Звичайний патріотизм. Про що новий фільм Андрія Лошака «Розрив зв’язку»

І українські, й російські користувачі соцмереж багато обговорюють новий фільм російського журналіста Андрія Лошака. Цей півторагодинний документальний фільм про російські сім’ї, розділені війною, знятий для каналу «Настоящее время». За тиждень він набрав мільйон переглядів на ютубі.

У фільмі чотирнадцятеро героїв, сім пар — три дочки-матері, брат і сестра, два подружжя, син і мати. Вони досить відверто розповідають, як змінилось їхнє сімейне життя і взагалі життя після вторгнення Росії в Україну.

Кожна з цих пар має свої особливості. Одне подружжя давно живе за кордоном. Дружина плаче, кається, ходить на антивоєнні протести й просить вибачення у знайомих українських біженців. Чоловік, трохи схожий на робота, моторошним канцеляристом пояснює: «Моя точка зору недалека від офіційної позиції. Мені близька ідея, що те, що відбувається, — боротьба проти нацистської ідеології, яка активно розвивалась і просувалась в Україні останні вісім років. І яка за класикою геббельсівської пропаганди позиціонує українців як наднацію». І далі: «Мета виправдовує засоби. Кількість жертв, які зараз будуть принесені, менша, ніж якщо Росія відмовиться від війни проти НАТО і взагалі від ідеологічної боротьби проти Заходу», — каже він, сидячи в Ляйпціґу. Пара розлучається.

Інша пара живе в Самарі. Жінка шокована тим, що відбувається, називає Росію райхом і страждає від катастрофи, яка трапилась із її країною. І навіть знаючи, що вона — скрипалька державного оркестру — скоріш за все, втратить роботу після інтерв’ю, погоджується брати участь у фільмі. Чоловік — колишній слідчий — звинувачує дружину у відсутності логіки, кричить періодично щось їй у коридор: із початку війни вони мешкають у різних кімнатах. «Це вимушений захід! Ми захищаємось! Даємо відсіч зовнішнім загрозам!» Він дивиться Нікіту Михалкова, вона сидить в інтернеті.

Одна мати, яка мешкає в Калінінградській області, весь час усміхається. Всміхається, коли каже, що Путін завдав удару на випередження. Всміхається, коли каже, що вірить Путіну й відчула піднесення духу, коли він почав війну «проти НАТО», щоб не допустити поділу Росії на «князівства» та грабунку її матеріальних і духовних багатств. «Мене вражає та ненависть, яка виявилась скрізь і всюди проти нас. Ми що, така войовнича та агресивна нація?» — запитує вона й усміхається далі. Її дочка, дитяча лікарка, боїться вийти з антивоєнним плакатом на вулиці Петербурга і думає про самогубство.

Інша мати надіслала синові, який виїхав до Грузії, присягу — з натяком, що він присягав Батьківщині й час виконувати свій обов’язок. Назвала його зрадником. Щодня разом зі сліпим батьком, який 1968 року «заспокоював» Чехословаччину, слухає канал «Россия». Її син беззастережно повірив новинам про жахи, які творили в Україні російські солдати. Він служив і знає, що приниження і насильство — те, чого навчають у цій армії.

Маріуполець, який мешкає в Росії, звинувачує сестру, яка живе в Харкові, що вона «потрапила під вплив людей, які вважають росіян ворогами». Вона не може повірити, що їй пропонують «трохи, точково побомбити військові об’єкти», а потім знов дружити. Ця пара, до речі, не зовсім вкладається в концепцію росіян, яких поділила війна. Вона вочевидь українка — народилась у Маріуполі, мешкає в Харкові. Хоч і вчилася у школі в Росії у 2014—2019 роках — туди її послали батьки, — але обрала життя в Україні, бо в Росії немає свободи і демократії. «Не страшно під бомбами сидіти в Харкові, — каже героїня. — Страшно прокинутись якось під російським прапором». Брат її, вочевидь, росіянин. Радіє, що Росія окупувала Маріуполь, хоч і трохи шкодує, що його рідне місто знищили. «Але в цьому винна українська армія. Вони мали вибір і мали би здатися», — пояснює він. Брат щиро здивований, що українці в інстаграмі бажають смерті росіянам: «Я  можу зрозуміти іншу точку зору. Але ж я не пишу такого!»

