«Народна армія» 2.0. Міноборони хоче відродити газету для військових — чи потрібна вона і що про цю ідею думають бійці

На початку червня Міністерство оборони задекларувало бажання заснувати друковане видання для військових, а невдовзі у Верховній Раді був зареєстрований законопроєкт, який дозволяє міністерству це зробити. Потребу в газеті мотивують тим, що на передовій немає змоги дивитися телебачення чи слухати радіо, як і стабільного доступу до інтернету, а ворог намагається дезінформувати наших бійців. Тому потрібне надійне джерело офіційної інформації.

Раніше Міноборони випускало газету «Народна армія», але вона потрапила під роздержавлення й 2018 року була закрита. Це видання мало спеціальну польову версію саме для бійців передової, створення якої мотивували тим самим — інформаційним вакуумом на передовій та необхідністю протистояти пропаганді.

Потреба Міністерства оборони зрозуміла. Питання, чи потрібна на передовій саме газета? І чи потрібна бійцям газета саме від Міністерства оборони? «Детектор медіа» поговорив із юристами, експертами та військовими (деякі з них раніше були медійниками) й почув різні думки.

• Як Міноборони може заснувати газету?

У червні 2022 року міністерство попросило Верховну Раду розробити законопроєкт про друковане видання для захисників України. Після цього народна депутатка від «Слуги народу» Мар’яна Безугла ініціювала законопроєкт №7439 «Про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності друкованих засобів масової інформації». І 15 червня профільний комітет йогопідтримав. У ньому вносяться зміни до статті 8-1 закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». У цій статті йдеться, що друкований засіб масової інформації, заснований Міністерством оборони України, може видаватися лише на час проведення антитерористичної операції. Тепер пропонується просто дозволити Міноборони мати друковане видання. Жодних обмежень «на час війни» чи «до завершення воєнного стану» в законопроєкті немає.

• А як же роздержавлення преси?

«Створення такого відомчого — або, якщо хочете, корпоративного — видання, звісно ж, порушує вимоги Закону про роздержавлення преси. І те, що ініціатори прибрали обмеження щодо терміну дії такого відхилення, означає, що це відомче видання — заборонене єдиним галузевим законом (про роздержавлення) — хочуть зробити постійним», — каже голова Української асоціації медіабізнесу Олексій Погорелов. При цьому, на його думку, таке видання має сенс, якщо воно поширюватиметься на передовій. Адже зараз ворог намагається глушити або руйнувати мобільний та інтернет-зв’язок у зоні бойових дій і на окупованій території. Також видання Міноборони було би джерелом перевіреної офіційної інформації, що в умовах війни може бути виправданим заходом. «Іншої доцільності я не бачу, бо на решті території України Міноборони має працювати з інформацією так само, як інші органи влади — у точній відповідності до чинного законодавства», — каже Олексій Погорелов.

Заступник директора Центру демократії та верховенства права Ігор Розкладай також вважає, що під час війни випуск газети є виправданим. У Стратегії інформаційної безпеки йдеться, що Міністерство оборони має доносити достовірну інформацію до армійців та інших складових сил оборони: «Тому думаю, що є сенс видавати цю газету, коли є проблеми зі зв’язком під час війни. У мирний час я не бачу такої потреби. І по закінченні війни має бути переглянута доцільність саме друкованого медіа. Можливо, далі слід його переформатувати в сайт, який інформуватиме про армію».

Саме так свого часу сталося після закриття «Народної армії» у 2018 році. Тоді частина журналістів видання перейшла до новоствореного онлайн-видання / інформагентства «АрміяInform». Можна припустити, що саме ця команда випускатиме газету.

• Чому саме газета?

Леся Ганжа, журналістка й медіаекспертка, яка зараз служить в армії, вважає, що на передовій справді бракує інформації, і не всі військові обирають якісні джерела. Але ідея з газетою викликає в неї багато застережень: «Чи це актуально? Думаю, ні. Газета — це завжди затримка в подачі інформації, і зараз газета — це  вторинний ЗМІ, який пережовує те, що було в онлайні. В такому разі цінність такого видання для мене під питанням. Натомість медіаспільноті дорого коштувало відстояти закон про роздержавлення. І чи варто повертатись до цього?» Також Леся додає: «Якщо Міноборони хоче мати свій інформаційний орган, то що зараз йому заважає актуально оновлювати інформацію на власному сайті?»

Іншої думки Сергій Тихий, головний редактор з оперативної аналітики державної інформагенції «Укрінформ», а в минулому головний редактор «Газеты по-киевски»: «Думаю, що саме друкована газета потрібна армії. І не лише тому, що інтернету в місцях бойових дій часто немає. Інтернет надто дезінтеграційна річ по своїй природі: матеріали та новини розсипані в безладі по різних сайтах, вони не систематизовані, дуже часто за них ніхто не несе відповідальності. Так, ти можеш бути підписаний на якесь джерело інформації, якому довіряєш, але там сторінку щоразу “змиває” наступна. Для тих, хто живе у бліндажі, важливо тримати щось у руках. Друкований ЗМІ — це стабільний синтез картини дня чи тижня, який робиться професійними журналістами, ілюстраторами, редакторами».

