Оксана Мороз, «Як не стати овочем»: «Перше, що пропонують нам маніпулятори, — те, що ми хочемо почути й чого боїмося почути»

У межах програми «Анатомия фейка», яка виходить на міжнародному російськомовному телеканалі «Новый мир», а також подкасту «Русскій фейк, іди на***», що виходить на «Українському радіо», Вадим Міський говорить із медіаекспертами про суть дезінформації і способи боротьби проти неї. MediaSapiens публікуватиме текстові версії цих розмов. Герой першої розмови — керівник фактчекерської організації StopFake та Могилянської школи журналістики Євген Федченко. Другої — наша колега, керівниця новоствореного Центру досліджень «Детектора медіа» Ксенія Ілюк. Сьогодні говоримо з Оксаною Мороз, засновницею ініціативи «Як не стати овочем», про те, як кремлівські технологи проникають у свідомість навіть через західні медіа й чи можна вберегти себе від жорстоких інформаційних атак, коли за вікном — повітряна тривога.

— Оксано, як із російським вторгненням змінились акценти кремлівської пропаганди, її методи, цільова аудиторія, якій вона адресована?

— Думаю, зміни відбулись, і доволі серйозні, бо доволі довго ми спостерігали так звану традиційну російську пропаганду, засновану на відвертій брехні. Бачиш якийсь фейк і думаєш: боже, ну хто в це може повірити? Оце була типова російська пропаганда. Як вони працювали? Знаходили тріщину в суспільстві — щодо мовного питання, вакцинації, але головне, щоб були великі групи людей, які мають різну думку. І коли ця тріщина знаходилась, вони створювали відверту брехню, аби роздерти суспільство на кілька частин. І з цими уламками суспільства вели роботу через свої канали, частина з яких відверто брендовані Росією (наприклад, Russia Today), але більшість навпаки — приховані. Й дуже по-різному замасковані — були серед них блогери і медіа, які видавалися проукраїнськими, але насправді працювали на Росію.

Важливою характеристикою російської пропаганди є саме її системність. Це її секретний соус — не якісь там особливо креативні фейки, а системність і повторюваність. Це втовкмачується в голову людини, поки вона не почне думати, що раз вона чує це звідусюди й від усіх, то в це потрібно вірити.

Ми звикли до цього, виробили інструменти боротьби проти цього, виробили, в принципі, певний імунітет. Особливо після великого вторгнення, коли разом із російськими бомбами до українців прийшло розуміння, що в усе це вірити не можна, навіть якщо дуже хочеться.

Російська пропаганда теж зрозуміла, що щось пішло не так. І вже після першого місяця почала змінювати акценти і працювати з більш прихованими інструментами. Перш за все це стосується поширення чуток. Вони моніторять інформаційне поле й знаходять усі дискусійні моменти. Навіть якщо якась думка висловлена невеликою групою людей, але їхні психологи розуміють, що є перспектива розвитку цього в національний дискурс, або хоча б більший дискурс, — вони створюють чутки на рівні спілкування звичайних людей.

Наприклад, у той день, коли Захід почав постачати Україні важке озброєння, в Україні різко заговорили про корупцію. І не просто про корупцію в державі, а про корупцію у волонтерській спільноті, в системі розподілу західної допомоги. З одного боку, українці довіряють волонтерам. З іншого боку, пам’ятають, що в країні є проблема з корупцією. На перетині цих двох речей виник конфлікт, і люди почали про це говорити — хоча не було доказів, конкретних прикладів, коли можна було б запідозрити людину чи організацію в розкраданні західної допомоги. Але дискусія тривала на рівні «я чула», «мені сказали». Хто сказав? Вася, Коля, Петя, людина в черзі. Але люди вірять такій інформації, бо вона маркована не російською пропагандою, а знайомим Іваном, якому я довіряю, а отже брехати він мені не буде. Сучасні технології прекрасно підтримують цей формат поширення інформації — через вайбер, телеграм, фейсбук можна набагато легше й ефективніше поширювати чутки. Там друзі, знайомі — а отже все, що там написано, правда.