Історії різні, але є в них щось спільне. Наприклад, майже всі, хто проти війни, відчувають сором через те, що вони — росіяни. Пекучий, болючий сором. Потім — провину, безсилля і розпач. Їм легко співчувати, уявивши себе на місці людей, чия країна влаштовує геноцид у сусідній країні.

Так само спільні риси є й у тих, хто підтримує війну. Наприклад, майже всі вони невдоволені життям у Росії, але Путіну при цьому вірять сліпо й беззастережно. Їхні слова майже неможливо слухати; їхні аргументи — фантастичні, нелогічні, вигадані — роблять фізично боляче.

Ось мати, яка буквально до сліз жаліє загиблих дітей — і відразу каже: «Але це треба було зробити. Адже інакше такий Маріуполь був би у нас!» Або літня жінка, яка каже, що не голосувала за Путіна багато років, бо він постійно бреше, погано керує державою, все розікрав. І тут же: «Я патріотка, підтримую керівництво наше під час війни. Нам доведеться перемогти, інакше нас розірвуть». Або ще одна: «Виключаю, що це наші солдати у Бучі людей стріляли — це найманці з Заходу зробили». Або: «Це снайпери по них стріляли — не знаю, чим ці люди не сподобались націоналістам». Або навіть: «Україна підставляє Росію просто. Тому стріляє по мирному населенню. Тому що вони споконвіку були бандерівцями. Їм не шкода нікого». І всміхається знову.

Жити всім цим «патріотам» важко: в когось у будинку немає газу, хоча біля нього труба «Газпрома» жене газ до Європи. Комусь бракує грошей на м’ясо. Хтось вважає, що українці не зустрічають росіян із квітами, бо в Росії погано живеться, тож приєднуватись до неї просто немає сенсу — ніякої вигоди. Звичайні люди, які живуть своїм життям. Хтось плаче від того, що діти виявилися «зрадниками»; хтось переймається, що їх посадять. Хтось вичікує, поки «відщепенці» схаменуться, визнають свої помилки й повернуться в сім’ю. А доти можна оминати в розмовах тему війни.

«Нащо тобі так глибоко вникати?» — питає одну з героїнь колега, якому вона надіслала чергове відео з убитими українцями. Ця байдужість вражає. Але загалом — звичайні люди зі звичайними проблемами. Відрізняються від нас тим, що раз на рік ходять у пілотках. І тим, що підтримують убивць — яких, поклавши руку на серце, навіть їм самим не шкода.

Одна з матерів каже: «Путін нам мирне небо над головою забезпечив». На спробу журналіста нагадати їй, що її співвітчизники, однолітки її дітей, помирають сотнями в Україні, вона відповідає: «Це ж контрактники. Вони знають, на що йдуть». Страшно уявити, що в її голові, якщо вона вимовляє це вголос.

Лошак багато років знімає якісне кіно. Він чудовий документаліст, і всі ці люди виходять у нього дуже живими. Дуже людьми. Щоби показати їх саме такими, з усіма їхніми проблемами, дилемами й сімейними драмами, напевне, він уникає ставити багато очевидних запитань. Наприклад, чому війна в Чечні — справедлива для росіян, а війна на Донбасі — «злочин українських фашистів»? Чому Путін не раз говорив, що не збирається воювати проти України, але все одно напав? Чому війна проти НАТО ведеться в країні, яка не вступала в НАТО й на території якої немає військ НАТО?

Хоча дещо — обережно, щоб не злякати — він усе ж запитує. Наприклад, що саме героїні здається дивним у тому, що чоловікам роздали зброю в Києві, якщо врахувати, що на Україну напала величезна армія. Або: чому можна вірити Путіну про причини й наслідки війни, якщо він бреше в усьому іншому?

