Олександр Швець: «У багатьох харківських журналістів уже немає житла — повертатись небезпечно й нема куди»

Повномасштабна війна назавжди змінить українську журналістику, а найбільше — регіональну. Наприклад, у Харкові, який щодня обстрілює російська артилерія, припинили свою роботу майже всі телеканали та більшість газет. Журналісти онлайн-видань здебільшого працюють безкоштовно, бо рекламних бюджетів під час обстрілів немає. Керівник «Харківського прес-клубу» Олександр Швець розповів «Детектору медіа», в якому стані зараз журналістика Харкова та області, скільки медійників лишилися в регіоні і як війна їх згуртувала. Цим матеріалом ми відкриваємо серію інтерв’ю з керівниками прес-клубів про те, як почуваються регіональні медіа під час повномасштабної війни з Росією.

— Пане Олександре, розкажіть, будь ласка, яка ситуація зараз у Харкові з телеканалами? Чи працюють вони?

— Телебачення в Харкові зараз фактично не існує. Якщо до війни у нас працювали 5 телекомпаній, то зараз лишилася тільки регіональна філія Суспільного. Але й вони готують свої програми переважно зі Львова.

Більшість харківських телекомпаній не працюють зовсім, деякі наповнюють новинами лише свій сайт. Причому журналісти роблять це на волонтерських засадах. Загалом переважна більшість телевізійних журналістів та операторів виїхали з Харкова, деякі — на окупованій території області. Показовий приклад — історія Олега Юхта, директора та співвласника АТН, яка була однією з найбільших харківських телекомпаній. Він із родиною майже три місяці прожив в окупації в селі у Харківській області. Олегу одягали мішок на голову та возили на допити. Йому дивом вдалося виїхати через Росію в Латвію, а потім у Німеччину. Якщо таке сталося зі співвласником великої телекомпанії, що й говорити про інших журналістів? Зараз АТН працює в режимі новинного сайту, його наповнюють чотири людини, але зарплати вони не отримують.

В області ситуація трохи інша. Локальних телекомпаній на Харківщині до 24 лютого було шість. Одна з них зараз працює — «Зміїв медіа». Їм пощастило, бо це не основний їхній бізнес, основний — інтернет-провайдер. Завдяки цьому вони можуть продовжувати виробництво контенту і платити своїм журналістам.

— Яка головна причина того, що телекомпанії не працюють? Відсутність рекламного ринку і доходів?

— Так, телебачення — це дуже затратна галузь, і власники просто не в силах підтримувати роботу цілого телеканалу, не маючи прибутків. До того ж, багато власників каналів виїхали з міста. Ну, і безпекові фактори: знімати сюжети під обстрілами важко, а контент не створиш, сидячи вдома, як це роблять онлайн-ЗМІ.

— З газетами схожа ситуація?

— Так, газетний ринок в Харкові майже мертвий. З ним і до війни були проблеми — наприклад, у самому Харкові виходили лише 2—3 газети, і ті невеликими накладами. Під час війни більшість газет міста та області перестали виходити. І надій на те, що газетний ринок відновиться, немає. Якщо телевізійний ринок після завершення бойових дій ще зможе поступово відродитися, то газетний, як мені здається, вже доживає своє.

Причин багато. Наприклад, подорожчання газетного паперу: якщо раніше газети були доступні усім, то тепер це дороге задоволення. Друкарні, які друкували головні газети області, опинилися в окупації. Порушена логістика: газета доходить до читача за тиждень, а то й за десять днів після того, як вийшла з друкарні. Відповідно, інформація сильно застаріває, і людям вона вже не цікава. Особливо в нинішніх умовах, коли ситуація постійно змінюється.

Редакції, які мають договори з місцевими органами влади на висвітлення їхньої роботи, були у кращій ситуації з точки зору фінансів. Але органи влади вже не мають на це грошей, тому в більшості випадків газетам більше не платять.

Багато хто утримує редакції завдяки коштам, отриманим від читачів під час передплатної кампанії. Для більшості газет це зараз основна можливість вижити. У двох районах мені сказали, що рекламодавці почали повертатися у газети, але це поодинокі випадки, а не тенденція. Як такого рекламного ринку на сьогоднішній день не існує.

Недавно ми провели засідання клубу регіональних медіаменеджерів, у якому брали участь редактори провідних локальних газет. Так от, навіть у тих газетах, які далі працюють, у штаті по одному, максимум двоє журналістів. За таких умов про якусь серйозну редакційну політику говорити не доводиться.

Деякі з редакцій газет починають думати про те, щоб відновити випуск хоча б обмеженого накладу. У них є зобов’язання перед передплатниками, які заплатили за газету на півроку-рік уперед. Але не всі збираються виконувати ці зобов’язання, тому що об’єктивно не всі можуть.

— Найкраща ситуація в онлайн-медіа?

— Так. Майже всі міські сайти продовжують наповнюватися, хоча переважна більшість журналістів також роблять це безкоштовно, бо рекламних бюджетів немає, і платити зарплати нічим. Здебільшого харківські журналісти, які знають англійську, заробляють тим, що працюють фіксерами для іноземних колег. А у вільний від цього час на волонтерських засадах наповнюють свої сайти. Також мають змогу заробляти фотокори, які лишилися в Харкові — вони продають свої фото з місця подій.

Найкраще тримаються сайти, які об’єдналися в локальні мережі. Наприклад, два роки тому в Харкові створили мережу Gromada.group, у яку увійшли 12 роздержавлених місцевих ЗМІ. Вони підстраховують одне одного: якщо в якійсь громаді журналісти не можуть працювати через обстріли, або тому, що журналісти виїхали, або з інших причин — інша редакція мережі може їх підстрахувати. І таким чином уся мережа тримається на плаву.