Російська пропаганда використовувала чутки й раніше, але зараз почала витрачати значно більше ресурсів для їх поширення, розраховуючи на те, що вони стануть основою інформаційного поля. До цього долучаються й російські блогери, які на словах виступають проти Путіна, але транслюють меседжі, вигідні російській пропаганді.

Це працює не тільки в Україні, а й в усьому світі. Коли я питаю колег-іноземців, чи працює в них російська пропаганда, вони щиро відповідають: «Ні, ви що! Ми вже навчились її розпізнавати, до нас уже не прийдеш і не розповіси про біолабораторії». А насправді вона працює, просто іншими методами, й треба перелаштуватися, аби навчитись її бачити і проти неї боротися.

— Як війна позначилась на інформаційній гігієні?

— У найгірший спосіб. Бо коли люди перебувають у стані емоційної напруги, страху, стресу, це згубно впливає на їхню спроможність у принципі фільтрувати будь-яку інформацію. Тут узагалі не йдеться про раціональне споживання. Людина чує те, що хоче почути, або те, що підкріплює її попередні переконання. Керуючись цим, людина діє — і робить дуже багато помилок або рухається в напрямку, заданому кимось, хто на неї впливає. Достукатись до неї з раціональними посилами стає дедалі важче. Важливо розуміти, що це не стосується саме українців — це стається з кожним, на кого скерована робота маніпуляторів. Якщо завтра захочуть змінити результати виборів у якійсь країні, або вплинути на те, що ви купуєте, цей вплив скерують на когось іншого.

— Те, що людина постійно занурена в жахливі подробиці війни, може приспати пильність людини і зробити її більш вразливою для маніпуляцій?

— Перше, що пропонують нам маніпулятори — те, що ми хочемо почути  і чого боїмося почути.  Вони не створюють абстрактний фейк. Вони спершу вивчають нас, вивчають, на що ми реагуємо і що ми далі будемо поширювати. Спираючись на це, вони формують фейк. Якщо я боюся застосування ядерної зброї, то мене будуть обстрілювати фейками про застосування ядерної зброї, які дезорієнтують мене і спровокують на ірраціональні дії. Звісно, цей маркер нелегко використовувати на практиці, бо він досить абстрактний.

— За вашими відчуттями, наскільки зухвалішою стала дезінформація в самій Росії? Як це впливає на тамтешню аудиторію?

— Пропаганда в Росії — це вже сфера досліджень психологів, а не спеціалістів із комунікації. Російське суспільство перебуває у стані, який можна порівнювати зі станом наркомана. Коли він підсів на певну голку — в цьому випадку інформаційну — він уже не може без неї існувати, а якщо не отримує дозу, в нього починається ломка. Будь-яке донесення правди — це намагання забрати в них голку і спричинити ломку. Вони просто роблять усе, щоби зберегти свою рамку бачення світу.

— Як знайти об’єктивні джерела інформації про війну? Особливо для людей, які воліють або звикли читати російською.

— Я б категорично не рекомендувала російські ресурси. В кожному з них є нотки, які формує російська пропаганда. Якщо ви оберете неросійські видання — українські, європейські, американські, — які працюють за демократичними стандартами журналістики, скомбінувавши кілька джерел, ви зможете скласти для себе більш-менш об’єктивну картину. Вірити одному джерелу не слід, бо святих медіа не буває.

— Можна сказати, що в Україні російська пропаганда програла. Українці не вірять у казки про нацизм, ніхто тут не чекає російських «визволителів» і так далі. На вашу думку, чи може російська пропаганда знову стати дієвою в Україні?

— Якщо ми говоримо про традиційні методи російської пропаганди, то так, тут ми перемогли. Якщо про нові, то тут іще багато роботи. Бо, на жаль, на українців діють інші інструменти російської пропаганди, в тому числі так звані ліберальні російські медіа та «хороші росіяни». Вони відкрито критикують Путіна, а отже можуть транслювати українцям меседжі, які на нас діють. Насамперед це меседж «не все так однозначно». Цей меседж Росія опановувала роками, за його допомогою вона закладає сумніви, які починають ефективно працювати і проти України, і проти Заходу, і в принципі проти демократії. Тому так, першу стадію інформаційної війни проти Росії ми виграли, але наступні битви будуть досить тяжкими й тривалими.