Рафінья Діас. Міг стати перукарем, біг від світу наркотиків та товаришує з Рональдіньо

Рафінья Діас.

Міг стати перукарем, біг від світу наркотиків та товаришує з Рональдіньо.

Футболіст Лідса розповів цікаві факти про своє життя.

Коли футболісту виконується 25 років, це означає дві речі.

Перше — він вже знайшов себе у топ-клубі та протягом декількох років має стати суперзіркою чи важливим футболістом.

Друге — якщо футболіст у 25 років продовжує грати у невідомих клубах, то навряд чи його зірка засяє.

Звичайно, є винятки.

Як тут не згадати Джеймі Варді, який і не мріяв про професійну кар'єру.

Ще один яскравий приклад — Рафінья Діас.

Лідер Лідса у це літнє трансферне вікно є центром уваги.

Барселона та Арсенал дуже хочуть його бачити у складі.

Нам же цікаво дізнатись більше про цього гравця, як про людину.

До вашої уваги розповідь Рафіньї від першого лиця: "12 речей, які ви про мене не знали".

Мені погрожували розправою.

Чоловіче, це було стільки разів.

Ми були у виїзній роздягальні перед грою, і якісь люди стукали у двері.

Їх було дуже багато.

Я кажу, стукайте, стукайте, але, знаєш, вони намагались вибити двері.

"ЯКЩО ТИ ПЕРЕМОЖЕШ У ЦІЇ ГРІ, МИ ВБЄМО ТЕБЕ !".

"ТИ НІКОЛИ НІКОЛИ НЕ ВИБЕРЕШСЯ ЗВІДСИ ЖИВИМ".

Чоловіче, це було на дуже відомих змаганнях.

На Варзеї.

Мені тяжко пояснити, що таке Варзея.

Люди в Бразилії це розуміють.

Щоб відчути смак цього змагання, там треба грати.

Мабуть так буде простіше.

Кожна дитина хоче отримати контракт в одній зі своїх академій.

Це означає, що ви отримаєте гроші, щоб допомогти своїй родині, і можете стати професіоналом.

Але діти, які не потрапили до клубів, потрапляють на турніри Варзеї.

Це справді Дикий Захід, чоловіче.

Це як мережа незалежних матчів і турнірів, які організовує місцева громада.

Рівень набагато нижчий, ніж в академіях.

Будь-який гравець може просто заявитися, вам навіть не потрібен контракт.

Ви граєте на глині.

Пекуча спека.

Пил і пісок.

Хтось принесе з дому м’яч.

Часто сіток немає, лише стовпи.

Щитки? Забудь про це.

Одна команда просто грає без майок.

А ці гравці –відбиті, чоловіче.

Вони луплять на полі.

Вони грають, щоб вижити.

Вони грають так, ніби від цього залежить їхнє життя.

На щастя, погрози смерті були лише погрозами.

Ми знали, що в наші голови намагаються проникнути домашні вболівальники.

Ви часто бачите, як дядьки в громаді стоять навколо поля зі зброєю.

Ви могли б ось-ось забити, коли пролунав випадковий постріл.

Чоловіче, ти не знаєш, куди вони поцілять...

Тому я завжди кажу, що якщо ти можеш грати у Варзеї, ти заграєш потім будь-де.

Великий європейський фінал? Байдуже.

Стадіон на 90 тисяч людей? Давайте!.

Я все ще дуже пишаюся тим, що грав у багатьох турнірах Варзеї.

І, чесно кажучи, мені це сподобалося.

Ці ігри зробили мене справжнім чоловіком.

Коли я граю зараз, я хочу , щоб мене освистали.

Я хочу тиску і залякування.

Це те, що змушує мене рухатися.

У мене було дві сім'ї.

Одна вдома, інша на вулиці.

Дивіться, коли ви виростаєте в такому місці, як Рестінга, яка є фавелою в Порту-Алегрі, ви швидко дізнаєтеся, що будете мати дві справжні родини.

Ваші друзі стають, як друга родина.

Ви знаєте, що рано чи пізно їм знадобиться ваша допомога, і вам також знадобиться їхня.

Я не кажу тут про порятунок один одного від смерті та наркокартелів.

Часто це були дрібниці.

Рестінга знаходиться далеко від центру міста, тому для деяких ігор нам доводилося виїжджати вранці і повертатися додому ввечері.

Часто ми ледве мали можливість поїсти, тож, якщо друг міг поділитися з тобою їжею після гри, ти не йшов додому голодним.

Інколи я взагалі не міг дозволити собі подорожі, що змушувало мене плакати, бо дуже хотілось грати.