У 2015 році Сергій Тихий разом із колегами з «Лівого берега» намагалися зробити сучасну газету для армії. Назвали її «Фронт», випустили два пілотні номери й розраховували на підтримку держави. «Тексти, ілюстрації, редагування, верстка — все це робилось на волонтерських засадах. Платити потрібно було лише за папір, друк і доставку. На той час це були не захмарні гроші для накладу у 30 тисяч примірників. Ми розраховували на те, що люди, від яких щось залежить, звернуть увагу на таку газету і ми зможемо розпочати постійну співпрацю. Марно. Ніхто на цю конкретну пропозицію, яку можна було прочитати й потримати в руках, не відгукнувся», — розповідає він. Так само, за його словами, не знайшов підтримки і російськомовний тижневик «Мост» для районів Донецької та Луганської області, підконтрольних Україні, який у тому ж 2015 році готувала редакція онлайнової газети «Точно».

«Фронт» та «Народна армія» — не єдині видання, які намагалися робити для військових. Ветерани, з якими спілкувався «Детектор медіа», часто згадують газету «Ратник», яку випускали для підпорядкованої Міністерству внутрішніх справ Національної гвардії. Видання також закрилося через роздержавлення у 2018 році.

• Чи потрібна газета саме від Міноборони?

Сучасна, актуальна, якісна газета, яку описує Сергій Тихий, може бути корисною бійцям у прифронтовій зоні. Але чи обов’язково це має бути саме спеціальне видання про армію від Міноборони? І чому не можна доставляти бійцям інші періодичні видання, які також могли б долати інформаційний вакуум?

«Якщо Міністерство оборони випускатиме таку газету, то я маю побоювання, що це буде не ексклюзивна інформація. Я працювала з Міноборони як журналістка. І я розумію, що це величезна бюрократична машина, де є сувора вертикаль. Інформація проходитиме такі кола затвердження, що коли вона буде опублікована, це буде дуже застаріла інформація», — каже Леся Ганжа.

Сергій Тихий згадує, що тримав у руках кілька разів попереднє видання Міноборони «Народна армія», і припускає, що її робили армійські люди з погонами, відповідною субординацією, і «це не могло не накласти свій відбиток, присмак офіційщини, який, м’яко кажучи, не сприяє ані творчості, ані об’єктивності». Але основною проблемою цієї газети була навіть не якість матеріалів, а логістика — невчасна доставка. Часом вона взагалі не доходила до військових. «Я чув свідчення, що стоси “Народної армії” десь зависали на проміжних складах. Газету не доставляли регулярно навіть у бригади, не кажучи вже про те, щоб роздавати її в руки солдатам і офіцерам», — каже Сергій Тихий. Підтверджує це й ветеран російсько-української війни, журналіст Максим Мірошниченко: «За всі попередні роки війни я військову газету від офіційних структур МО бачив один раз — у військовому комісаріаті, коли приїздив додому у відпустку».

Яке логістичне рішення прийматимуть у разі відродження «Народної армії», щоб вона не стала дорогим матеріалом для розпалення печей? Ймовірно, військовим доведеться подбати про це самим. Наприклад, це може бути внутрішня логістика, яка зараз привозить їжу та все необхідне для бійців. Ігор Розкладай вважає, що зараз газету можуть доставляти навіть дронами.

В історії з випуском газети гостро стоїть питання газетного паперу. Як уже писав «Детектор медіа», раніше 95% газетного паперу в Україну приходило з Росії та Білорусі, лише 5% з Європи. З початком великої війни вартість паперу зросла вдвічі, до того ж його важко дістати, оскільки у Європі його запасів немає — замовляють стільки, скільки планують використати. «Де Міноборони закуповуватиме цей папір, я не можу навіть уявити», — каже Олексій Погорєлов.

• Скільки така газета коштуватиме державі?

Невідомо, яким буде тираж, формат і періодичність виходу газети. «Детектор медіа» чекає на коментарі керівника експертної групи Директорату інформаційної політики у сфері оборони та стратегічних комунікацій Міністерства оборони України Олександра Мотузяника.

Медіаменеджер Сергій Чернявський, який співпрацював із виданнями «Порадниця», «Зоря», «Авізо» і «Газета по-киевски», прорахував приблизний бюджет такого видання для тиражу 50 тисяч примірників і вихід кілька разів на місяць на 16 шпальтах.

«Бюджет такого проєкту (зарплата + друк 16 шпальт) — мінімум близько 300 тисяч гривень на місяць, — каже Сергій Чернявський. —  Трохи розуміючи процес бюджетування “Голосу України” та “Урядового кур'єра”, думаю, це будуть трохи більші витрати: від 700 тисяч до мільйона гривень на місяць». Саме тому його дивує, що в поясненнях до законопроєкту йдеться, що газета не потребуватиме додаткового фінансування з державного бюджету: «Мабуть, я чогось не розумію: хто тоді буде фінансувати газету?»

