузиря просять дати грошей на пам’ятник Григорію Сковороді. Тут обов‘язково має бути жарт, який обіграватиме «смішне» прізвище філософа. І він, звісно, є: «Сковорода треба хіба моїй кухарці млинці смажити». На це Пузиреві читають лекцію про важливість культури, і персонаж говорить: «От подивись на Донбас. Вони ржали з наших рушників, козаків, пам‘ятників. Збудували стадіони, клуби. І шо тепер?». Хоч не додав «так їм і треба, малоросам», на тому і спасибі. Думаю, багато вихідців із Луганщини і Донеччини мали би кілька запитань до сценаристів.

Любовна лінія неприродна: Соня з Калиновичем під ліричну музику довго дивляться одне на одного і промовляють кострубаті діалоги, доповнюючи це театральною грою. Причому вона — переграє, а він — недограє. Разом із тим у п’єсі їхні стосунки — милі, інтелігентні й щемливі.

Соня: Я вас не зрадю — от моя рука!

Калинович (цілує руку): Рука сильна, і опертись на неї можна. А як тато не згодиться?

Соня: Тоді я приїду в город і ми повінчаємось, та й годі!

Калинович: Браво, рішеніє радикальне!

Соня: Ходім же поки що у хату. Я вам заграю, ви заспіваєте, а тато любе спів.

Калинович: Ходім. Я буду так співать, щоб ти… щоб ви…

Соня: Ну, ну, вже не поправляйся, говори «ти», для мене це приятно.

Колись продюсерка «1+1» Олена Єремєєва втрапила у лютий скандал, сказавши, що українська мова краще підходить для комедій, а драматичні серіали, мовляв, нею кепсько, несерйозно звучать. Її ім’я, до речі, є в титрах до «Хазяїна». Насправді ж річ у тім, що акторів привчили в серіалах грати українською саме в таких карикатурних форматах. Щоб усі обов’язково вирячали очі, кривлялися, робили театральні жести і «давали емоцію». Це, звісно, має право на життя, але тотальність таких практик призвела до того, що по-іншому вже не виходить. Викликати сміх можна далеко не лише клоунськими прийомами, є багато інших гумористичних методів, але, схоже, опанувати їх можуть не тільки лиш усі.

Українську сценаристи намагалися зробити природною, тому актори дозволяють собі і суржик, і якісь новомодні слова. З цим завданням на відмінно впорався Віктор Жданов, який грає порядного фермера і хоче будувати бізнес прозоро. Він використовує ці слова дуже правильно — між іншим, часом ледь помітно, без акцентування: увага, зараз актор скаже слово «канєшно» замість «звісно». Інша справа, приміром, із виконавицею ролі Соні Катериною Алексєєвою. Вона вдається не так до суржика, як до англіцизмів на кшталт «джетлаг» чи «селфмейд мен», ретельно артикулюючи сказане. Якби автори мали на меті стібати ситуацію «понаїхали зі своїх америк і понабиралися модних слів», то цієї лексики мало би бути більше, і слова — екзотичнішими. Навколо цього можна будувати різні смішні діалоги, вибудовувати якусь лінію. Але для цього сценарій треба писати довго й ретельно.

Окреме питання і до загальної, так би мовити, оптимізації зйомок. Усе вкрай стримано. «Картинка» практично така ж, як у новинних сюжетах. Камера працює так само, по-інформаційному невибагливо. Довгі кадри, діалоги зафільмовані стандартно на три камери, а то і на дві — усе, щоб на монтажі можна було швиденько наліпити без краплі креативу і здати. З костюмами така ж біда. За сюжетом дружина дарує Пузиреві дорогущий халат. Його прикол розкривається саме у п’єсі — хазяїн дуже скупий і носить облізлий халат, весь у латках. Аби змусити його замовити новий, сімейство вдається до цілої спецоперації: таємно замовляє його швачці і хитрощами змушує Пузиря його придбати. Усіх цих тонкощів у серіалі немає — дружина просто замовляє халат йому в подарунок до Дня народження. Річ ця позиціонується як страшенно дизайнерська і навіть тягне на колекційну. Насправді ми не бачимо на екрані аж нічого ефектного, просто собі халат зі смішними вишитими бурячками й колосками. У Карпенка-Карого це були бурячки з овечками, що підкреслювало любов Пузиря до цих тварин.

Враховуючи все це, дивно дізнатися про бюджет цього дійства. У документах, які виробники подавали на конкурс Держкіно, вказана сума в майже 11 мільйонів гривень. Це за чотири серії. В держави вони просили чотири мільйони. Як для такого результату це колосальна сума.

Повертаючись до початку розмови, потрібно визнати: державна підтримка далеко не завжди дає заявлений результат. Бажання підвищити якість серіалів повністю розбивається об саму процедуру і відсутність вимог до виробників. Співпраця з онлайн-платформою «Київстар ТБ» у випадку «Хазяїна» теж дивна з точки зору тенденцій у цьому бізнесі: підписників таким продуктом уже точно не заманиш.

Не кажучи вже про популяризацію класики і використання її як добротної першооснови. Все глибоке з тексту Карпенка-Карого випиляли. Навіщо тоді ця адаптація? Але тримаймося, коли доживемо до світлого дня відродження кінопрокату, то побачимо сучасну інтерпретацію «За двома зайцями» Михайла Старицького. Від творців «Скаженого весілля». Називатиметься комедія «За двома зайками».