Але часто виручали друзі, плативши за мене у автобусі.

Коли ніхто з нас не мав їжі, ми запитували незнайомців на вулицях.

Ти справді мав бути відчайдушним, щоб зробити це, але ми були такі голодні, чувак.

Проблема полягала в тому, що люди боялися нас.

Подумайте: ви щойно грали у футбол, ви брудні й спітнілі, можливо, у вас також є кілька шрамів та синців.

Вони думали, що ми хочемо їх пограбувати, розумієш? Це було дуже сумно, тому що ми просто хотіли скуштувати їжу.

Печиво, шматочок хліба… будь-що.

Додам, що мені рідко доводилося так благати.

Мої батьки наполегливо працювали, щоб поскласти їжу на стіл.

Але ми не були багатими.

Наш будинок був настільки малим, що мені довелося ділити спальню з батьками і моїм молодшим братом — і собаками, і кішками! Слава Богу, у нас були домашні тварини.

Вони завжди підбадьорювали мене.

Коли мені було сім років, я пішов на день народження Роналдіньо.

Звучить чарівно, правда? Як так сталося? Мій тато був музикантом в оркестрі самби, і вони там грали.

Роналдіньо народився в громаді, де я виріс, тож мій тато та мої дядьки знали його.

Я завжди хотів бути схожим на Роналдіньо.

Те, що він робив, як він насолоджувався кожною хвилиною на полі… Я був приголомшений.

Я відчував, що він дав усім обіцянку, коли грав: дай мені м’яч, і я зроблю так, що ви усміхнетесь.

Ця вечірка була, коли він тільки почав грати за Барселону, я думаю.

Я пам’ятаю, як прийшов у цей величезний будинок і побачив, як він стоїть біля вхідних дверей, вітає всіх і обіймає.

Ця посмішка , чоловіче.

Ви знаєте ту посмішку.

Побачивши мене, він взяв мене на руки і пішов зі мною.

Я завмер.

Не знав, як реагувати.

Але його чарівність може розтопити навіть найхолоднішого малюка, ха-ха.

Він так добре ставиться до всіх, навіть до маленьких дітей.

Я майже впевнений, що це була найкраща вечірка з дня народження, яку я коли-небудь відвідував, але не моя.

З тих пір я багато разів зустрічався з Роналдіньо, і я відчуваю себе благословенним вважати його другом.

Зараз я ще більше вражений, ніж коли був дитиною!! Нереально спілкуватися з хлопцем, якого ви колись дивилися на You.

Tube і ТБ.

Він навіть дивиться мої ігри і каже, що захоплюється тим, як я граю.

Я навіть не знаю, як на це взагалі відповідати?.

Наркотичній світ переслідував мене, але я був швидший.

Мені пощастило.

Коли мені виповнилося 17 років, я все ще грав лише в турнірах Варзеї, і витрачав на подорожі більше грошей, ніж моя сім’я могла собі дозволити.

Моєю метою було отримувати щомісячну допомогу від академії, щоб допомогти їм, але оскільки цього не сталося, мені було легко розглянути інші спроби заробити гроші.

Було дуже легко це зробити, насправді.

Але в світі наркотиків та криміналу немає миру, і я втратив достатньо друзів, щоб пізнати це.

Сьогодні ти живий, завтра мертвий.

Мої батьки про це знали.

Були приклади в сім’ї людей, які пішли цим шляхом, і він не закінчився добре.

Мені пощастило просто мати сім’ю, яка могла б дати мені пораду, тому що в моїй громаді було дуже поширеним явищем, коли когось виховував один батько, або навіть просто старший брат чи сестра, сусід чи друг.

Якби мені довелося порахувати моїх друзів, яких виховували двоє батьків, мені б навіть не знадобилася повна рука.

Я міг стати перукарем.

Коли мені було 18, академії відмовляли мені стільки разів, що я не можу назвати цю цифру.

Інтернасьональ, Греміо, скрізь було однаково: тижневий суд, а потім виправдання.

- "Він занадто малий".

- "Він занадто слабкий".

- "У нього немає сил".

Завжди те саме, чоловіче.

Завжди однаково.

Незадовго до того, як мені виповнилося 19 років, я тренувався з командою U-20 у Аваї.

Вони базувалися у Флоріанополісі, за шість годин їзди на північ від Порту-Алегрі.

Я ніколи не проводив так багато часу поза домом, намагаючись отримати контракт.

Але потім я отримав травму, і коли я знову був у формі, я не міг потрапити в команду.

Сказали тренуватися самостійно.

Зазвичай, я б повернувся до громади, бо це був мій дім.

Я там добре грав.