Альтернативою міністерському проєкту Сергій бачить співпрацю з місцевими медіа. На його думку, держава могла б оголосити тендер та викупити частину шпальт місцевих районних газет: «Ефект кращий, плюс ефективність, плюс підтримка локальної пресі».

• Яку газету хочуть читати бійці?

«Це видання не має дублювати наявні медіа, бо тоді простіше налагодити поставку тих видань, які й так виходять. Тобто газета має поєднувати поточні новини і спеціалізовану інформацію, наприклад, контакти волонтерів, роз’яснення, як оформлювати машини, що ввозяться для армії, тощо. І, звісно, регулярно анонімно опитувати військових, чи задовільняє вона їхні потреби», — каже Ігор Розкладай. Сергій Тихий бачить таке видання «якісно зверстаним, блискуче проілюстрованим та сучасним» не лише з поточною інформацією, а й з історіями бійців про те, чим вони живуть.

Військові, з якими спілкувався «Детектор медіа», дуже по-різному бачать формат цього видання. А деякі з них (особливо ті, що зараз на фронті) взагалі не бачать потреби в запуску газети.

Приміром, Леся Ганжа каже, що бійцям, як і всім, потрібна актуальна інформація на фронтах, «але обіг такої інформації має бути обмежений». Ярослав, журналіст і солдат батальйону тероборони, хоче бачити в газеті для військових, окрім новин, інформацію про соціальний захист та канали комунікації військовослужбовців із керівництвом на кшталт телефонів довіри, гарячих ліній тощо: «Якщо це буде часопис, що в односторонньому порядку вихвалятиме військове керівництво й ані слова не писатиме проблеми в армії, така газета не потрібна й навряд чи буде цікава для читання на дозвіллі».

Максим Мирошниченко, журналіст і ветеран російсько-української війни, згадує своє знайомство з попередньою  державною військовою газетою: «Там був на першій шпальті велике обличчя тодішнього начальника Генштабу Муженка і заголовок в стилі "Країни НАТО відмічають успіх ЗСУ". Звісно, така преса бійцям нецікава. Зі свого досвіду роботи в структурах Міноборони скажу, що ідея газети з’явилася мінімум два роки тому. Уже був навіть пілотний випуск. Я його тримав у руках і нічого незвичайного для офіційного друку там не побачив. Проте я не виключаю, що екстраординарні часи вимагають екстраординарних заходів. Відродження преси — це, м’яко кажучи, аж надто екстраординарні засоби і не виглядає ідеєю, час якої настав. Проте буває таке, що якісь продуктивні речі ефективно працюють попри загальний скепсис. Подивимось».

Бійці, які не мають стосунку до медіа, ставляться до ідеї з газетою прихильніше. Георгій Сьомін, ветеран російсько-української війни, боєць тероборони, згадує свою службу у 2015 році, коли він читав книжки, «бо там немає що робити, крім стояти на чатах». Газету, яку б хотілося читати, бачить такою: «Хороші новини з цивільного життя, досягнення нашої армії та програші ворогів, якесь налаштування на світле майбутнє, коротше, відійти від того, що "ми всі помрем"».

Дмитро Гаврилов, молодший сержант української армії, згадує, що колись у Нацгвардії читав газету «Ратник», але лише тому, що тоді у строковиків забирали телефони: «А так не знаю, чи читав би, сидячи на позиції. Думаю, що читав би, якщо немає чого більше робити». Він вважає корисним подавати в цій газеті інформацію від психологів: «Не всім пощастило, як нам, мати свого психотерапевта з порадами щодо різних реакцій нервової системи».

Військовослужбовець В’ячеслав Шерстюк ідею з газетою підтримує з огляду на обмежений доступ до інформації: «Якщо будуть лише оперативні хроніки армії, то, може, воно не дуже й треба, такого вистачає. Я б, наприклад, давав інформацію про технічні характеристики нової зброї, яка до нас надходить. Тобто все, що теоретично можна було би подивитися в ютубі, почитати іноземні посібники, але чого не зробиш у польових умовах без інтернету чи без перекладу. Не зайвими будуть і новинки з фронту щодо нових засобів і тактик ведення бойових дій зі сторони ворога та способів уникнення таких неприємних сюрпризів». Важливим є гумор: «Зайвим це не буде і частині військовослужбовців точно зайде. Головне, щоб наповненням не були умовні Ванги-Арестовичі, які будуть обіцяти перемогу вже завтра, чи сухі зведення з фронту; інформація має бути і корисною, і для підйому духу». Втім В’ячеслав додає, що, можливо, корисніше було б випускати газету не для військових, а для мешканців прифронтової зони, які також мають проблеми зі зв’язком та доступом до українських медіа, тому можуть ставати жертвами російської пропаганди.

«Детектор медіа» сподівається отримати відповіді від Міністерства оборони про плани щодо видання газети й неодмінно опублікує їх.