Хотілося б написати, що відповіді на ці запитання вражають, але це не так: їх просто нема. У відповідь лунають міркування про необхідний чи навіть обов’язковий під час війни патріотизм. Що критикувати дії керівництва держави під час спецоперації не можна. Що «у Кремлі люди розумні, знають, що роблять». Або відвертий сарказм: «А ми, значить, такі кровожерливі, що просто так узяли й напали?» Іноді здається, що люди просто не можуть думати так всерйоз. Що це якийсь фарс, усвідомлене лицемірство.

Андрій Бабицький — інший російський журналіст, який, як і Лошак, залишив Росію відразу після початку війни, — намагався переконати слухачів, що насправді пропаганда в Росії не діє на людей. Мовляв, вони просто погоджуються з нею, бо не хочуть виділятись, не хочуть проблем, не хочуть замислюватись. Просто орієнтуються на неї, як на порядок денний, прийнятний зараз у Росії. За пів року зміниться установка — і всі вони будуть зі сльозами на очах просити вибачення й відновлювати Маріуполь у три зміни.

Але фільм Лошака — очевидний доказ, що росіяни пропаганді справді вірять. Добами слухають верески Соловйова, Сімоньян, яка каже, що Росія вбиває українців «із милосердя». Упирів, які доводять із піною на устах, що їхня армія нищить міста і села заради майбутнього блага України. Що НАТО зазіхає на російські духовні багатства, включно, мабуть, із горілкою й туалетами надворі. Слухають маячню Михалкова. І вірять їм. «Ми всі щодня багато різних каналів дивимось — і на них одне й те саме кажуть. То як їм не вірити?» — каже одна з героїнь.

Лошак в одному з численних інтерв’ю після виходу «Розриву зв’язку» сказав, що керується правилом: якщо чогось не розумієш, треба зняти про це фільм. Іноді в процесі можна зрозуміти, як люди думають і чому сталося саме так чи інакше. А ще він не хотів «кидати своїх героїв сам на сам із Соловйовим», хотів «побачити за переконаннями людей», зрозуміти, як ці люди переживають свій розрив.

Лошак навіть сподівався, що за довгий період зйомок стрічки хоча б одна позитивна історія — прозріння, протверезіння, хоча б сумнів у власній правоті, — станеться в його героях «із того боку». Він був розчарований: нічого такого не сталося.

Хоча зрозуміти цих людей автор не зміг, і йому, і глядачам «Настоящего времени» — напевно, пацифістам, лібералам, внутрішнім і зовнішнім емігрантам, — цей фільм був потрібен. Їм просто необхідно знов «залюднити» своїх співвітчизників. Знов побачити в них людей; це, за словами Лошака, «допомагає не впасти у відчай та ненависть, не бажати їм усім горіти в пеклі».

Із цим завданням «Розрив зв’язку» впорався чудово. Тепер можна обговорити, що війна принесла й росіянам страждання і біль. Що є там і хороші люди. Що й «патріотів», у принципі, теж можна зрозуміти — вони травмовані, вони психологічно захищаються від необхідності визнати жахливу правду про свою державу та свою відповідальність за те, що вона робить. Вони також постраждалі — від пропаганди (особливо від неї), виховання, державного насильства, вивченої безпорадності тощо. Їм потрібна допомога. Ідеальна історія для тих, хто багато років дивиться «Дождь», «Настоящее время», слухає «Эхо Москвы» — для «іншої Росії».

А ось українцям цей фільм не відкриє нічого нового й нічого не пояснить про росіян. Ми в цьому фільмі, по суті, лише привід для роздумів. Тло, на якому головні герої розв’язують складні моральні дилеми. Шкода, звісно, що ніхто серед цих «патріотів» навіть не спробував побачити людей у нас, українцях. І Лошак їм із цим не допоміг — і не допоможе.