Там мені ніхто не казав, що я замалий.

Насправді, я часто чув таке: "Eй, якби я дійсно, дуже цього хотів, я б зробив з тебе професіонала".

Але в Аваї я зламався.

Я подзвонив батькам і сказав, що з мене досить.

Я хотів додому.

Я закінчив.

Мій тато сказав, що у цьому немає нічого страшного.

Моя мама теж.

"Але, — додала моя мама… — Якщо ти відмовишся від своєї мрії, тобі доведеться шукати нормальну роботу".

Я подумав: Хмммммм...

Справа в тому, що я хотів бути футболістом із семи років, тому так і не закінчив школу.

Це означало, що мені доведеться шукати роботу в супермаркеті чи перукарні чи ще щось.

Я знав, що таке життя, тому що моя мама багато разів змінювала роботу.

Її резюме, напевно, було завдовжки з книгу.

Перукар, манікюрник, продавець парфумів та одягу, ресепшн, офіціант і т.

д., і т.

д., і т.

Нарешті, вона заощадила достатньо грошей, щоб отримати диплом, і тепер вона займалася улюбленою справою, а саме з дітьми, які навчаються.

Вона не здалася, розумієш?.

Так вона мені все пояснила.

Вона сказала, що в кінцевому підсумку я десь зfграю, і кожен важкий момент проходить.

Вона припустила, що, можливо, через усі ці невдачі я забув, чого я насправді хотів у житті, що було правдою.

Коли ми поклали трубку, я згадав.

Мій дядько зламався.

Він також був професійним футболістом, але відмовився від кар'єри, тому що сумував за друзями та родиною.

Я не планую цього робити, але можу зрозуміти, що він почував.

Люди думають, що ми існуємо лише для того, щоб 90 хвилин ганятися за м’ячем кожні вихідні, але ми теж люди, і багатьом з нас доводиться впоратися з тим, що перебуваємо далеко від своїх близьких.

Ціна висока, чоловіче, особливо коли ти приїжджаєш здалеку, як я.

Ви не бачите, як виростають ваші друзі.

Ви не знаєте їхніх дітей.

Коли твої бабуся й дідусь захворюють, ти не можеш бути поруч, щоб їм допомогти.

Оскільки я родом із фавели, я також втратив багато друзів через злочинність.

Багато у в'язниці.

Деякі мертві.

Нам ніколи не довелося попрощатися.

Бруну Фернандеш — мій старший брат.

Принаймні я так бачу.

Наша дружба почалася ще до того, як ми стали одноклубниками по Спортінгу.

Коли він дізнався, що я йду туди, він написав мені смс, сказавши, що з нетерпінням чекає грати зі мною.

Я знаю, що прийшов би до клубу дуже боязко, якби раніше нікого там не знав, тому він дійсно допоміг мені швидко акліматизуватися.

Бруно дуже допоміг мені, чоловіче.

У Португалії ми багато розмовляли і ходили поїсти.

Перейти до Ренна він мені порадив.

Цей хлопець такий розумний.

Коли я летів до Лідса, він написав мені смс, сказавши, що мій стиль буде відповідати лізі.

Він знову був правий.

Просто перебування поруч з ним є натхненням через те, як він поводиться.

На вищому рівні я ніколи не бачив, щоб хтось працював так старанно, як він.

Ви знаєте, що буде дуже важко робити те, що він робить, але якщо ви намагаєтеся достатньо довго і слухатимете, що він говорить, ви можете наблизитися.

Мені подобається казати йому, що наступного разу, коли ми будемо грати один з одним, я збираюся його розібрати на молекули, ха-ха-ха.

Ми завжди жартуємо один з одним.

Скоро побачимось на полі, брате.

Обов’язково тримайте ноги зімкнутими.

Моїм кумиром був Тьєррі Анрі.

Я дивився АПЛ з татом на безкоштовних каналах.

Анрі летів, чоловіче.

Пробіги, фініші, це було шалено.

Також пам’ятаю, що стадіони завжди були заповнені.

Пісні, крики.

Шум.

Я не пам’ятаю деталей, але, ймовірно, сидів у запущеному барі десь у Рестінгі, коли сказав татові: "Одного дня я збираюся там грати".

Коли я вперше зустрів Б'єлсу, він шторхнув мене.

Чоловіче, він з'явився нізвідки!! Я тільки приїхав у Лідс, вийшов на своє перше тренування, але він з’явився лише після того, як ми почали.

Я був сам по собі, граючи з м’ячем, коли хтось штовхнув мене в спину.

Я обернувся, і ось він: Б'єлса.

Чесно кажучи, я хвилювався.