Один з прикладів — сайт Липецької громади цієї мережі. Громада окупована з першого дня війни, але сайт не тільки не припинив існування, а й посилив свою роботу. Журналісти відкрили сторінки в соцмережах і завдяки цьому інформують людей про події. Бо в громаді вже запустили російське телебачення та роздаються російські пропагандистські газети. Людям критично важливо мати українське джерело інформації.

— Чи залучають харківські медіа гранти, щоб якось протриматися?

— Так, кілька редакторів мені розповідали, що їм удалося отримати гранти від міжнародних організації. Але їх вистачить лише на два місяці утримання редакції. Тривалих грантів поки що немає. Тобто підтримка міжнародних організацій є, але вона не настільки потужна, щоб вижити у довготривалій перспективі.

— Чи багато журналістів евакуювалися з Харкова?

— Я би сказав, переважна більшість. Наприклад, ми прес-клубом різними методами допомогли евакуюватися понад 20 журналістам. Вони переїхали у Дніпропетровську, Вінницьку область, Тернопіль, Львів, на Волинь. Частина виїхала за кордон. Дехто намагається вертатися, але у багатьох харківських журналістів уже немає житла. Повертатися небезпечно і за великим рахунком вже нікуди.

Мене засмучує, що багато медійників, із якими ми спілкуємося, говорять, що їм доведеться змінювати професію. Хоча це висококваліфіковані фахівці, які багато років у журналістиці, але вони не можуть прогодувати свою сім’ю, тому змушені йти в інші галузі. Це дуже прикро.

— З яких джерел харківські онлайн-ЗМІ зараз беруть інформацію?

— Переважно з офіційних джерел, зведень, повідомлень Кабміну та обласної військової адміністрації. Заходів наживо проводять дуже мало, і це зрозуміло, бо Харків постійно обстрілюють російські військові.

Ми в прес-клубі не зменшили кількість медіазаходів, кожного місяця проводимо до двадцяти прес-конференцій та круглих столів, але, звичайно, це все в онлайні через Zoom. Відвідуваність таких заходів не зменшилася, бо у ЗМІ є потреба в нормальній інформації. Бо не можна наповнювати сайт одними зведеннями та повідомленнями влади.

— Чи згуртувала війна харківських журналістів? Чи відчувається солідарність між ними?

— Так, є така тенденція. Якщо раніше в харківському медіасередовищі (думаю, що й не тільки в харківському) ми відверто не спостерігали особливої журналістської солідарності, то на сьогодні все змінилося. Як тільки комусь із колег потрібен бронежилет, всі на нього скидаються, і питання вирішується дуже швидко. Так само ми збирали на звичайні жилети з позначкою «преса», на диктофони та інші засоби для поліпшення роботи журналістів в умовах війни. А одну журналістку, яка лишилася без житла через обстріли, взяли до себе жити колеги з іншого харківського видання.

Конкуренція між виданнями та журналістами, яка зазвичай не сприяла журналістській солідарності, під час війни відійшла на другий план.

— До речі, про бронежилети. Чи в багатьох журналістів в Харкові вони є? Чи забезпечують ними редакції?

— У редакцій, на жаль, немає ресурсів, щоб забезпечити журналістів бронежилетами, тому вони звертаються до волонтерів, журналістських організацій, громадських організацій та своїх колег по допомогу. Наприклад, Харківський прес-клуб допоміг добути для журналістів 8 чи 9 бронежилетів. Це ті представники ЗМІ, які працюють за справді ризикованих обставин, особливо фотокори та оператори.

— Чи спостерігали ви в харківських ЗМІ фейки, російську дезінформацію тощо?

— На мій погляд, медіасередовище Харківщини в цьому плані досить загартоване ще з 2014 року. Медіа, в яких працюють реальні журналісти, вміють працювати з інформацією та уникають фейків. Але є фейкові видання, які заявляють, що вони нібито харківські, а насправді наповнюються десь у Росії руками колишніх харківських журналістів, які перейшли на ворожий бік. На їхню інформацію ніхто не посилається, але такі сайти продовжують працювати і продукувати фейки.

— Для багатьох людей телеграм-канали стали альтернативними джерелами інформації. Наприклад, канал «Труха» має вже два мільйони підписників. Від початку це був саме харківський канал. Чи можна такі канали називати повноцінними медіа, а їхніх авторів журналістами?
— Частина роботи, яку роблять ці люди, справді схожа на новинну журналістику. Але вони, як правило, не входять ні до яких журналістських організацій та не спілкуються з професійним середовищем харківських журналістів. Чи можна назвати це журналістикою? Питання дискусійне. Мені здається, що в Україні треба ухвалити законодавство, яке б вимагало від таких ресурсів отримувати ліцензію. Бо це ставить легальні ЗМІ у нерівне становище в порівнянні з телеграм-каналами. Звичайно, я підтримую свободу слова та вільну і незалежну журналістику, але медіасередовище повинне жити в однакових правилах та нормах. Чому газета чи телеканал повинні проходити ліцензування, а телеграм-канал — ні? Це несправедливо.

— В чому взагалі полягає місія регіональних журналістів в умовах війни? Наскільки важливо, щоб регіональні медіа існували далі?

— Звісно, регіональні медіа потрібні — вони ближчі до читача і краще розуміють його інформаційні потреби. Особливо я б виділив локальні ЗМІ, які працюють у громадах та  районах області. Вони краще знаються на місцевій ситуації та місцевих постатях: наприклад, на Харківщині такі ЗМІ розповідають мешканцям громад, хто у них призначений «гауляйтером», що це за людина, хто в громаді став колаборантом і допомагає окупаційній владі. Таку інформацію важливо фіксувати та аналізувати, а центральні ЗМІ таким не займатимуться.