Дуже багато людей казали мені: "Вау, ти будеш працювати з Б'єлсою", тож я знав, що він великий.

Але Марсело — найскромніший тренер, у якого можна працювати, і він змусив мене відразу розслабитися.

Він привітав мене в Лідсі і сказав, що він тут, щоб допомогти мені — що він дійсно робив.

У перші кілька місяців він припиняв тренування, відтягував мене вбік і пояснював, куди рухатися і які рішення приймати.

Я багато в чому зобов'язаний йому.

До речі, Марсело завжди грає на перемогу.

Не має значення, з ким і де ми граємо, ми ніколи не зраджуємо своїй тактиці.

Мені це подобається.

Я міг втратити ногу.

Пам’ятаєте, коли Фернандіньо сфолив на мені на Етіхаді наприкінці минулого сезону? Він сильно вдарив моє стегно.

Я все ще звик до Варзеї, де ти кладеш на неї лід і продовжуєш.

Ні крові, ні фолу, чоловіче! Треба зламати ногу, щоб отримати будь-яке співчуття!!.

Тому я сказав Марсело: "Не хвилюйся, через два-три дні я буду на тренуванні".

Але коли я прийшов додому і зняв пов’язку, у мене опухла ліва нога.

Вона була удвічі товща за праву.

Мій кров’яний тиск впав.

Я викликав лікаря, який відвіз мене в лікарню.

Біль був такий сильний, що мені довелося зробити анестезію.

Я не міг ходити.

Я навіть не міг сісти в машину.

Мабуть, у мене було щось, що називається внутрішньою гематомою.

Лікарі сказали, що мені потрібна операція, щоб видалити всю кров.

Я ніколи раніше не робив операції.

Вони також сказали, що я пропущу решту сезону, хоча іноді здавалося, що я втрачу ногу.

Слава Богу, вони так і не знайшли тромб, як боялися.

Я залишився там на ніч на знеболюючих та ліках.

Наступного ранку я пішов додому, а через три дні зміг відкласти милиці.

Але потім біль повернувся.

Мені довелося видалити ще більше крові з ноги.

Я ходив до лікарні чотири рази — чотири рази , чоловіче — і лікарі злили майже 100 мл.

Це було жахливо.

Але найгіршим було те, які матчі я збирався пропустити.

Ліверпуль (H).

Манчестер Юнайтед (H).

Брайтон (А).

Тоттенгем (H).

Все-таки я мав ціль.

Я збирався зіграти останню гру сезону, ту, де у нас будуть шанувальники на Елланд Роуд.

На щастя, я повернувся раніше, ніж очікувалося, і навіть отримав кілька хвилин проти Тоттенгема.

Я грав з великим болем, чоловіче.

Але в цій фінальній грі воно того варте.

Один з штрафних ударів я посвятив мамі Рональдіньо.

Кілька днів тому вона померла.

Я не міг потрапити до Бразилії, щоб віддати шану, тому перед тим, як ми зіграли з Саутгемптоном у лютому, я надіслав йому вінок із квітами.

Коли я прийшов до гардеробної, у мене виникла ідея написати повідомлення на своїй майці.

Muita força para a família Assis Moreira (Багато сил родині Ассіс Морейра).

Descanse em paz, Dona Miguelina (Спочивай з миром, дона Мігеліна).

У мене просто було відчуття, що я заб’ю в той день.

Коли ми отримали той штрафний удар під кінець, я вважав це благословенням, і, слава Богу, він вдався.

Пізніше я підписав сорочку, на якій був одягнений, і відправив її Роні.

З того, що мені розповідає тато, він був дуже радий цьому.

Він, його племінник, його брат, його племінниця — усі вони це оцінили.

Для мене це багато значило.

Незважаючи на те, що ми покинули Рестінгу, старі правила все ще діють.

Завжди піклуйтеся про свою другу сім’ю.

Завжди стежте за своїми братами.

Я обожнюю Лідс, чоловіче.

Я такий щасливий тут.

Всі вітали мене з розпростертими обіймами: Марсело, власник, гравці, персонал, вболівальники.

Пісню мені надіслав мій друг.

Я не міг зрозуміти всього цього, але отримати власну пісню – це справді мрія.

Все, про що я міг думати в минулому сезоні, — це грати перед переповненим Елланд Роуд.

Мені було дуже важко прибути на порожні стадіони, тому що вболівальники були такою величезною частиною того, що змусило мене це полюбити.

Але всім вболівальникам Лідсу я хочу сказати, що навіть тоді я відчув вашу любов і прихильність.

Чесно кажучи, я не можу передати словами, як я вдячний за те, як ви прийняли мене в клубі.